Залізти куди-небудь і відсидітися, прийти до тями.
Габр намацав пальцями ноги залізну сходинку і поліз у люк, зачинивши його за собою. Пари було стільки, що забивало подих, але Габр не поспішав назад. Він відчував, як, задубілий, поступово відтаює, як зігрівається кожен орган всередині.
Він спустився вниз, на якусь гладку мокру підлогу, і в майже цілковитій темряві почав пробиратися вздовж стінки.
Голоси з’явилися несподівано зліва і справа. Безліч голосів. Вони то прорізалися, віддаючись гучною луною, то часто тонули у вогкості пари, що все заступала собою. Але Габр їх чомусь не злякався, дивні радість і збудження чулися в них. І ще вражала їхня дзвінкість – всі голоси були високі і дзвінкі. І лунали вони, перегукуючись, то ліворуч, то праворуч, то здалеку, то звідкись зовсім поруч. Ніби сотні, тисячі істот перебували в цьому незбагненному приміщенні. Габр нічого не розумів, і йому здавалося, що він поринув у сон, у якийсь приємний і солодкий сон. Раптом зникло все – і мегаполіс, і усвідомлення того, де він знаходиться, в якій ситуації. Від тепла, що проникло у внутрішні тканини тіла, було так солодко, що не залишалося сил думати ні про що. Хотілося тільки безкінечно перебувати в цій темряві, в цій густій парі, слухати переливи лунких дзвіночків.
Габр ступив іще кілька кроків і наткнувся на чиєсь гаряче мокре тіло. Він звернув убік, але тут теж була чиясь широка спина. Тоді він зробив крок назад, але і тут його стегно занурилося у щось шорстке, м’яке.
– Хто тут штовхається? Це ти, Зія?
І знову зовсім поруч пролунав чийсь дзвінкий сміх, і хтось навіть заверещав від напливу радості.
Габр почав протискатися між тілами, але їм не було кінця. Він потопав у податливих тканинах, у шорстких гарячих пуховиках стегон, сідниць, животів, грудей, аж поки застряг остаточно, затиснутий із усіх боків рухомою плоттю, що обліпила його. Хтось лизнув його шию і засміявся. І раптом зверху ринув гарячий водоспад, і повітря наповнилося вибухом сміху, вигуків, і тіла навколо змістилися, на місце одних протиснулися інші, не менш пухнасті, круглі. Подуло звідкись гаряче сухе повітря, приємно обдало обличчя, волосся, висушило краплі води.
Чийсь м’який живіт глибоко дихав, розхлюпуючись на животі Габра. І ще один плескався об його стегно. І чиїсь повні груди, притиснуті, плавали туди-сюди по його спині, втискаючись сосками. І обидва його плеча потопали в подушках чиїхось плечей. Все це здавалося Габрові близьким, його, ніби простір був заповнений не окремими істотами, а суцільною плоттю, яка обігрівала і радувала його. Він взагалі не пам’ятав, хто він і що він. Увесь світ із усіма проблемами зник, розчинився в його відчуттях, у співі його тіла.
Вгорі прочинився люк, хтось проліз досередини і нещільно зачинив за собою отвір. Слабке світло заливало тепер приміщення, в якому перебував Габр. Зовсім поруч, обличчям до обличчя, він побачив чиїсь заплющені жіночі очі й усмішку, сповнену блаженства. Такі самі обличчя були ліворуч, праворуч, спереду.
Він опустився на коліна і поліз між лісом ніг. Поки не вибрався на вільне місце. Звідси, піднявшись на виступ у стіні, можна було розглянути зал. Що це? Істоти, яких він ніколи не бачив, стояли, збившись докупи в різних місцях, притулившись одне до одного, голосно розмовляли, перегукувалися.
Вони світилися, ці істоти, навіть тут, у напівтемряві. І лінії їхніх тіл, круги й овали, породжували дивне відчуття. Габр намагався вловити межу, яка відділяла б голову від шиї, шию від плечей і грудей. Груди, живіт, стегна – все було умовне, все перетікало в усе, але все це лише слова – "груди", "живіт", "стегна", а насправді – щось єдине, цілісне, сяюче. Невже так виглядає кожна жінка? Невже саме такі Ліоз, Нія? І він, Габр, лише трохи незграбніший, худіший, тут, поміж сотень жінок. Якби вони знали себе!
Він спустився і знову наблизився до них, уже вдивляючись в обличчя, фігури. Його притягувало бажання знову забитися між них, пережити мить неналежності собі. Заплющені очі, усмішки, груди, що стирчать врізнобіч, чорні трикутники внизу живота… Не доходячи, він звернув убік, із серцем, яке голосно калатало, майже побіг до металевих сходів, що спускалися від люка. Він не знав цих почуттів, не знав і боявся. Бажання забитися між тіл, забути про себе – воно було таким солодким. І можна було обдурити себе: переконати, що немає ні Міністерства контролю, ні Окса, ні мегаполіса. Тільки ця зала для купань, темна і гаряча зала забуття.
Але мегаполіс був, і було Міністерство контролю – не тут, у закритому бункері, а взагалі. Значить – скрізь.
Із книги "Незатребувані діапазони почуттів"
Автор – Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик №36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Глава 9. Сором
Щоб зрозуміти, що таке "сором", ми повинні повернутися до вже розглянутого в п’ятому розділі поняття "зовнішність". Якщо форма існує не просто умоглядно, а реально, може якимось чином повністю, як форма (а не як її частина), сприйматися – значить, людина, що має, як відомо, тіло, багато в чому – форма. Принаймні, форма людини починає грати сутнісну роль при визначенні того, що є "людина". Все це є дивним для нас, які звикли сприймати і себе, й інших як щось безтілесне, як голос і тільки. Але ми вже переконалися, що може існувати так звана "зовнішність", ми можемо мати зовнішність. Відмінності в довжині наших носів, губ, шиї, ніг, у ширині плечей, грудей, довжині волосся і так далі можуть не просто щось означати, а навіть роблять нас нами, визначають нас у цьому світі. Ба більше: не лише тіло, а й усе, що ми на нього вдягаємо, чіпляємо, може стати дуже важливою частиною нас самих, скласти наш "образ", нашу "зовнішність". Питання лише в тому, щоби сприймати цей образ безпосередньо, а не умоглядно – у припущенні такої можливості, якої ми з вами позбавлені, і полягає передумова всіх моїх роздумів. Якщо читач не може допустити, що подібне "миттєве" сприйняття форми можливе, значить, всі поняття, які я намагаюся тут пояснити, будуть для нього порожніми звуками.
Але я звертаюся до тих, хто хоч якось зміг припустити немислиме: що повинна відчувати людина, яка звикла сприймати себе та інших у формі певного, витонченого одягу, якщо раптом вона чи хтось інший постає без одягу? Перш ніж звинувачувати мене в схоластиці, у вигадуванні неіснуючих ситуацій, нехай читач напружить іще трохи свою уяву і домислить той контраст, який мусить відчути така людина. Ми вдягаємося лише для того, щоб не було холодно нашому тілу; скидаючи одяг, ми не маємо жодних емоцій, жодних відчуттів, окрім холоду, що проникає в нас. Як не існує для нас незначних дрібниць на кшталт довжини пальців або, скажімо, кількості жирових відкладень, так не існує й різниці між нами одягненими і роздягненими. Не кажучи вже про інших людей – не замислюючись, яка їхня зовнішня форма, ми не замислюємося і над тим, одягнені вони чи роздягнені.
До чого я все це веду? Хоча сам я ніколи безпосередньо не відчував тих не пізнаних людиною почуттів, про які намагаюся розповісти, а все-таки можу уявити, якої сили почуття має переживати той, хто звик ту чи іншу людину сприймати в одязі, а потім раптом сприймає її без нього. Почуття це має нагадувати потрясіння.
Коли я запитав свою дочку, своїх знайомих, одягнені чи роздягнені ті, з ким вони мають справу щодня, вони спочатку не змогли відповісти. І лише потім сказали, що, очевидно, одягнені. Принаймні, на вулиці. І відразу спитали: "А яке це має значення?" Цей факт свідчить про те, наскільки ми не любимо думати, не любимо осмислювати речі, які здаються нам очевидними і тому ніби для нас не існують.
Новий термін, який хочу запропонувати, перш ніж остаточно перейти до поняття "сором", я почерпнув з того самого древнього рукопису невідомого автора. Його значення стає зрозумілим із наступної цитати: "Розстебнувши ремінь і скинувши спідницю, вона стояла, тремтячи, в одній білизні, дивилася на нього благальним поглядом. Він підійшов і звільнив її плечі від двох вузьких смужок. Тепер вона була голою і беззахисною перед ним, одягненим у важкі чоботи і старий військовий піджак". Відсторонимося відразу від слів, які називають тут невідомі нам частини одягу. Наскільки можна судити з рукопису, "спідниця" – це середня частина жіночого одягу, а "білизна", очевидно, ще один одяг, що надівається під верхній невідомо навіщо. "Чоботи" – можливо, щось пов’язане з прикрасою грудей, а "піджак" – частина одягу, що надівається на обидві руки. Але звернімо увагу на слово "гола". Воно повторюється в рукописові багато разів і саме тоді, коли мова йде про повне скидання одягу. Тож можна здогадатися, що "голий" – це той, який "без одягу", у власному тілі і тільки. У нашій мові це поняття просто відсутнє, і це теж характерно, адже мова відображає лише те, що має значення для її носіїв. Але коли нам байдуже, одягнені ми чи ні, якщо ми навіть не усвідомлюємо цього, – то й, відповідно, ми не виробимо поняття, що означає наш стан "без одягу".
Але річ іще й у тому, що "голий" – не просто визначення, яке констатує факт. У ньому не може не міститися сильної емоції, пов’язаної з переживанням згаданого вище "контрасту". Герої названого рукопису щоразу переживають сильне, незрозуміле нам потрясіння, коли залишаються "голими". Це, вочевидь, пов’язано з особливостями безпосереднього сприйняття форми людського тіла, про яку ми, повторюю, можемо лише розповісти за допомогою холодних описових, суто умоглядних прийомів. Але що ми відчували б, якби сприймали форму, голу форму?
Отже, ми підійшли впритул до пояснення ще більш складного поняття. Ось у якому контексті воно вживається: "Страх, змішаний із гострим почуттям сорому і одночасно з сильним бажанням зробити крок у безодню, стати його, опанував її. Вона не могла ні на що зважитися, охоплена протилежними почуттями. Тим більш вражаючим був результат, коли, без її участі, сильні руки змістили її з тієї точки, де вона завмерла, підняли над підлогою. Зараз не вона, а він був відповідальний за все. Її вже не було, вона розчинилася у своєму соромі, пережитому тепер як пекуча насолода".