Збоку, на берегах рукопису, дописано пізніше олівцем:
"<Лежала правда на землі зв'язана>
<його мати> <його> на землі <зв'язана> лежала
його мати зв'язана,
її катували
<і вправд[і]>
Ченці ж стояли оддалік
<і все співали:
"У царстві Твоїм пам'ятай нас Господи" >
і все приказували:
"Чти отця твоего і матір твою".
І наче сам він, <сам стояв,
сам> стояв десь недалеко од ченців
і теж співав:
"Блаженні <кроткії> милостиві, яко ті помилувані будуть".
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше милували "чернь",
аж поки < справді вона> вона справді кров'ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь.
— Грязь! — < востаннє в [дарило] > ударило над садом —
і Сковорода прокинувсь.
<Дощ одійшов> < переснився > <Дощ одійшов і ніч
переснилась >
1 Ніч переснилась,
2 і дощ одшумів.
3 Спішили хмари обсушитись,
4 а небо од краєчку < посиніло мов антимінО,
5 мов антимінс, посиніло
На столі мовчала < розкрита біблія > біблія розкрита
і риба на блюді і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
<І> на устах <його> рішучих
новая радість < вийшла > виросла [—]
пора!
<і наче то не мати його була> і наче то вже не мати,
а Маринка,
голову звернула до нього.
Кричати хоче,
а крику не чуть <було>,
<і тільки рукою попереді —
туди! туди!>" — Ред.
1 Збоку дописано олівцем:
"3. І тільки <ще> з Києва грозу було ще чути,
а яку саме —
не розібрать".— Ред.
Укинув біблію в торбинку,
згадав рукою флейту коло пояса,
вклонився тричі < серед> ранку, саду
і бистро-легко
пішов на схід.
На небі засвітали
зарі! зарі!
Кого ще там убили,
зарі-
зали? —
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.
Пройшов чи ще проходить?
<І неред очима брат>
<3амість>
Замість відповіді
Маринчин брат з туману
виступив <.>
<і знову розтанув > і з вітром розтуманивсь.
Чого?
Ніколи він його не < бачив > <знав> бачив —
а отже навіть
<руку запримітив скрючену > <руку скрючену
запримітив >
руку запримітив
< немов > у землю вкрючену.
На небі засвіта[ли
зарі! зарі!
Кого ще там убили,
зарі-
зали? —
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов] головосік 1.
Отак козаччина пройшла,
а ми немов не чули.
Собі шукали миру, коли там кров лилась.
К чому цей мир, < думки, змагання > к чому ця проповідь
1 Ці дев'ять рядків на берегах рукопису позначені так:
"на небі засвіта
головосік".— Ред.
висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?
К чому <усі його> протести всі
<коли вони> <м'які> <напудрені>
коли вони м'які, коли вони тендітні?
"Блаженні, милостивії" — сказать катам? —
Ударить так, щоб аж заграло!
Щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
<щоб пробудилися незрячі >
Ударить так, щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби, раби, ця сіль землі майбутня!
Ударить! вдарить!
<На небі засвітали
зарі! зарі!
Кого там це убили,
зарі-
зали!..
Кого там ще убили?
Сковорода чув своїм духом,
що щось непевне творилось у Києві >
<щось у Києві творилось. >
<То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.>
Пройшов.
Але народ <із тьми не визволив > <не визволив із тьми>.
< Нового треба ждать. >
За думками не помітив
<як ліс сумний
перестарілий ліс пройшов >,
як ліс пройшов,
сумний перестарілий ліс <•> і Голосіївську сонну пустинь
< пройшов >.
<І> сам не знав:
чого це <він сюди пішов > тут він іде,
а не понад берегом.
Невже отак і дух його
ніколи з лісу не вийде?
<ні> дивувався
і сам не знав,
чого це лісом < пішов він> він пішов, а не берегом.
Зійшло невиспанеє сонце
і в хмарі досипляло
< жовто-жовто > жовтаво-жовто...
День < хирявий, хмурний > вітряний, хмаристий
<заледве> зникаючії кидав тіні од сосен на дорогу1.
<В[же]> Уже < починалось > виднілось передмістя
і Київ із туману
грязею виблискував...
Шлях берлин
Спинивсь в яру, щоб виламать собі ціпочок,
<бо свій забув, >
і затремтів з нестями,
закричав!
Чиясь невидима рука його тягнула в рів.
І він, іще не бачачи нічого,
уперше світ клясти почав
і тих, що світ ведуть у тьму
і поливають кров'ю.
Закричав! —
На дні,
звернувши голову до нього,
лежав козак і теж кричав, здавалось,
та тільки крику
не чуть було.
Однією рукою в землю вкрючивсь,
а другу мов на схід сонця простягнув,
показував: туди! туди!
— Маринчин брат! — проблисло.
<І хтось >
І заридав Сковорода.
О хто ж це так...
Не єсть то щастя, що родить нещастя
1 Збоку дописано олівцем:
"Познати Бога можна, познавши Людину".— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1185.)
[I. GRAVE]
Бунтівники духа *l
I колесом їх кидало *
перекотиполем гнало *.
GRAVE
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії!..— та й змовк.
В душі боролись два <боги> начала:
гармонія і справедливість.
І першу заливала лють,
бо де ж гармонія,
як справедливості нема?
...я тут, тут, тут —
затріпотіло в листі, скотилось по даху.
— Ходім на ґанок (свят! свят!),
ходім на ґанок: гряд.
— Р-раб! — ударило над ними й завалилось.
І довго блискавку сікло, сікло
і повторяло десь внизу октавою:
бруд, брудом бруд...
А гряд од стін і від землі відскакувать пішов,
мов стукотом підкований —
у шумі, в бризках, у бризкошумі,
мов стукотом підкований.—
Присмерк,
1 Тут і далі (крім "Словничка до поеми-симфонії "Сковорода")
рядки, дописані пізніше, позначені зірочками.— Ред.
як після семидесяти літ,
уже доріг не добачав.
Тікав під дерева, в кутки, в долинки.
А за ним, мов неминуча старості сиви[на],
водяна курява,
кипляча, свіжа, холодна...
і над усім вгорі просторами ридання,
душі великої здригання:
де ж гармонія,
як справедливості нема?
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про <дух, матерію> <життя, житечність, гармонію>
щастя, природу, про стать.
"Не мечіте бісеру",— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
Між них і ті, що з ними він учився <в Академії >:
Кирило, Ієрон.
Поважні, одгодовані,
по старшинству вони на ґанку посідали,
і від содроганій голосу оріховими бородами трясучи:
— Останьсь, останься! — почали вмовлять
Ще не набридло по світах?
Пора подумати за пристань.
А пристань тут твоя —
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти,
ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода мов пламенем об'ятий:
— Ой, преподобнії!
Напроти на берегах пізніше дописано олівцем:
"Гавриїла постригли в ченці і сама цариця була при постригу.
Треба, щоб був у мене Г а в р и ї л хвастун".— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 1—2)
[II. GRAVE]
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.
•]'
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про щастя, <про властиву стать > <нро любов,
древо вічності > вічності древо.
"Не мечіте бісеру",— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
Між них і <Сті, що з ними він учився разом —
Кирило, Ієрон.> < Кирило, Ієрон, що з ними він учився
разом> він учився разом —
поважні, одгодовані,
по старшинству вони на ґанку посідали 2
•і
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Плентайтесь по Єрусалимах,
у псалтир барабаньте.
А я знаю своє
і робитиму своє, як я знаю.
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі.
Не ображай лаврських отців.
•]
Окаянствуйте!
Окаянствуйте, поки не встав <на вас> цундра.
Простий народ спить —
та всякий сон єсть пробудний.
— Ти гніваєшся, вчителю.
< Скажи ж хоч> <на прощання:
де наше щастя? >
Скажи ж хоч <до господньої трапези> на прощання*,
скажи ж хоч до господньої трапези *
(тут саме <виніс> послушник виніс столика й*
1 Тут і далі рядками крапок у квадратних дужках позначені
частини тексту, які увійшли в основний варіант поеми.— Ред.
2 Напроти на берегах рукопису дописано олівцем:
"Ченці — про М [аксима] Залізняка, який сидів у казематах
К [иєво] —П [ечерської] л [аври]".— Ред.
< поставив рибу на ньому > на ньому поставив <рибу *
і вино> рибу, хліб і вино): *
де наше щастя?
кудою йти?
Сковорода
Всяк єсть там, де серцем сам.
(Перший випив Ієрон <і здригнувсь>, здригнувсь і*
пальцями поліз у рибу) *.
[Ієрон]
То <що ж,
ми завжди охочі ближньому служить >
<То охочі ми ближньому служить >
То що ж,
ми завжди охочі ближньому служить.
— Покиньте рясу, пахать ідіть.
<І є р о н>
— Учителю! а що таке життя?
<Ні, справді, > і як його до себе привернути?
Сковорода1
У притчах Вардана < сказано> написано:
Кінь під золотим сідлом
сказав навантаженому бикові:
— Я кінь вершника,
золотий трон царя.
Бик сказав:
— Я бик пахаря,
золотий трон землероба.
Якщо я не оброблю ниви й ячменю —
під твоїм хвостом вистрояться в ряд ворони.
Ніхто не зрозумів Сковородиної мудрості.
<Послушн[ик] >
й не < обізвавсь > захопивсь.
Тільки < послушник, аж десь там із темних сіней> п'яний,
що сидів аж там десь у темноті у сінях,
од внутрішнього лоскоту коліна звів аж до підборіддя:
— Жінка? <Ой> Уй, як про жінку ж ти вчасно
згадав,
1 Далі 10 рядків дописано пізніше.— Ред.
чи не послать нам
І є р о н
Ні, справді.
Нехай ти нас, ченців, не любиш,
нехай <маніхействуєш> ти маніхействуєш і Нову Людину
знічев'я мрієш утворити,
(Сковорода загруз бровою)
<але скажи — ти ж маєш бога? — >
але скажи: ти ж маєш в серці бога?
(Сковорода всміхнувсь. Ієрон <щось уже третю
собі> уже собі щось третю наливав) *.
Невже нічого тобі не каже,
що край паш унія терзає,
що наш народ — це жертва рання —
Сковорода
...на фоні сміху рококо?
на тлі байдужого пізнання? 1
Ієрон
Чи, може, ти, глухим дзвонивши,
й сам уже оглух навіки?
Сковорода
До кого говорить таке, до ко'?
Я ж <вам дзвоню> вам, я ж вам дзвоню, каліки!
Ви ж той народ обплутали
<з дворянством хитрим перемітили >
обрядами, послушенством, царем,
з дворянством хитрим перемітили,
церковними землями його у рабство закріпачили,
а зверху ще й богом придушили — на!
лежи, мій рідний, богоносний.
А рідний колись <таки устане > та встане,
і отоді вже вам буде —
ні стейки, ні гейки.
Тут твердо кашлянув Кирило,
і так немовби ні до кого,
а сам, як шулий віл, з-під лоба < глянув > глигнув,
1 Поруч на берегах рукопису дописано:
"Вовку читають євангеліє, а він своє: ой швидше ж бо! овеч-
ки по горі он <ідуть> проходять".— Ред.
(хліб саме застряв у горлі)
і тенором як по воді талапнув:
— От між нами й розмир.
А чого?
< (Обгриз рибу з двох боків і кістяком в руці *
почав розмахувать, доводить, та обірвавсь *
кістяк од> <Держав обгризену рибу за голову*
і кістяком в руці почав розмахувать, доводить,*
та обірвавсь кістяк од> <Обгриз рибу з двох*
боків і вставши кістяком усім доводив: пита— *
єшся; чого?> <Держачи обгризений кістяк за*
голову, почав: питаєшся: чого?> <Підвівся з*
риб'ячим хребтом в руці і щось таке хотів *
сказать, розмахував хребтом над головами, ко— *
мусь довести) > (Підвівся з риб'ячим хребтом *
в руці, розмахував хребтом над головами і щось *
таке хотів сказать, комусь довести) *
Питаю: а чого? *
Ми ж тільки взяли тебе па спит.
<Не пійдеш у єпископи —
юрод[ствуй] > Одмагаєшся од честі — одмагайсь,
та не тримай нас на бруску,
< прийшли ж до тебе ми як до свого >
до тебе ми прийшли як до свого.
<Оріхові> П'яні бороди вколючились у нього
і ждали, що він скаже.
[—] Іменно, іменно! — <захитали> хитали головами.
— <Як до> До свого?
Радуйтесь, рак з неба спускається!..
< Стребуйте ще собі шумливої
та сочиніть пир.>
(<3 руки Кирилової> <Пер[еламався] > Обламався
риб'ячий хребет в руці Кириловій <й впав черкнув-
ши> і <впав на ніс>, впавши на Іустина <а звідти
на>, почепивсь у бороді).
— Іменно, іменно,— <гуло> махали невпопад руками.
Стало смішно Сковороді.
Смішно? Ні.
Від огиди його немовби аж підкинуло *,
хотів <накин[утись на всіх] > стола перевернути*
і всіх викинуть, за коси витягти *,
але тут раптом блиснуло *
і все підскочило й заклякло, як мисль *,
лише тенор, розраховуючи на удар < грому > *
(а він боявся грому) *,
<хот[ів устигнути] > невгавав, як талалай:
так де ж тоді шукать нам правди, де? *
Замовкла братія.
.]
Гроза часами затихала,
й тоді
другу грозу із Києва чуть було.
А що саме —
не розібрать.
Та ще немовби коло брами
почулось тихе ржання.
Зарипіла брама
й зупинилась, когось принявши.
< Когось принявши > < знову > От...