Недуга

Євген Плужник

Сторінка 23 з 33

Здавалось, не пускає вона його, щоб багато-багато — короткими та болючими, як жарини, словами — сказати йому; але ж мовчала, не встигаючи слова ті знаходити, і тільки дивилась на нього докірливо і благально.

"Як собака",— досадно подумав Іван Семенович, пригадавши, що таким вогким блиском тьмяніють очі хортиць, коли відбирують їм цуценята...

Ніяково почуваючи себе зайвим, він, купуючи в газетника непотрібний і нецікавий йому журнал, відступив кілька кроків убік і, неуважно гортаючи сторінки, думав про те, як могло статись, що взяв він на себе цю невдячну й негарну ролю мовчазного й недоречного свідка... Але в" не винуватив себе: це через Сквирського. Напередодні той, прощаючись із співробітниками в Управі, тільки кивнув головою Івану Семеновичу: "З вами я не прощаюсь,— сказав.— Адже ми ще побачимось". Така певність чулася в його голосі, що не заперечив Іван Семенович, а потім аж до вечора думав, де ж може він побачити Сквирського, де його шукати треба, і вирішив, що в Завадської.

Там вони й справді побачились. Того вечора було в співачки велике, незнайоме Іванові Семеновичу, товариство; серед багатьох голених чоловіків і стрижених дам, що ма-льовничостю поз і многозначністю павз надолужували порожнечу своєї бесіди, пізнав він тільки гладкого антрепренера Скорика та горбаня-композитора. Всі вони були настроєні весело, і за веселощами — щасливим даром Криму й Кавказу — мало хто помітив сумну постать тверезого Івана Семеновича, що, увійшовши, зразу зашиливсь у куток за пальмою. Там, такий, як і завсігди, в тій самій позі, цідив Сквирський за чаркою чарку.

— Ви маєте мені щось сказати? — підсів до нього Іван Семенович, коли привітався з господинею.

— Я маю подякувати вам за допомогу в справі мойого переводу. Без вас я не дійшов би цього, а ви ж знаєте, як мені це потрібно. І вам,— додав інженер по павзі.

— Це все? — сам не розумів Іван Семенович, чого ще сподівався, і вже хотів підвестись, щоб іти геть, коли підійшла Завадська.

— Ну, що ж, товаришу Орловець,— подала вона бокал іскристих веселощів.— Вип'ємо!

І в нижнім регістрі — арфою — простогнала:

— Це ж мене пропивають...

Та перемоглась і вже просто — хоч і болю не ховаючи — попросила:

— Завтра від'їздить Володимир... Так ви допоможіть мені... вирядити його...

І от мусить тепер Іван Семенович стояти коло цього жовтого вагона, слухати їх уривчасту і безладну розмову.

Коли подзвонено двічі, сказала Завадська, немов тільки тепер упевнившись:

— Значить, їдеш...

— Так, їду.

Він" узяв її руку без рукавички й обережно підніс до вуст.

— І більше нічого не скажеш? Нічого не передумав? — примружила вона очі, немов упав його поцілунок на гарячу їй і роз'ятрену рану.

Він мовчав.

— Тільки такою ціною? Не менше? — зовсім заплющила вона очі, як удару, боячись його відповіди.

Але він засміявся лагідно, як до дитини:

— Чудна! Ти сама з собою торгуєшся.

— Ну тоді дай я поцілую тебе,— промовила вона винувато і, ставши навшпиньки, поцілувала його очі.

— Прощайте, товаришу Орловець,— простяг інженер руку Іванові Семеновичу.— Можливо, що ми помиляємось, але ж ми робимо найменшу з можливих помилок.

Поїзд рушав. Сквирський зійшов на площадку й, махнувши рукою, зник у глибині вагона.

Дивно рвонулася за ним жінка, легко несучи на струнких ногах своє пишне тіло, і враз спинилась, безсило звісила руки.

— От і поїхав,— самими губами прошепотіла вона, коли зачервоніли ліхтарі останнього вагона.— Нащо він так? Ну нащо? — обернулась вона до Івана Семеновича і несподівано зменшила прізвище його: — Орлику...

Тихим теплом обгорнуло Івана Семеновича це слово,— так його ніхто ніколи не звав. "Орлику",— спробував він для себе відтворити її інтонацію і всю мовчазну дорогу, аж до будинку її, думав, що тепер він чи не найближчий цій жінці — адже нікому вона стільки себе не показала...

Відтоді він почав бувати в неї майже щовечора.

— Ви неодмінно приходьте до мене, Орлику,— просила вона.— Мені з вами добре. Людей мені не хочеться тепер; якийсь час навіть не прийматиму нікого... А ви якийсь такий... І тут, і немає... Я й не сама, але й ніхто не заважає мені думати... А мені ж так багато треба тепер передумати... Ви ж знаєте.

Це "передумати" нагадувало Іванові Семеновичу Наталку; воно тягло за собою її ж таки "випробуй себе", і від цього руйнувався той мир і затишок, що в цій кімнаті бували тепер у нім і навколо нього. Тоді розумів, що все це не його, Івана Семеновича, життя, а інженера Сквирського чудний і безглуздий експеримент.

Він забивався в куток за пальму, там більш не вилискувала на столику мала карафка, і старався не думати, гнав думки шелестом сторінок театральних альбомів співачки. А вона, удано, а може, й справді не помічаючи його настрою, розпитувала, без цікавості в голосі, про його життя, про завод, про всякі новини...

Потім пили чай у великій білій їдальні разом з тим, схожим на якогось письменника, бороданем, що відчинив колись двері Іванові Семеновичу. Це був господар цього помешкання, правозаступник Шпара, давній — як дізнався Іван Семенович — приятель батька Завадської. Повертався він додому тільки перед чаєм, стомлений і роздратований, говорив мало й уривчасто і, швиденько випивши шклянку чаю, поспішав до свого кабінету. Поставився він до Івана Семеновича з самого початку якось дивно — не то як до старого, добре набридлого знайомого, не то як до випадкового й зовсім нецікавого незнайомця; майже ніколи не звертався до нього, але ж часто — ласкаво й підбадьорливо — посміхався.

— Ну, як, Ірок? — запитував він щовечора, непомітно обкидаючи її уважним і стурбованим поглядом.— Веселішаєм?

І, невідомо кому, докоряв, ласкаво посміхаючись Іванові Семеновичу:

— Ех, ви, алхіміки!

— Веселішаю,— відказувала вона звичайно, а одного разу так гірко, що спохмурнів Шпара.

— Ніхто не винний. Сама. Збабіла. Розкисла. Чому закинула музику? В опері співати настрою нема, концерт би...

— А... музика! — здригнула вона ніздрями.— Що мені з музики...

— Без нього,— скінчив серйозно Шпара.

— Да, без нього! — забринів їй злобою голос.

— Але ж, раз так,— наваживсь Іван Семенович,— значить...

— Значить, доволі! — відрубала Завадська і вже згодом, як пішов Шпара до себе, сказала:

— Ви школи зі мною про це не говоріть. Зрозуміли? Ніколи! А також запам'ятайте: при всякому "значить..." для вас особисто ніщо не міняється. Хоч як рішу я те, що маю рішити, ви ні програти, ні виграти не можете, бо ви завсігди лишитесь для мене тим, чим були і є. Не більше.

І, мабуть, прочитавши щось в його погляді, скінчила несподівано м'яко:

— Щирим, хорошим Орликом... Да? Другом, що не сердитиметься на мене за щирість...

Іван Семенович не сердився, але Іванові Семеновичу боліло. Не сердився, бо визнавав її рацію розуміти його так, як розуміла; боліло, бо не розумів себе, нащо йому — третьому — плутатись у цю складну гру двох, в якій він справді ні виграти, ані програти не може... Два дні не приходив він до Завадської — нащо йому взагалі ходити до неї? — а коли на третій вечір прийшов, зустрів на сходах велике й веселе товариство.

— А, начальство! — п'яно привітався до нього Звірятин і, посміхаючись натякливо, об'явив: — От добре, що ви прийшли! Тепер повний комплект! Всі другорядні персонажі на місці! Ну, а герой...

Він вдалині, він не почує...

— Брешете ви... на півтона...— суворо спинила його Завадська, а до Івана Семеновича: — Це справді добре, що ви нагодились, Орлику! їдьмо з нами! Ми гуляємо... Тобто пиячимо другий день...

— Не пиячимо, голубко, а тільки.збираємось,-— зауважив серйозно Скорик-антрепренер.— Ці два дні — це лише інтродукція. Правда, панотче? — ляснув він по плечі Ієро-німа Трьохсвятського, що не то сміхом, не то кашлем зайшовся.

Кілька днів тривало потім чадне похмільне кружіння з ресторану до ресторану, поки сказала Завадська:

— Годі!

— Давно пора,— погодився Шпара, що того вечора й собі вийшов до гостей у вітальню. Він подивився на її змарніле, з темними кільцями круг очей, обличчя й осудливо похитав головою.

— Обурюєтесь? — приплющила вона очі.

— Ні, Ірок,— лагідно відказав він, розгладжуючи свою розкішну бороду.— Обурюватись я перестав ще в сьомій клясі гімназії. Тепер я тільки дивуюсь инколи.

— І...

— І найбільше дивує мене нахил багатьох чинити те, що їм зовсім непотрібне: самім собі життя псувати...

— Вам, юристам,— зайшов у розмову Звірятин,— годиться подбати, щоб надалі карали не тільки тих, що иншим життя псують, а й тих, що своє власне переводять.

— О ні! — заперечив Шпара.— Ці нещасні самі в собі носять свою кару. їх можна тільки жаліти.

— Жаліти? Я таких жаліти не можу, бо всі такі, як ви кажете, нещасні — це або дурні, або ж послідніше ледащо. їх не жаліти, а боротись супроти них треба, як супроти небезпечного й шкідливого елемента.

— Для кого? — пискнув горбатий композитор.

— Для вас, Мурів, для мене, для всякого. Для всіх. Ви ж зрозумійте, що вони знижують загальний тонус життя, навіюють думку, ніби людина й справді може бути нещасна.

Легкий смішок перебіг по вітальні.

— Я не знаю, що тут смішного,— здивувався Звірятин.— Для мене це аксіома: нормальна, здорова людина нещасною бути не може, бо не може вона хотіти цього.

— Так, по-вашому, все відбувається так, як ви хочете?

— В моїм особистім житті — звичайно. З маси всього, що точиться навкруги, з безміру життьового в моє особисте життя я беру лише те, що хочу, тобто те, що мені потрібно, і борюсь проти всього, що нав'язують мені инші, а я не хочу...

— Щодо хотіння,— сперся Мурів підборіддям на горб,— то не станете ж ви заперечувати, що люди часто хочуть не тільки того, що, досягнуте, псує їм життя, а й такого, чого вони просто дістати не можуть. Це теж коріння нещастя.

— Ви помилились, саме цьому я й заперечу,— задоволено посміхнувся Звірятин.— По-моєму, нормальна людина хоче тільки того, що може.

— Парадокс,— непомітно, в бороду, позіхнув Шпара.

— Дурниці! — спалахнула білява балерина з лорнеткою.— А в коханні? Подивіться, скільки нещасних коханців!

— Да! Да! — почулося з усіх боків.— Дев'яносто відсотків! Сто! Хоч кого візьміть — кожен!

Хтось почав навіть називати прізвища всіх присутніх.

— Хвилинку! — гукнув Звірятин, піднявши руку, і, як запала тиша, вклонився:

— Дорогі мої! Ви ж забули про маленьку деталь: я весь час говорив лише про нормальних!

Вибух сміху покрив його репліку.

20 21 22 23 24 25 26