— уй-богу, я не брешу!
— Iоно, — поблажливо озвався капiтан БенАкула, — ходь на борт. Як пить дать дамо тобi випити... А ти, боцмане, якоу думки?
— Ну що ж, вистава варта чарки...
Ото й усе за всi моу труди?
— Не пiду! — затявся я. — Не пiду, коли менi не вiрують. Бач, з пророка брехуна зробили!
А капiтан на те — миролюбно:
— Та звiдки нам знати, брешеш ти чи нi? Он уже скiльки лантухiв гречаноу вовни намолов...
I тут я зважився на вiдчайдушний крок.
Цiкавитесь який?
Почав сам на себе небесну кару накликати! Аби настановити закоренiлих у розбоях грабiжникiв на путь iстинну до справжнього багатства...
— Хай мене грiм поб'с, коли брешу! — заприсягнувся я, сам жахаючись свого вчинку.
Подивився на небо — пронесло.
— Хай мене блискавка спопелить, коли щось криве мовив! — мовив уже смiливiше.
Поглянув угору — пронесло.
— Хай хлябi воднi розверзнуться, коли хоч грiш втаю! — вже зовсiм хоробро збрехав я i на доказ тупнув ногою.
Нараз твердь пiдi мною захиталася, розверзлася чорна безодня i вмить поглинула мене.
17. У ПЕКЛI ХОЧ I ТЕПЛО, ТА ХТО ТУДИ ЗАБАЖАр
"Цього Iона не чекав. Але оскiльки зробити щось було неможливо, вiн вирiшив терпляче очiкувати наступних подiй в свосму дивному новому примiщеннi".
Лео ТАКСIЛЬ.
Я опинився в абсолютно темнiй i вогкiй камерi. Пiтьма — хоч в око стрель. Звiдкiлясь повiвало смородом, нiби я вскочив прямiсiнько в гальюн.
Я витягнув руки i сунувся навмання. Тицьнувся сюди, тицьнувся туди скрiзь були вогкi i драглистi стiни, нiби ух слимаками вимазали. Заходився було обтирати одну стiну полою, коли це вона раптом конвульсивне здригнулася, а потiм дрiбнодрiбно затрусилася.
Хтось зареготав страшним утробним басом:
— Ха-ха-ха! Ой, не лоскочи, бо я не втримаюсь, i тебе перетравлю... Хи-хи! Ой, не можу!.. Ха-ха-ха!
Волосся в мене стало сторч, а сам я з ляку задубiв, як на лютому морозi, хоч у камерi було тепло i навiть задушливо.
— Ц-ц-ц-ц-це де я? — тiльки й спромiгся, що процокотiти зубами.
— У черевi китовому, — вiдповiв той же утробний голос. — Хо-хо...
— А хто ц-ц-ц-це говорить?
— Черево.
— Яке черево?
— Мос, китове.
"Дурить, гнида, — вирiшив я. — Морочить менi голову, бо знас — тут не дуже роздивишся..."
— Значить, у черевi?
— Авжеж.
— У китовому, кажеш?
— Точно.
— А хiба ж може черево розмовляти?
— Це як у кого, — охоче пояснив утробний голос. — У мене, наприклад, може, бо я кит-черевомовець. Та й подумати: треба ж арештантовi хоч з кимось слiвцем перекинутись. Хоч би й з наглядачем.
— Так ти наглядач?
— Передусiм — в'язниця.
— Як же так?
— А просто — за сумiсництвом.
— Виходить, я — ув'язнений?
— Виходить, що так.
— I надовго?
— На п'ятнадцять дiб.
— Ото!
— Не огокай! Строк покарання вiдмiряли в самий раз, бо твою провину вирiшили вважати дрiбною. З деяких мiркувань...
— Це ж яких, цiкаво?
— Тобi краще знати.
— А тобi доля в'язня байдужа?
— Мос дiло мале: за наказом згори хапати i тримати, поки строк покарання не мине.
— I щось за це масш?
— Та не так щоб i розкiшно — за харчi.
— I добре годують?
— Найдрiбнiшим планктоном! Можна сказати, на голоднiй пайцi тримають...
— А ти що?
— Та нiчого... Славословлю i за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають... Тьху, гидота яка!
Обидва сумовито замовкли. Невеселi думки заснували в моуй головi.
— Боже мiй! — заскиглив я. — Змилуйся над смиренним рабом твоум.
— Молодця! — похвалив мене голос. — Повiдомляю: термiн ув'язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно розкасшся i невтомно вихвалятимеш Всевишнього.
— То це вiн мене сюди запроторив?
— А хто ж iще?
— Виходить, ти слугусш Всевишньому?
— Нi, богу морiв Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олiмпiсць Зевс уклав з твоум Всевишнiм угоду про товариську взасмодопомогу. Отож, у вiдповiдь на дружнс клопотання канцелярiу Сьомого Неба про затримання у володiннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втiк з терену, пiдвладному Всевишньому...
— Ясно! — урвав я його осоружну канцелярську мову. — Можеш перепочити...
Тiльки тепер я усвiдомив до кiнця власну приреченiсть. Оце влип! З корабля та в стравохiд. Сiв я просто у калюжку (певно, шлункового соку) i зажурився. Трапилось як у того невдахи: хотiв минути пень, та за колоду перечепився...
А кит-черевомовець питас:
— Як тебе, злодюжко, звати?
— Iоною, — вiдповiдаю, про всяк випадок не реагуючи на образу: зневага до в'язня — святий обов'язок наглядача. — А тебе як величати?
— Невже не знасш?
— Звiдки? Я ж уперше...
— I то правда! А звуть мене Левiафаном.
— Що ж, будьмо знайомi!
— А куди дiтися? Ти, Iоно, той — влаштовуйся. Зараз я вiдкрию вентиляцiйнi отвори, свiтлiше стане. Роздивися в черевi, що там i до чого...
I справдi, вгорi розсунулися два очка, крiзь якi кити фонтани пускають, i в черевi одразу посвiтлiшало.
18. НЕ ЛЯКАЙ В'ЯЗНЯ ТЮРМОЮ: ТО ЙОГО ХАТА
"Перший: Да, веселий разговор.
Другий (зiтхас): Що да, то да".
Федiр МАКIВЧУК.
Я озирався навсiбiч. Черево Левiафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за лiжко.
Я звiв очi i аж застиг вiд захвату — над ложем було повно парсун найвродливiших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мiй смак, спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав?
Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi оголошення:
БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.
ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.
НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.
ВРОДА — ЗАВЖДИ МОДА.
ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
"Таж хiба я проти? — подумки мовив я. — Та я за одну живу нереудочку вiддав би усю цю картинну галерею!"
Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубi:
НА ТАКI ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ.
— Левiафане, що за нечема тут сидiв?
— Про кого ти? — озвався наглядач. — У черевi багато хто вiдбував строк.
— Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не маю охоти". Хто цей недолугий пiута?
— Ну, це людина дуже вiдома...
— Ти кажи прямо — хто?
— Геракл.
— Геракл? — вразився я. — Тобто Гераклес?
— Вiн самий...
— Виходить, i героя у черево ув'язнили?
— А чого ж?
— На який же строк?
— Безстрокове.
— Щось не збагну...
— Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення?
— А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня?
— Та нi, усе правда...
— Як же так сталося?
— А це — службова тасмниця, — завагався Левiафан.
— Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi тасмницi знасш!
— Ну, добре, — неохоче промимрив Левiафан, — скажу тобi: Геракл втiк...
— Як утiк?
— Вiдсидiв три доби i втiк...
— Я не про це, я питаю, в який спосiб?
— Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй Всевишнього, строк i поменшас...
Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може вислизнути!
Я знову втупився в напис:
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити страждання i скорботу за волею...
Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб — не строк, а життсвий досвiд.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке, згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на хлорелу. Черево китове — це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!
I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого Левiафана загарпунять китобоу?
Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!
Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане — у школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн хоче...
19. У БОГА ВСЕ МОГА
"Якщо розум — дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру, значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один одному".
Денi ДIДРО.
За своуми розмiрами Левiафан — найбiльший з усiх вiдомих людству китiв. Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й зубоскальноу потiхи...
Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття, тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий Левiафане, виправлюсь.
А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, — на всю губу славословити Всевишнього:
— Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс — все генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!
— А як про це дiзналися? — цiлком слушно запитав Левiафан. Що не кажiть, а допитлива iстота!
Я охоче вiдповiв:
— Таж вiн сам про це сказав!
— I всi одразу повiрили?
— Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку.
— А де ж вiн ширяв?
— Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.
Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить.