Вкінці загрозили й самій гордій столиці Греції — Царгородові. Аж тепер отямилися греки, коли вже немов ніж почули на шиї.
Грецький цар Олексій Ангелос скликав раду.
— Що діяти? — звернувся він до ради. — Чи окупитися в поганих, чи боронитися?
Довго радили найвизначніші мужі Греції, вкінці сказали цареві:
— Треба нам боронитися! Та самі ради не дамо.
Треба шукати підмоги.
— Підмоги, а в кого? — спитав цар Олексій.
І знов задумалася рада, в кого підмоги прохати. Аж встає один і каже:
— Є один могутній князь, хоробрий і лицарський, — це галицько-волинський князь Роман Мстиславич. До нього пішлімо послів, помочі просити. Він через свою жінку, княгиню Ганну, твій, царю, свояк, то не відмовить помочі.
І вислали найвизначніших достойників з багатими й дорогоцінними дарами.
Прийшли посли в Галич і поклонилися князеві:
— Княже могутній і славний! Широко лунає твоя слава та голосно! Ти тепер єдиний на Сході Европи, що можеш опертися навалі азійських орд. На нашу державу, на Грецію, ба вже й на саму столицю, на Царгород величний, бють тепер половці з печенігами. Без твоєї помочі, славний і хоробрий княже, ми не можемо опертися їм, і впаде гордий Царгород, впаде осередок освіти, а варвари будуть горою. Наш цар Олексій присилає нас до тебе, могутній княже Галича й Володимира, щоб ти поміг йому в потребі. А вдар, хоробрий і сміливий княже, своїми залізними полками на поганих у їх таки землях! Тоді вони, загрожені тобою, кинуть Царгород. Наш цар за це повіки буде твоїм довжником і другом. А як ознаку тієї дружби прийми від царя оці невеликі дари.
І подали дорогий золотий посуд, чудові візантійські килими з левами й орлами, парчу і меч харалужний у дорогій золотій оправі, самоцвітами висаджуваній, і з написом: "Могутньому князеві Романові Мстиславичеві друг Олексій Ангелас, цар Греції".
І відповів їм князь Роман Мстиславич:
— Де святу віру Христову, де правду боронити треба, там завжди меч мій готовий! Я негайно вдарю на землю половецьку.
І посли в подяці князеві доземні поклони складають. А князь Роман, обдарувавши їх щедро, з вісткою доброю назад їх у Царгород відсилає, цареві Олексієві дорогі дари передає: коні найкращої породи, меду бочки, воску кружала на свічі до святої Софії, шуби дорогі й також меч, самоцвітами висаджуваний.
Відїхали посли, а князь Роман уже в похід на поганих вирушає, бо військо напоготові: мечі нагострені, луки напряжені, а тули стріл гострих повні.
Перед княжим теремом стоять піші полки. Мають голубі прапори з вишитим на них св. Юрієм, як пробиває змія. Отрок княжого коня, білого як молоко, за золотисті поводи держить.
Виходить князь у блискучій зброї, в шоломі золотому, гострокінчастому. А з ним княгиня з малим дитятком на руках, із однорічним княжичем Данилком.
— Прощавай, дорогенька Ганно! Кому в дорогу, тому час! — каже князь княгині.
— Нехай тебе, милий мій ладо, Господь Ісус Христос і Мати Його Пресвята в своїй опіці мають! — прощала княгиня.
Князь цілує ще малого княжича, і швидко на свого сивого вискакує.
Заграли сурми, на княжий наказ військо за князем у похід рушає. Мають на вітрі прапори, військо блискучим вужем наперед посувається. А митрополит хрестом святим благословить і князя і дружину його, військо все.
Як блискавка, як грім, ударив князь Роман Мстиславич на степи половецькі. Бурить їх городи й кочовища, безліч бранців у полон бере, християн, невільників половецьких, із неволі визволяє. Не щадить князь поганців так, як вони не щадили християн.
Половецька старшина в страху до своїх ханів під Царгород гінців посилає:
— Вертайтеся з військами назад. Грізний князь Роман Мстиславич наші землі руйнує, людей у полон бере.
Хани половецькі орди свої з-під Царгороду завертають, поспішають рідну землю боронити. Несподівано вдаряють на княжі полки, та ба, нічого не вдіють. Залізною стіною стоять княжі полки і, як живий вал, на полопців ударяють, мечами їх рубають, списами колють, хмарами стріл ранять.
Не встоятися половцям, хоч як хоробро бються!
І просять половецькі хани миру в князя Романа.
А він їм:
— Добре, я готов на мир! Та умову вам ставлю: не важтеся нападати на землі грецького царя, бо він друг мій.
Половці на всі умови пристали. Виміняли бранців, і князь Роман зо славою повертався.
І коли князь Роман спинився в Києві, щоб помолитися в київських церквах, з'явилися в нього посли від киян і сказали:
— Княже славний і хоробрий, великий нащадку Мономаха, що колись славно князював у "матері городів українських", візьми Київ під свою руку!
І князь Роман згодився, став київським великим князем. Одначе не жив у Києві. Київ був дуже вже знищений і зруйнований. Лишив тут тільки свого намісника. Але й з того раділи вже кияни, бо знали, що тепер безпечні будуть перед нападами диких половецьких орд.
Так опинилася в руках князя Романа більша частина українських земель. Справедливо величали його всі самодержцем усієї України.
Прийшла вістка в Галич, що краківський князь Мечислав Старий помер.
— Ну, тепер Лешко може засяде на краківському престолі! — скаав князь Роман до княгині Ганни. — Треба помогти йому проти Володислава, бо просить його мати, моя своячка, княгиня Олена.
І вирушив князь Роман у похід.
Спішно йшов князь Роман із дружиною, щоб завчасу злучитися з сандомирським військом і висгупити разом проти Володислава, поки він ще зможе приготуватися. Але Володислав теж не гаяв часу, вирушив з військом із Гнєзна, щоб змусити Лешка зректися краківського престолу, ще поки надійде з підмогою князь Роман. Коли ж довідався, що князь Роман переправився вже через ріку Вислу і обсадив своїми військами два приграничні городи, післав послів до Лешка з проханням до нього:
— Лешку, ми ж близькі свояки, пощо нам воювати з собою. Ми погодимося, а ти проси князя Романа, щоб не йшов нищити моєї землі.
Лешко був ще молодий, мав ледве сімнадцять літ і був мякого серця, то й легко було його переконати. Казав князеві Романові через послів:
— Присилає Володислав до мене, щоб ми не заводили усобиці. Я буду з ним миритися, а ти дядьку й опікуне мій, вертайся в Галич.
Розсердився на ці слова князь Роман:
— Як так, то навіщо ви мене кликали сюди? Мене ж кожен день походу коштує багато!
І звернувся до послів:
— Ідіть і скажіть князеві Лешкові, щоб він і князь Володислав заплатили мені за витрати так, як мені обіцяно. А як не можуть стільки срібла скоро зібрати, хай дадуть мені Люблин із землею, то і цим вдоволюся.
Того самого дня принесли князеві Романові розвідачі вістку, що військо князя Володислава готується до бою.
— Так?! — сказав князь Роман. — Тут просить мира, а тут готується до бою. Мушу я сам розглянути рухи Володиславових військ.
І з невеличким відділом дружинників виїхав із города. Бачив у таборі Володислава рух, але довкола було тихо. Здавалося, нема ні живої душі. Князь Роман їхав безпечно і говорив:
— Приготовляються до бою. Перемиря було треба, бачу, Володиславові тільки на те, щоб міг підіждати приходу більшої дружини. Ще сьогодні зажадаю рішучої відповіді, чи мир чи війна.
Не докінчив ще говорити, як із ліска на пригорбі вискочив чималий відділ війська, заграла сурма, і невеличку охорону князя Романа обскочили Володиславові вояки.
— А так! Засідка на мене! — скрикнув князь Роман і добув меча. Добули меча й його дружинники. Почалася січа.
— Мусимо пробитися до города! — дав наказ князь Роман і, рубаючи мечем, пробивав собі дорогу. Нараз ударив його один вояк Володислава ззаду рогатиною. Удар був сильний, рогатина пробила панцер і застрягла в грудях. Князь звалився з коня додолу. В розпалі боротьби не завважив цього ніхто з княжих дружинників, тільки отрок Дмитро. Він зіскочив з коня і припав до князя. Князь жив іще, і помер на його руках. Битва велася вже оподалік. Отрок негайно сів на коня і щосили помчав у город, щоб дати знати, що сталося.
Вийшли дружинники з города, викопали могили і похоронили в них княжих людей, а тіло князя Романа взяли на ноші й понесли в город.
КНЯЖІ СИРОТИ
Сумно, повагом увіходив похід із тілом князя в ворота Галича і спинився перед теремом.
Княгиня, що вже дістала вістку про смерть чоловіка скоріше, сизою голубкою припала до мертвого тіла князя Романа і гірко-гірко ридала:
— Ой, чуло моє серце, чуло-відчувало, що не добром скінчиться цей похід, соколе мій ясний! На кого ж лишив ти мене, вдовицею з двома безпомічними сирітками?
Плакала, ридала княгиня та зараз отямилася, втерла сльози і сказала, пригортаючи синів:
— Діти мої, синочки любі, нема вже в вас батька! Але не плачте, в усьому Божа воля. Від сьогодні я буду вам не тільки за неньку, але й за батька. Не дам вам пропасти, як Бог дозволить, виховаю вас на сильних мужів, сильних тілом і духом.
Величний був похорон. Увесь Галич оплакував князя. Плакали навіть ті бояри, що за життя князя Романа не любили його, бо надто важка їм була справедлива рука княжа.
Єпископ Косма в прощальному слові звернувся до бояр:
— Плачте й ридайте, мужі галицькі, бо це ховаєте в могилу вашу славу й силу! Плачте й ридайте, але і коріться Божій волі. Це Бог зсилає на вас кару, щоб ви отямилися і раз і назавжди закинули всі свари та чвари. Князь Роман лишив велику спадщину. Він був уже, можна сказати, самодержцем усієї України. Нема вже між нами хороброго князя, що переміг поган, а сам мудрістю ума заховував Божі заповіді! Він кинувся був на поган, як лев, орлом проходив їх землі. Безпечна була земля наша під опікою його могутньої правиці, і безпечна і сильна і славна в світі. Гриміла слава князя Романа і у Царгороді, і у Римі, а з нею враз і слава землі нашої! Мужі галицькі, нема вже князя Романа! Одначе лишилися по ньому два його паростки, княжичі: Данилко й Василько. Коли хочете, щоб Бог благословив вас, діла ваші, коли бажаєте добра землі, то присягніть князеві вашому, Данилові Романовичеві, і будьте йому вірні все і всюди. А буде добре вам і державі вашій.
Похоронили князя Романа в церкві Пресвятої Богородиці.
І зараз по похороні галичани цілували хрест князеві Данилові.
Так вступив на галицький престіл пятилітній князь Данило Романович.
І галичани боронили князя перед усіма ворогам що думали тепер захопити для себе сирітськ спадщину.
Та не довго було воно так.
Кормильчичі, найбагатший рід між галичанами, зворохобили буйних галицьких бояр і покликали на княжий престіл чернігівських Ігоревичів.
І прийшлося скитатись княгині Романовій і малим сиротам: Данилкові і Василькові по різних землях, по різних дворах.
Прибула вкінці княгиня Романова в Краків.