Думаю, що сьогодні ми з тим сталінградським хлопцем порозумілися б, взаємно вибачившись і потиснувши одне одному руки. Можна було й тоді так зробити. Але чернігівське начальство не прагло порозуміння: траплялася нагода проявити політичну пильність, і воно забило у всі дзвони. Вже за декілька днів сам прокурор області, виступаючи на якійсь ідеологічній нараді, заговорив раптом про небезпеку націоналізму в місті і навів приклад — нашу з міліціонером розмову. Навіть моїй сестрі Любі, яка вчителювала в одній з чернігівських шкіл, дорікнули братом-націоналістом… Безневинно постраждав Євген Гуцало — його примусили залишити Чернігів. Втім, за якийсь тиждень він уже працював у редакції "Літературної України", яку тоді очолював Павло Загребельний. Мене залишила в штаті молодіжки, завдяки, гадаю, опікунству Степана Несторовича Мухи, все ж я був "мечем" його… Правда, зняли з посади завідувача відділом.
Але усі ці посадові переміщення — не головне. Головне— що я пережив у ті дні, тижні, місяці, коли мене тягали з кабінету в кабінет, пісочили на зборах, бюро. Хоч що, власне, сказав я міліціонерові, якщо поглянути із сьогоднішнього дня, коли сам закон про державність мови велить тому ж міліціонерові на службі розмовляти українською? Скільки разів у тому ж Чернігові, коли я звертався до людини за чиновницьким столом чи за прилавком крамниці, мені кидали в обличчя: "Говорите со мной на человеческом языке!.." А скільки перетерпіли уже в Києві, столиці України, мої діти через свою українську мову! Чому цей бік справи не брати до уваги? Але страждав я — тяжко. Знову, як у найгірші свої олишівські часи, я присягався на чернігівському Валу, над Десною, "рідній землі чернігівській і усьому українському народові не укорочувати свого життя самогубством, зберегти себе для української літератури…" Я був дуже емоційний, романтичний, мені ще ледь перейшло на третій десяток—що тут дивуватися чи глузувати. Тільки той, хто не був по-справжньому молодий, мене не зрозуміє. Ніч обступила мене, і хвилинами не вірилося, що колись — розвиднішає, що буде інше життя.
Я не розумів, що саме у ці дні у такий тяжкий спосіб пориваю, розлучаюся з собою колишнім. Я з кров'ю здирав галіфе із себе. Звичайно, клапті його залишилися на все життя, як, мабуть, і в переважної більшості людей мого покоління. І все ж там, де галіфе було зірване, потроху відновлювалася нова шкіра, уже — чутлива до світу, до страждань людських. Якщо не побоятися голосного слова — і до народу. Наступила весна. Я раптом став гостро відчувати красу її — скресала Десна, розбрунькувалися дерева, наповнювалося сонцем місто, зацвів бузок під вікном редакційної кімнатки, в якій я працював. Ночував я тоді, залишивши, з від'їздом Євгена, вулицю Мурінсона, в "печері" — кімнаті, в якій обком комсомолу влаштував щось на зразок гуртожитку. У сусідній кімнаті мешкала родина художника. Він працював у плакатній майстерні і невдовзі став прообразом героя одного з перших моїх оповідань — "Соломинка". Надруковане воно якраз через тридцять років у журналі "Дніпро". У нашому гуртожитку панувала якась провінційно-лінива атмосфера, недаремно ж його прозвали "печерою". Один із моїх колег щоранку прокидався із словами: "Од роботи коні дохнуть…" Хтось пропонував написати це гасло на стелі, а може, і написали, уже не пам'ятаю. До кімнати, ночувати, ми лазили переважно через вікно, благо— кімната на першому поверсі. І ось тої пам'ятної весни я почав прокидатися вдосвіта, тихцем вибиратися через вікно і йти до редакції, через дорогу, до своєї кімнатки, де стеля підперта стовпом, а під вікнами розбрунькувався, а невдовзі — і зацвів бузок. Це бажання — писати — народилося природно, як починає дихати дитина. Правда, розповідають жінки, аби дитина почала дихати, акушерка мусить хоч легенько, але ляснути щойнонародженого. Ось мене і "ляснули"… І я — почав дихати. У тиші провінційних чернігівських ранків, на сторінках учнівського (наслідуючи Євгена Гуцала) зошита…
Назавжди лишилися в пам'яті ті тихі робочі ранки. Перші оповідання для автора — найдорожчі. Потім з'являються літературний досвід, певна майстерність, але перші твої, хай і недолугі, рядки — навіки з тобою. Народження Слова — велика таїна, як і кожне народження, від стеблини до людини, "їй снився попіл, голубий, як Юркова сорочка…" Звичайно, вплив Андрія Головка, скаже дослідник літератури. Справді, ми всі вийшли, перефразовуючи відомий вислів, з оповідань Головка, з його "Бур'яну", з його роману "Мати". Окрім хіба що Валерія Шевчука, який першим серед нас, завдяки знанню польської мови, відкрив для себе океан західноєвропейської літератури. Книги Андрія Головка — чи не найяскравіше, найсамобутніше з української прози, яка тоді нам, у провінції, була доступна. Та й стиль його мав певну гіпнотичну силу. Але соціальна і психологічна драма у тих моїх перших літературних спробах — не від Головка. Не запозичена з белетристики. Це уже — моє, пережите. Мачуха і пасинок, тяжке життя батька-колісника, комсомольський ватажок із "Холодних снігів" — усе не знав лише я і лише я міг написати. Життєвий, духовими досвід особистості — джерела Слова.
Звичайно, було ще в тих моїх перших оповіданнях і досить літературної "цвіріньковості", як я вже згадував у передмові до свого "Вибраного". Уперше я зрозумів це пізніше, коли читав помираючому батькові оповідання "Колесо". На лежанці сиділа моя тітка Катерина, що прийшла із Звеничева побачитися перед смертю зі своїм братом, тулилася до комина сусідка; мачуха в мисниках мила посуд. Батько лежав на дивані, мовчки дивлячись у стелю. Я не знайшов нічого ліпшого, аніж читати йому своє оповідання, правда, про нього ж таки: "І зівп'яв світ в очах Терентійових, зсудомився в клубок чорний. А він його розмотував похапцем, боячись не встигнути, відмотував нитки ясні, сонячні…" Усе в оповіданні було ніби й так, і все було — не так. Бо те, що відбувалося навколо мене, поки я читав свої писання, не потребнувало метафор, порівнянь, епітетів, не потребувало літературної гри, навіть — вишуканої. У житті усе було реальніше, суворіше, страшніше. І водночас — простіше. Помирав мій батько. Помирала людина Григорій Іванович Дрозд, одна тисяча вісімсот вісімдесят дев'ятого року народження, автор коліс, на яких ще добрий десяток років їздитиме весь Петрушин. Помирала людина — в муках. Тоді я вперше, обірвавши читання, подумав, що ту свою, найголовнішу, книгу писатиму інакше. Ось так, як щойно сусідка, з лікбезним дипломом за душею, казала про життя і смерть, просто, без жодного зайвого слова і з таким глибоким, інтуїтивним проникненням у таємницю людського буття, на яке здатні були так мало високоосвічених творителів красного письменства… Так як учора розповідала мені в диктофон давно сліпа шептуха Улита — про свою першу, з батьком-горшечником, мандрівку на возі довкола світу: по ближчих, біля Петрушина, селах. У її розповіді теж не було зайвих, "цвірінькаючих", слів, але був — епос: усі середньовічні мандрівки по морях-океанах блідли порівняно з мандрівкою Улити на возі довкола Петрушина. Вона відкривала для себе який-небудь загублений у лісах хутірець значиміше, аніж Колумб — Америку. І заново, не відаючи про Магеллана, відкривала для себе, що земля — кругла…
Після смерті обличчя батька, вимученого багаторічною хворобою, випогодилося, проясніло, дивна одухотвореність з'явилася в обличчі, ніби відкрилася колгоспному колісникові на тім світі таїна, якої марно дошукувався на землі.
Усе це вимагало осмислення, вимагало інших слів, іншого письма.
А поки що я був щасливий, бо — писав, не замислюючись вельми, як пишу. Писав, як писалося. Писав у кімнатці, стелю якої підпирав стовп, а як степліло — і на дерев'яних східцях, біля вікна, що виходило в сад. Писав ранками, до половини на дев'яту. А тоді йшов до "Молочарні" снідати. Згадую це не для того, аби на тій "Молочарні" (вона збереглася) колись вішали пам'ятну дошку: "Тут їв манну кашу Володимир Дрозд"… Згадую, бо ранкові прогулянки від редакції до "Молочарні", по бульварах, скверах — досі пам'ятні, хвилюють. То ішла уже вільна людина, вільна від галіфе і комплексів, з ними пов'язаних. Уже мене не обходило, як і хто на мене дивився. Мені вже не кололо, що надто холодно привітався до мене якийсь начальничок. Мене вже не обходила нічия думка про мене. Я жив власним духовним життям, наодинці зі словами і образами. І на світ довколишній дивився я іншими очима. Довколишній світ існував для того, аби я про нього написав! Це — світовідчуття кожного художника, незалежно від таланту. Я жадібно вбирав у себе все, що годилося для моєї словесної халупки. Я був схожий на забудовника, який не обмине дощечки, що трапилася на дорозі, підніме її і підніме цеглину, яка упала на узбіччя з кузова машини. Я був птах, який збирає гілки на городі, аби викласти з них гніздо. Я був…
Одне слово, у мені пробудився письменник. І це пробудження було таким щасливим, що з ним не зрівняються жодні радощі — ні від пізніших публікацій, ні від перекладів на інші мови, ні від словесних осан критиків.
Почуваючись щасливим тої весни, я наївно думав, що моєму щастю радіє і все людство. Коли я вертався, поснідавши, до редакції, з "печери", що через дорогу, виходили і спроквола брели на роботу ще заспані, опечалені трудовим буднем попереду мої колеги, мої товариші. Я усміхався до них радісно, як ранкове сонечко. "Ну що, знову весь ранок творив?.." — іронічно кидав котрийсь із них. Я щасливо і довірливо признався, що написав "Голубий попіл", або "Колесо", або почав повість "Люблю сині зорі". "Ну, твори, твори… Людство не забуде…" І мої колеги похмуро піднімалися риплячими сходами у свої кабінети. Я ще не розумів, що між мною і ними пролягла уже — межа. І не тому, що я — талановитіший од них. Це міг визначити, підтвердити лише час. Врешті-решт, кожен журналіст — потенціальний письменник. Але не кожен знаходить у собі внутрішні сили і впертість ті потенції реалізувати. Немало моїх колег-журналістів свої безсумнівні здібності проміняли на щоденні радощі земного буття: сон, чаркування, кар'єра… Не реалізовані здібності каламутять, отруюють дуту людини.