Наказав узяти з собою воду, провізію та апаратуру для добування кисню. Зробили з усього три великі тюки. Нести мали чоловіки. Ользі припала роль про-відника. Вона ж, хоч і з великими труднощами, розібрала кесони, щоб відкрити шлях.
Дік залишився в своєму лігві, йому виділили достатню кількість всього необхідного. Коли чоловіки під-няли й поклали собі на плечі тюки, Оля спитала:
— А як же шахи, лишаються для Діка?
— Ні, ні, — гукнув Іван Макарович, — візьми їх! Ми ще дограємо партію. Правда, Миколо?
— Це залежить бід Ольги… — невесело сказав Загорський.
— Значить, буде все в порядку! — промовила дівчина якомога бадьоріше. Тримаючи під рукою шахи, повела їх по залитому світлом тунелю.
Таємничий люк
Там, на поверхні Місяця, була холодна ніч, а в ярусах глибинного міста сяяв непогасний день.
Кілька годин спускалися наші мандрівники з "поверха" на "поверх". Перехід зовсім не втомливий для м’язів, але нерви були весь час у напрузі, і саме це стомлювало. Які ще несподіванки чекають їх у цьому диво-вижному місті?
Поки що нічого нового Ольга не помітила: понад тунелем тяглися такі самі приміщення, як і в районі храму; в них може і є щось інакше, та розглядати було ніколи.
В кількох місцях натрапили на обвали — із тунельного склепіння повипадало каміння, великі кучугури його перепиняли шлях. Але освітлювальна система була, на щастя, неушкоджена, і Ольга вела батька, Загорсь-кого та Мілька все далі й далі. Спочатку спускалися східцями, а потім вони потрапили в такий тунель, що вели-кими закрутами вів, здавалося, до самісінького центра планети.
Нарешті Іван Макарович наказав зупинитись.
— Гадаю, що досить. Ми вже на великій глибині… Хлопці не заперечували.
Ольга облюбувала простору залу.
— Ого, та тут цілі штабелі якихось кам’яних плиток! — вигукнула вона. — Буде з чого добувати кисень. Та кладіть уже свої тюки.
Вона старалася говорити так, ніби нічого особливого й не сталося, хоча тривога наповнювала її душу, як наповнюють зимове небо колючі зорі.
— Щодо плиток, то ти не поспішай, — обізвався Плугар, обережно опускаючи свій тюк на підлогу, всте-лену шаром м’якого пилу. — Вони що — спеціально оброблені? Складені в якомусь порядку?
— Так, тату! Вони складені, неначе в стелажі…
— Може це селенітська бібліотека? — обізвався Загорський. Він стояв біля своєї ноші, безпорадно опус-тивши руки.
— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович,— може бібліотека, може архів документів. Ану дай, Олю.
Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєф-них виступів чи заглибин.
— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович.
Ольга витерла, придивилась.
— Вони різноколірні. Якась мозаїка кольорових плям…
— Штучна?
— Ні, наче природна.
— Ну добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.
Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.
— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.
Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.
Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше два-дцяти годин підряд.
За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщен-ня повітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати "атмосферу".
Як тільки прохід щільно заладнали кам’яними "дзеркалами", скляні кулі, що освітлювали залу, погасли.
— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.
Ольга включила ліхтар, провела ним по залі, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п’ять: одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.
Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.
— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.
— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?
— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоч деякі з них, мабуть, зроблені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу "квартиру" світло якось проникало… Не обов’язково ж через вхід… Тут, ма-буть, якась складна система.
— Де ж тоді джерело?
— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої пів-кулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.
— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.
— А що ж ви думаєте.
Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:
— Ну, що там показує барометр, Олю?
— А я й забула про нього! — схопилася дівчина. — Працює! "Ясно" показує — дощу можна не боятись!
— Тоді скидаймо свої чохли.
Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.
Іван Макарович тримався, немов легендарний філософ, його спокійне обличчя ніби говорило: "Мені ві-домо те, про що багато хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей". Він підбадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.
Мабуть, під впливом Ольжиної психотерапії і витримки Плугаря добре тримався і Микола Загорський.
— У старі часи, — говорив Мілько, — церковники проголосили б: "Світ їм потьмарився, бо переступили межу дозволеного". А хіба є межа для людського розуму? Правда ж, Іване Макаровичу, що й тепер — в епоху ядерної енергії — ми навіть уявити не можемо, чого досягло людство в далекому майбутньому?..
…Минали довгі втомливі години. Беззвучно працювала киснева апаратура, роз’єднуючи міцно спаяні елементи і наповнюючи приміщення життєдайними газами. Жадібно вбирали їх легені оцих посланців людства, та не тільки це підтримувало в них вогонь життя. Думки, свідомість, воля, тобто все, що різко відрізняє людину від тварини, відігравало не меншу роль, ніж кисень. Іван Макарович і Загорський сиділи на своїх матрацах. Ольга ходила й ходила по залі; а поруч, в штабелях кам’яних плиток, дрімала селенітська мудрість. Розмовляли на філософські теми, аж поки Ольга, подивившись на годинника, не наказувала приймати снотворне.
— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано суворо говорила вона, поправляючи постелі.
Коли "пацієнти" засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Ми-хайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, ма-буть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!
Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертав-ся, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром во-но блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!
350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала ба-тька, Миколу і Михайла.
…Нарешті сталося!
— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина роз-плющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вказала на сонного батька і Загорського:
— Бачиш?
— Бачу, — шепотів Михайло.
Ольга показала йому кам’яну плитку.
— Бачу! Все бачу, Оленько!
Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залі.
— Тс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.
Вони одійшли до стелажів з плитками, зашепотіли.
— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…
Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спільно пережите горе якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це її аніскільки не здивувало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудовано, пошепки розповідав про те, як відчув, що повернувся зір.
Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ відкрився Плугаревим очам, де й дівся отой філософсь-кий спокій! Ольга і Михайло посміхалися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки, вору-шив пальцями, не зводячи з них очей. Він не бігав, не вигукував, а тільки дивився і дивився на свої руки. На віях у професора блиснули сльози.
— Ну що ж, товариші, — схвильовано проговорив він, ховаючи руки за спину, — тепер будемо обачні-шими. Матінка-природа не люблять жартувати!
Допомоги з Землі Плугар сподівався з настанням дня на Місяці. За його підрахунками, до прибуття дру-гої ракети лишалося може один–два земні дні,
— А як вони нас відшукають? — спитала Ольга.
— Відшукають! — відповів Іван Макарович, розглядаючи кам’яну плитку. — Розташування нашої раке-ти відоме. Сліди доведуть до всюдихода, а тут уже…
— Тут теж сліди їх поведуть! — перебив Загорський,
— А ми хіба не вийдемо назустріч?
— Чому ж не вийдемо? — Іван Макарович розглядав усе нові й нові плитки. — От заготуємо кисню — будемо навідуватись до виходу. А підніметься сонце — то перейдемо в ракету, там зручніше, правда?
— Авжеж! —зраділа Ольга. — Тим часом, тату, дозвольте нам з Михайлом розім’ятися в цьому селеніт-ському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…
Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в мандри по цьому лабіринту. Професор ніби передчував небезпеку.
— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосфе-рою, отоді ходи, вивчай!
Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона "не теплична" і т.д.