Так діти в хвилину образи й гніву лякають старших: дивіться, я помираю, страждайте, мучтесь — а я подивлюся крізь напівзаплющені повіки на ваше запізиіле каяття. Однак Бети не надовго вистачає: вона зривається з носилок, кидається до Андрюса і голосом, де більше любові, аніж втіхи від того, що зуміла на мить викликати добрі його почуття, вона заспокійливо говорить: Б е а т р і ч е (Наталя). Нічого, нічого. Андрюс (Арсеній). Ви що, шпана, хотіли її потягти?
— Наталю, подай репліку. Там Альдоніс щось каже.
— Ми не шпана... Ти що, Арсенію, хочеш, щоб я всю п'єсу в голові тримала?
— Та з твоєю пам'яттю! Андрюс (Арсеній). А навіщо носилки?
— Чекай, Маслов, не так!
— Що — не так?
— Усе не так. Бета кидається до нього, ощасливлена його тривогою. Андрюс же мусить користуватися моментом,— хіба ж не тямиш? Він же мусить її обняти, спершу імпульсивно, бо ж так зрадів, що все гаразд, вона ж йому ще потрібна, окрім усього іншого, і як учасник ансамблю, без неї їм не ведеться...
— А може, щоб показати усім, що він тут господар становища, він тут понад усім.
— Почекай, але ще нікому не відомо, який він подонок.
— Гітару треба відкинути геть, заважає.
— Так, він уже відкинув, хоча Лукас і Юлюс не полишили своїх інструментів. Ну, от, ти ж повинен на "шпану" грати, ти їм повинен показати, що Бета тобі належить, що їм, таким чистим та світлим, нічого сюди потикатися. Ще раз, Маслов.
— Давай.
Андрюс (Арсеній). Що трапилося?!
Він кидається до носилок у справжній тривозі: Бета, Бета!
Нерозумне, уперте тіло, як його примусити до послуху, воно не піддається, треба скоординувати рух і слово, чомусь зараз це ще важче, аніж оті довгі години сидіння за роялем, коли я змушувала пальці згадати все вивчене у дитинстві — від гам і вправ хитромудрого Черні до складних опусів Бетховена, коли забажала сама, тільки сама грати, як грала Бета, бо інакше було б щось фальшиве у тому тільки видимому дотику до клавішів — і таки домоглася свого,— то хіба ж не доможуся тепер, коли Маслов так гарно допомагає, він же класний партнер, при таких розкриваєшся, бачиш саму себе,— а як же я, чи допомагаю йому? Маслов змушує мене думати; без нього я б так не могла працювати.
— Маслов, чому ж ти мене не зупиниш? Я все не так зробила, ти бачиш — і мовчиш, це не чесно, Ар-сеню.
— Але ж ти втомилася.
— Хто сказав: актор, який втомлюється, уже не актор?
— Не знаю. Якийсь славнозвісний?
— А чим не славнозвісний... Наш Петрович сказав. Повторимо, Маслов?
— Звичайно. Танцюй, Наталю.
"Тепер краще,— промовляє до себе Наталя словами Івана Марковського,— не треба вкладати відчай у танець, ніякої поки що трагедії, бо тільки мені, Наталі Верховець, уже дано знати наперед, що станеться потім, чим усе скінчиться, а Бета і підозри не має ні про що, для неї гарно почався день, вона любить Андрюса, вона танцює з Андрюсом, і те, що хлопці влаштовують бійку,— теж зовсім не біда, Бета розбороняє їх, але робить це спокійно, легко, врешті-решт, це ж однокласники, колишні однокласники, і якщо вона трішечки повчає — то теж весело й м'яко, десь у глибині душі їй навіть підходить, тобто імпонує, що вони б'ються. Це ж через неї,— хіба ні? Головне — Маркуша знайшов точну лінію, через котру все можна передати, а якщо забагато емоцій, то що ж, їх можна обтяти, як Чаплін, пакуючись (у якомусь фільмі), обтинає рукав сорочки, коли той не вміщається у валізці".
— Браво, Наталю! — Юрко Метелиця, підперши одвірок і пускаючи кільця сигаретного диму собі поза плечі, у коридор, давно вже спостерігає за товаришами, а вони аж тепер помічають це.— Танець — на найвищому рівні. А Маслов взагалі на висоті, навіть якийсь характер прорізається,— їй-бо, правду кажу. Ти ж, Арсеню, не в худраді і не в профбюро, так що, ніякої вигоди в тобі не маючи, можу хвалити щиро, а ти можеш вірити беззастережно.
— Вірю, а чом би й ні! Як арбітру міжнародної категорії.
З-під руки Метелиці з непідробним інтересом приглядається і прислухається до всього чотирирічний син Юрка — батько забрав його з дитсадка і привів до театру; коли почнеться репеїиція, малого віддадуть під нагляд когось із костюмерів або ж полишать самого в коридорі, давши якусь забавку, малий вже звичний до цього, але батько про всяк випадок напучує:
— Спробуй мені хоч звук подати! Ти знаєш добре, куди здають неслухняних дітей,— знаєш, правда?
— В артисти,— каже малий.
— Ну от, а ти хіба хочеш?
— У моряки я хочу,— каже малий.
Маслов знову сідає верхи на барабан. І хто знає, чи не змушує це хоч на мить юного Метелицю переглянути своє ставлення до професії актора.
Наталя стає спиною до вікна, спершись на високе підвіконня обома руками. Від цього її вузькі плечі у білому светрі зводяться вгору, вона нагадує зараз птаху з нашорошеними крилами. Наталя дивиться кудись собі під ноги — вона таки втомилась, треба передихнути на часинку, Метелиця з'явився — отже, скоро усі почнуть сходитися на репетицію, а за три хвилини до призначеного часу поріг переступить Марковський. Помреж, як завжди, захекано вскочить останнім, хоч мав би прийти раніше од усіх.
Поміж акторів, зайнятих у репетиції, Наталя помічає Котовченко і мимохідь встигає здивуватись: що їй тут? її без виклику до театру не затягнеш,— але, зрештою, прийшла, то мала причину. Думати зараз можна й дозволено про що завгодно, аби відключитись; вони добре працювали, і зараз знову почнеться робота, а сили треба економити — аж до прогонів і генеральної. Тут не спринт, а справжній марафон. Театр — марафон. Треба з кимось поділитися цим відкриттям. Звідки вискочило таке порівняння? А, мабуть, від того, що Маслов сказав: "Арбітр міжнародної категорії". Стереотипність мислення. Інерція мислення. Що ще?
— ...цілком вірогідно, правда, Наталю?
— Не знаю, може,— а що?
— Свіжа Інформація: кажуть, що Маркуша просив директора залишити його у театрі. У нас же є вакансія.
— Як — просив? Він ще без диплома й без дипломної вистави.
— Продаю за що купив.
— Не знаю, що там вирішила дирекція, а він, по-моєму, з превеликою радістю,— долучається до розмови новий голос.
— Та йому ж, мабуть, столиця світить. Казали, має не то "плечі", не то "руки" в міністерстві. Мовби племінник самого замміністра.
— Невже такий подарунок чи що, наш "злагоджений, талановитий" колектив?
— Правда, правда! Хіба ж ні? Чого б тоді так вникав у всі наші справи? Ідеї ж подавав?
— Ідеї? У Маркуші? Дайте спокій, у нього одна ідея — не зірвати диплом.
— Наталю, в тебе ж і язичок! А ти хіба не чула, як він за "малу" сцену розпинався? Казав, що на місці директора...
— А, то він на директорове місце латається?
— Де — мала сцена? В гардеробі? Чи в реквізи-торній?
— Що там Маркуша, ви знаєте, хто був на сотій виставі "Оптимального варіанту"? Сам Кармазинов, слово честі!
— Знайшов що дивитись!
— А що б ти йому показав?
— Знаєте, що він заявив? "Я б,— каже,— з цієї п'єси цукерку зробив за два тижні — навіть з такою трупою!"
— Подумаєш, геній! Трупа йому не підходить.
— Повипендрюватися приїхав. Фраєр.
"Як ми однаково всі розмовляємо,— думає Наталя.— Нам ніколи або й не хочеться шліфувати фразу, як робили герої з романів минулого століття. Зрештою, хіба ми герої? І тоді ж, мабуть, люди говорили трохи інакше, ніж у книгах чи п'єсах".
— Мені цей шматок ніяк не дається, скільки не б'юсь.
— Тексту скільки, трясця його матері! Коли я це вивчу?
— Вам усе не догодиш — то мало тексту, то багато.
— Анальфабето, хіба текст треба вчити? Він сам запам'ятовується, коли знаєш що робити!
— Ручки, ручки, дитя моє. Маркуша тобі їх повикручує за твої паралельні рухи: підіймаєш праву — відразу ліва сама вгору зводиться.
— Слухай, та ти ж мене зовсім не чуєш. Ну. філософ ти, не знаєш, як виховувати власну дитину, такого от дев'ятнадцятирічного лобуряку, бо тобі ніколи, тобі здається, що бог поклав на тебе місію — просвітити усеньке людство. Але ось раптом вдаряєш лобом об товстелезне, грубе скло — ти собі йшов і думав, що там нема нічого, та раптом — бах! — об прозоре скло. Дівчатко це. Бета маленька, приходить і дає тобі урок. І відкриває тобі моральні істини, істини во плоті — і ти їх наче вперше такими, во плоті, й бачиш — і сина свого, Юлюса, во плоті вперше усвідомлюєш до кінця. Що ж ти зі мною не спілкуєшся? — говориш кудись у порожнечу — і очі в тебе теж порожні!
— Ходиш і всіх повчаєш! Май на увазі — з хороших акторів вилущуються погані режисери, а коли вже...
— Коли — що? Говори, як уже почала...
— "Але вона у тебе була все ж! Була! Хоч і кинула. Ти знаєш, як вона виглядає. А от зовсім її не мати... Навіть не уявляти собі, яка вона... Круглий сирота. В дитбудинку я вставав уночі, притулявся до скла, дивився на вулицю. Може, ця? Може, та? І тихенько гукав, щоб інших не розбудити: "Мамо! Мамо!"
— Цсс, тихо, людина в образ входить. Прекрасний Лукас буде!
— Декламуєш, душко. Шукай спершу пластичний рисунок.
— То справа режисера.
— Ха, а твоя — текст зазубрити?
— Маслов, Маслов, видай ще! Здорово виходить! Маслов копіює Марковського: перечепившись об
ніжку стільця, враз опиняється за режисерським столиком, розгортає свій примірник п'єси і промовляє: "Арсенію Петровичу, не демонструйте мені ваш абсолютний фас, ви не П'єро! І не мніть за щокою текст, бо я не вловлюю підтексту... Що за прийомчик, ви не знаєте нічого іншого, ви не можете більше нічого? Штамп, штамп, штамп! Навіщо ця проходка? Усе вже було, було, було! Котовченко, хто вам дозволив увійти до репетиційного залу у шубі? Прекрасна шуба, але тут не Будинок моделей, покиньте її в коридорі разом з усіма своїми буденними клопотами і плети-вом-мереживом. Мені потрібні актриси, а не домогосподарки".
Ілюзія Іванової присутності настільки повна, що Котусик на хвилинку розгублюється: та я ж, Іване Григоровичу...— і тільки вибух сміху перериває її виправдання.
— Котусю, а чого ти, власне, притьопала? Хіба у тебе вистава сьогодні?
— Ох, та вона ж у новій сукні,— Ірочко, де купила?
— Сказати вам правду? У Котусика місія: вона прийшла створити Маркуші настрій перед репетицією,— видурнюється, розвиваючи тему, Маслов, але тут врешті хтось стає на захист Котусі:
— Дайте спокій цій жінці! Ви що — не знаєте? Як ви розклад читали? Котуся виписана, у нас тепер буде дві Беатріче.
Котуся мовчить, вона перебуває на межі ридання.