ежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавалося, дрімав. Я усміхнулася — отже, тут сховався він від сонячних променів і від Зониних дотепів! А тут навинулася непрошена "русалка", відкрила сховок і сміялася. Чи будити його, чи ні? Чи випадало? Я дивилась хвилю на його... Ні, це не було гарно, що я дивилась тут на його, мов той злодій, лучче вже збуджу його. Хто знає, коли побачимося знов так на самоті, як би бачились тепер у цій гарній хвилині; я від'їду вже незадовго і, може, побачимось нині впосліднє! Впосліднє! Це не гарно. На всякий случай зміниться пізніше не одно! Кожде стане інше, я вступлю на нову дорогу, зовсім мені досі незнану, а він — хто знає, що з ним станеться ще!
Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на його. Отже, це закінчення тодішнього початку, подумала я собі. Що на нім, на тім закінченні? А що було би, якби було сталось інакше? Ні, не хочу про все те й думати, не люблю тих закінчень із їх млявими, побожними прикметами; воно добре, що сталося так, як є, що можу ще боротися і переживати щось нового. Я рішилася закликати його, щоби поспорити трохи, тим більше, що ми не бачилися майже три неділі.
Він не спав. На мій несмілий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрівши мене біля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
— Це ви! Як ся маєте? — сказав, усміхаючись, і подав руку. — Я не спав, лежав лиш так, в хаті тепер пересиджувати просто гріх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходіть у наш город, сядемо на лавку!
— Ні, ходіть до нас! — казала я, а в тій хвилі поправилась: — Ні, не приходьте, бо...
— Як побачить тітка, то буде крик! — докінчив він, розсміявшись весело.
Я сміялася з ним і була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрінулися. Його погляд промайнув по мені блискавкою і задержався на моїм лиці.
— Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?
Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.
— Що ж би мало бути зі мною? — відповіла я. — Хочу бути щасливою.
— Дуже мудрий намір! — відповів він все ще весело. — І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.
— Чому?
— З різних причин. Між іншим, борюся сам із собою о так звану "будучність", хоч знаю, що вона не принесе мені нічого особливішого і є потрохи правдивим блудним огником!
— Чи вона вела вас блудом досі?
— Не вела, але могла би й повести, якби вірив їй занадто!
— Давно говорили ви інакше.
— Давно говорив я інакше, бо давно вірив у якісь ідеальні вимоги життя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповнити, а тепер не вірю і в це, і в те, що зветься "будучність"!
— Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гніває; встидайтеся! Він викривив із легкою погордою уста.
— Чого мені встидатися? — спитав їдко. — Того, що я пізнав життя і людей, і тих так званих "освічених людей", пересякнених наскрізь "натуралізмом" аж до гидкості, і що, переконавшись у їх справжнім змаганні і їх "послідній філософії", перестав перед ними кланятися і їх подивляти, як давніше? Ви знаєте, — додав, — я хочу покинути свої студії і йти жити між народ?
— Так це правда, Орядин? — спитала я, немило зворушена, видивившись на його великими очима.
— Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.
— Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, для котрого не маєте змислу. Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох — не забувайте й цього! У вас суть обов'язки і супроти вашої народності!
— Я знеохочений, Наталко, послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!
— Ви відживете знов, Орядин! — намовляла я живо. — Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до чого ви спосібні, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!
Він усміхнувся так, якби перед ним стояла дитина і оповідала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усміхалася також мимоволі.
— Я вам добре раджу, — додала я, — послухайте мене!
— Ви вважаєте мене спосібнішим, Наталко, ніж я справді є!
— То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!
— А відтак що, Наталко?
— Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса... Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи ні на що летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!
— І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?
— Переконана!
— А я ні! Орли літають без товариства.
— Ну, — відповіла я гордо, — але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!
— Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
— Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.
Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивнім світлом.
— Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.
Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
— Так, так, мій пане!
— Я чую, що так! — відповів, знов усміхаючись. — І я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!
— Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!
Він розсміявся.
— Встилайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!
— То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?
Я усміхнулася мимоволі.
— Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!
— Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на відсторонні; а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як і він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.
— Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.
Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:
— Є люди, що живуть наскрізь у одно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого "світла", тим незрозумілішими стають для свого окруження. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?
— Для буденних умів без сумніву, Орядин.
Він дивився через хвилину на мене, а опісля сказав:
— Дивна річ, ви шукаєте в одно боротьби.
— "Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!" — каже десь новочасний філософ Ніцше, — відповіла я йому.
— То ви тужите за таким великим життям?
— Я не знаю... я тужу... але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.
— Ні.
— Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.
— Ви тужите за красою і досконалістю! — докінчив він поважно. — Але який кінець того всього?
Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.
— Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!
— Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно візьме в вас об'єктивний критицизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кождого криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, — і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявляю вам словами згаданого вами перше "пророка" Ніцше: "Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!" [76]'
— То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Ніцше: "Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!" — а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: "Das uberwindet mir, ihr "hoheren" Меnchen!" [77]
— Так, Наталко, ihr "hoheren" Меnchen! [78] Однак звідки возьмете тих вищих людей?
— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
— Ба! — сказав він насмішливо. — Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати "вищим чоловіком"? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою "вищого чоловіка", то повинні радше вмерти, як таке чинити!
— Я вже не є його суджена!
Він видивився на мене і спаленів.
— Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?
— Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.
— Яке ж щастя! — сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.
— Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.
Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.
— Ідіть зі мною на село, Наталко! — просив зворушеним голосом. — Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!
— Це не може бути! — відповіла я так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду.
— Чому ні?
— Тепер я не можу.
— Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене? — спитав.
— Я