Огортала давка розпука. Я починав дрімати, і вона мені привиджувалась скам'янілим серцем. Я протер очі. Негаразд ускладнювати життя. Хтось сказав, що за кожним перебільшенням — абсурд. Це правда.
У Миколиному кабінеті я побачив запустіння. Сірим суконцем порохів укриті стіл і кушетка біля ліжка; в'янучи, настрішився мирт на підвіконні; у ніздрі бив запах притхлості. Я шарпонув дверцята в книжковій шафі. Шафа заскрипіла, захиталась, і на долівку посипались аркуші списаного паперу. Позбиравши їх, я зітер рукавом пилюку, розклав аркуші на столі.
"Ліс чорним вороном розкинув крила над горою, і чути було його тихе, сонне дихання в густій темені ночі далеко в полі, біли вогнищ пастухів на лугах, над полукіпками складених при дорозі пшеничних снопів, над примовклим у супокої Дністром. Підходячи до лісу, ви чули шурхіт перепелів у травах, монотонне подзвонювання цвіркунів, сухе потріскування снопів, але понад усе те було дихання лісу, за яким угадувалась сила, здатна пережити найтяжчі злигодні. Це дихання приковувало увагу, як головний герой на сцені, про якого ви ще нічого не знаєте, але в якому за одну мить встигли побачити магічний запас енергії, що примусить вас іти незвіданими стежками, настільки близькими вам, що ви не мислите собі іншого поводиря у цій нелегкій дорозі..."
Все, про що б Микола не заводив мови, оживало і починало сплітатися у неосяжне, суперечливе полотно, над яким сизим голубом витала занепокоєність. Я з якоюсь ще слабо усвідомленою повагою і любов'ю перегортав аркуші. Подекуди Микола переривав себе на півслові, залишав місце, потім переходив до іншої картинки. Видко, щось йому перешкодило дошукатися виразного слова, а згодом наплило нове враження, яке він сквапно занотовував, щоб довести все до досконалості, коли трапиться зручніша нагода.
"Над вершечком гори плив збентежений місяць. На мить пригорнувся грудьми до щовбочка, звіркувате видивився на долину, мов на чужину, і пішов довкола гори, крадучись повзком, світячи криваво-червоним горбом. Село окутувалося тінями передсвітання, лиш хрест на церкві поблискував, мов кинджал, занесений невидимою рукою над спочилими у покорі хатами..."
Я подумав, що віднині завжди гіркої години приходитиму сюди. У цих нехитрих новелах про ліси і поля я знайду себе швидше, ніж на самоті, заходячи в двері Сучасності із задавненої рівноваги. Тут билося серце вічності.
Я поклав рукописи на місце. Несподівано в мене вселилося переконання, що ніяка катастрофа не спроможна зупинити життя. Кожний трагічний кінець є початком оновлення. Про це я не раз читав, не раз чув, але це треба відчути. Нас намагалися знищити, та самі впали в могилу. Ми стоїмо над нею, оточені сумнівами, одначе тільки-но на цій могилі вибринить зелений шовк трави, як од вагань наших не залишиться сліду. По знаку життя ми підемо орати і сіяти. Можливо, через сумніви ми інколи скидаємося на дикунів, не розуміємо самі себе, але це сміху варте — сміх найкраща молитва по безглуздю ..
Ритм життя міняється, як міняється все на світі. Проте буває час, коли хочеться той ритм сповільнити або прискорити. Ритм стає господарем нашої уяви. А причина одна — чекання. Дивлячись, як займається небокрай, ми не кладемо руки на серце. Якби поклали, то почули б, що воно б'ється швидше. Так само до ночі воно сповільнює свій темп. Чекаючи, жадаєш перемін, а настроюючись на їх ритм, оволодіваючи ним, стаєш ближче до вінця, який плетуть для молодої...
Я все перерив у бібліотеці, шукаючи якої-небудь збірочки східних пісень, де пишеться, як лисиця стає людиною або як дроворуб, забувши, де заховав забитого оленя, вирішує, що полювання йому приснилося. Я з задоволенням прочитав би про те, як пустельник умивав вуха, які забруднив голос владики пропозицією сісти на імператорський трон. Взагалі мені хотілося чогось східного. "Слава тобі, о великий з великих, сонце мудрості і краси..." Хто ще так уміє зупинити увагу перед величчю людини!
Якби я щось розкопав у цьому роді, мене не побачили б на майдані і я не коротав би суботній вечір на ослоні в Кухарчука, гладячи кішку. Словом, мені не вдалося сповільнити ритм.
Кухарчук забрав мене після мобілізаційного віча. Гривастюк коротко сказав, що дехто з молоді почав бешкетувати, і військові вправи, які намічено влаштовувати двічі на тиждень, настійна потреба, щоб угамувати дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою мені сотнею. У кінці майдану звелів Семенові Задвірному проповзти десяток метрів по-пластунськи за балачку. Після цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер від захоплення.
Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не міг позбутися неприємного осаду, бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно, пошиюся в дурні; а Кухарчук — з приємності: він бачив, як Семен Задвірний нюхав пилюку, і сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором.
Орися колише станом, спідничка то збігається, то розбігається хвилями навколо ніг. Я, що народився з тілом оленя, хвостом корови, копитами коня і м'яким рогом 21, дивуюся, чому від мене не втікає кішка, і посміхаюся подумки з Орисі.
21 Східне повір'я, згідно з яким такі дивні однороги народжуються тільки під час управління мудрих і справедливих владик.
— Боже, як хочеться піти кудись світ за очі.
— І мені,— бурмочу я.
Якби пахуче зелене літо, достигаюче поле, чисте небо і не це ярмо, яке зовуть політикою, якби довгий день — я закінчував би роботу в каменоломні рано... Іти стомленому зарослим чебрецем плаєм...
— Ще довго? — питаю я.
— Оце — мати такого кавалера! Надокучив би за один вечір.
— Який смисл вичічкуватися? Однаково сповинешся в шалю.
Орися повернула до мене голову, на фоні вікна зринули повні, пишні груди.
— Ви всі повернулися з фронту якісь несповна...
— Дякую.
Вона зазирнула в дзеркальце, потім, поклавши лікті на підвіконня, дивиться в сутінки за шибкою, а насправді — на мене, бо шибка відбиває всю кімнату.
— Я передумала.— Орися сідає в куток за скриню. — Що в тій читальні цікавого?
— Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде.
— Ну, зійдуться...
— Фронтові сичі несповна...
Орися потупилась.
— То я пішов, Орисю…
— Та побудь ще.
Я знову сів, але тут же звівся і перейшов до неї, спробував її обняти. Вона відсахнулась до стіни.
— Мені здавалося, що я тобі подобаюсь, — сказав я.
— Так? — Очі її забігали. — Ти помилився.
— Що ж, я готовий відповідати за свої помилки. А ви шукаєте винних.
— Що ти таке кажеш?
— Коли щось робиш, то й береш на себе якусь відповідальність, Орисю. У свідомої людини одне без другого не буває. А коли вітрієшся з вітром, то, ясна річ, страшно брати на себе якісь зобов'язання. Тобі невтямки, чого заслуговуєш. Я таких людей боюся.
— Їй-бо, не розумію.
— Вірю, Орисю. Нас війна навчила копатися, але вміння не дала. Правда, бувають моменти — вгадуємо, як пророки.
— Поворожи ж мені, може, це такий момент.
— Спершу мушу тебе поцілувати.
— П'яний-п'яний,— вона дзвінко, з вибухом засміялась.— Почув би батько, похвалив би нас за цю розмову.
— Добре, Орисю?
— Ні. — Вона відштовхнула моє коліно. — Не можна,— мовила тихо, таємниче.
— Чому?
— В мене є хлопець.
— Де?
— Він сторонський. Дороги позадувало.
— Гаразд, поворожу. Ти його кохаєш? Ти вийдеш за нього заміж, у вас народиться троє діток. Ви будете жити в злагоді, щасливо. Але знову буде війна, і твої хлоп'ята підуть на фронт. Коли твоя хата опустіє, ти вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати і... згадаєш мене. Я тобі привиджуся в образі Вічного Жида.
— Господи! Не треба.— Вона затулила мені долонею рота.— Ти коли п'яний, то від раю до пекла тобі один крок.
— Коли тверезий — так само. Але це від мене не залежить. Планети впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцілував?
Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дівчина, мабуть, ніколи не тямить, чого хоче.
— Цей вечір такої туги нагнав на мене! — скаржно мовила вона.
— Ось бачиш. Спокійної ночі!
Орися провела мене до воріт. Я став на майдані, де кілька годин тому муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боці приразливо і гірко заходилося в плачі дитинчатко. "Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я боюся!.."
У Шехтмана вікна були вже погашені. Куди податися? Раптом мені здалося, що в плечі хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи і повернув голову. То був цісар. Ба не він, а тільки постамент. Я підступив ближче. Статуї не було. Якби більше випив, то неодмінно забрався б на постамент і виголосив орацію. Зачовгали кроки.
— Дивися, знову поставили Франца-Йосифа.
— Дурний, тобі привиділося.
— Та ади!
Я відскочив убік, а ті двоє дременули врозтіч. "Стійте!"— гукнув я, та тільки затріщали паркани і загавкали собаки.
Я зареготав. Так голосно, від душі, я давно не сміявся.
Почалися якісь серйозні політичні зміни, що викидають стару декорацію. Завтра в селі піде поголоска, що ночами сновигає цісарева тінь, шукає кривдників. Обов'язково розійдеться, бо життя — химерне плетиво справжнього і видуманого.
Я згадав почутий сьогодні від Гордія новий анекдот. Із тюрми випустили ще "австрійського" злочинця. Поблукав він по Львову—жити нема де, красти нема в кого, і вирішив потрапити назад до тюрми, де принаймні тричі на день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не садовили. Після довгих розмірковувань його осяяла ідея: за політичну провину його напевне кинуть до в'язниці. Подався до державного секретаріату, до якогось поліцейського верховоди. З порога рикнув: "Францові-Иосифу віват!" Вірний слуга республіки зірвався з місця: "Що, наші прийшли?.." Гордій підкріпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: "Я не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникій, у мене чорних брів нема, зате я двоєликий".Сміх нібито зміцнює почуття самозбереження.
Я добрів аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну німу стіну. Нічого, вона відповість на мої почуття пізніше, коли я переміню їй місію. Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнічений магічним смислом камінь грабіжники фараонівських пірамід. О, навіть наймізерніша річ, якщо вона хоч трохи підкріплює наші сподівання, стає нам дорогою, і ми відчуваємо, що чимось їй зобов'язані. Це, звичайно, фетишизація.