"Раю такого, яким його попи малювали, такого раю нема ніде, не було і ніколи не буде. То усе — вимрійки розумів лінивих, земних, до тілесної жисті намертво прикутих пристрастями своїми. Але є інші світи, світи осяйні, до них душі людські піднімаються, розлучившись із коробками тіл земних". — "Дак я тамочки із своїм Гнатком побачуся, калі вже не судилося на сім світі його стріти?" — ухопилася я за ту надію. "Може, стретитеся із ним, а може — і ні, — мовив по хвилі старчак. — Бо тольки тій душі небесне життя судилося, яка на землі у любові та співчутті до страждань людських скупалася і саму себе усвідомила як частку невмирущого світла Божого". І додав погодя: "Але е, жінко, і для тебе надія, бо скачав Христос: "Багато їй буде прощено, бо вона багато любила". Довгешю роздумувала я над словами Криласа, бо не усе з тих його казань вклалося у мою діряву головешку. Тади запитала, уже ми до верб на розстаньках підходили, ось скоро і село: "А одкуль ви, діду, усе сес знаєте?" Зітхнув йон тяжко так. далсй і гомонить: "У живе ти, жінко, штиркнула мене. Бо колися, молодайком бувши, думав: як доживу я літ сивих, знатиму усе-усе, що належиться людині знать. Бо для чого інак життя людині даровано, як не для сього? І ось я уже віку доживаю, уже моя земна коробка на ходу розвалюється, як віч допотопний, а зізнаюся тобі, що — нічого не знаю, хоч між людяк багато терся і весь Край, покуль ще ноги носили, із лірою своєю сходив. Бо не знаю я головного, бо не відкрилося мені, навіщо людей у сей земний світ послано і ким послано. І задля чого людяка стольки мук терпить у світі сьому страшкому, і як се Господь із неба може дивитися, коли дитятко безневинне убивають чи з голоду воно мре. Бо я, грішний, один час на місце Господа себе ставив і відчував, що, якби у владі моїй усе теє, що на землі чиниться, було, не стримався б нізащо, втрутився, на інший лад повернув. Але відкрилося мені одне-єдине: усі ми живемо доти, доки відповіді на сії запитання тяжкі дошукуємося. Сеє відкрилося мені у в'язні, коли я у камері, ще за більшовиків, вошей годував. Але сього усього я лише розумом своїм куцим дійшов. Через те і казав тади людям, які запитували, що я у тюрмі поробляв: навпомацки Бога шукав. Але Бог, розумом намацаний, — ще не Бог. Ще багато мені треба було пере-страждать, багато горя вселюдського відчуть, коли червоний півень із півнем германським зчепилися на смерть, косячи людяк безневинних, немов траву. Ось тут я душею, серцем зболеним Бога відчув. І вже у сій тюрмі, німецькій, не шукав я Бога, а тольки — молився силі вищій, розчиняючись у ній, невидимій і нечутній, усією сутністю своєю. І знову, знову тверджу, що — нічогісінько не знаю, хоч вік прожив уже — на краю могили перебуваю. Але у найщасливіші хвилини молитви моєї щирої раптом здасться, що щось у мені — знає. Хай кріхотулечку саму, але — знає. І ти, дочко, молися. Болєй нічого я тобі не скажу, не нараджу у горі твоїм". Дак якось що вскорі помер йон, Матвій сліпий, лірник, на прозвисько Крилас. Се уже червоні прийшли, німця прогнавши, але у церкві ще правилося. Занесли тіло його до церкви, багато люду ішло, і я похилитала зі старим попрощатися. Дак лежав Магній у І руні з таким обличчям просвітленим, наче паренні знав щось, паче йому уже відкрилося, на межі земної жне І і І небесної. Нахилилася я над ним. поцілувала у чоло холодне і шепчу: "Передайте, діду, привіт мій Гнаткові там, на тім світі. Скажіть, що люблю його і скоро прийду до нього, бо вельми сиротливо мені тута, на землі, без суді.би моєї дорогої!" Не знаю, вчув Матвій чи не вчув, передав Гнаткові моєму па тім світі чи не передав. Але і досюль топчу ряс І земний: го дєтва дрібна з цього світу не пускала, то онуки пішли, а хто їх догладить луччей, анєй рідна баба. А се уже, мо', і смертонька забула про мене: до кого не іде, а мене обминає, мимо та й мимо, зажилася я на цьому світі…
Кожному із нас, живущих, пам'ятать належиться: опісля нас прийдуть на землю цю люди, які наше життя по роках, місяцях, тижнях і днях переберуть, як по кісточках, і власним судом нас жорстоко судитимуть. Праведний той суд людський чи ні — то уже річ інша, у кожного нового покоління — свої уявлення про справедливість. І ніяк ми, з того світу, не вплинемо уже на суддів своїх і прокурорів, а єдиним адвокатом буде на тім суді — життя наше. Так думаю я, Володимир Шкварчук, що дослідив уже сотні справ у архівах обласного Комітету Державної Безпеки, тепер — Державної Безпеки України, у яких ідеться про арешти восени тридцять сьомого року у Краї. Тисячі доль крізь душу свою процідив я і. якщо душа моя ще жива, не змертвіла від наруги над людьми, від горя людського, від підлості людської, завдячую тим лише вірі своїй, що таке вже не повториться, ніде і ніколи. Хоч тверезий мій розум твердить: БУЛО І БУДЕ. Бо, на жаль, і зло, як добро, — вічне. Не у нас буде, то — десь. А найшвидше-таки — у нас. Бо усе це — у природі людській, у людині, сотвореній, певно, не самим Богом, а в співавторстві із дияволом, як про те нашіптують давні народні легенди про сотворіння світу. Правду казав сліпий Матвій, лірник, прозваний Криласом, як свідчать сучасники його: ми, люди, самі творимо зло у світі, а не хтось його задля нас придумує, і Гітлер та Сталін — лише згустки зла, що таїться у глибинах душ наших. Втім, і це нічого не висвітлює у тій веремії кривавій, що тоді творилася. Нема виправдання усім отим агасам, які мали необмежену владу над людьми і творили зло. Нема виправдання і таким, як мій рідний батько Григорій Костюк, який допомагав Агасові точити кровицю з людей, хай зі страху допомагав, але — що було, те було. Якщо ж щиро, то по-справжньому цікавило мене і цікавить, що привело Матвія Каранду, прозваного Криласом, із лірою його на майдан мньовський. Ось де — розгадка таємниць буття людського, характеру людського, ментальності нації, як модно тепер казати. А не в агасах і батьках та дідах наших, паралізовних страхом. Але для початку — лист Григорія Костюка, знайдений мною в архіві енкавеес, як тоді звалася Служба Безпеки…
"Начальнику районного НКВС. дорогому товаришеві С.С. ШЛЬОМІ.
Я, Григорій Костюк, маючи себе за чесного громадянина Країни Рад, активного комуніста-більшовика, глибоко відданого справі великого Сталіна, вождя і учителя світового пролетаріату, вважаю за необхідне повідомити наші дорогі органи, що самовіддано борються із шкідниками та контрреволюціонерами, наймитами світового імперіалізму і фашистської міжнародної кліки, про відому мені особу, яка у розмові зі мною дозволила собі злісні випади на адресу радянських керівників, висловила невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою більшовицької партії і, за моїми передбаченнями, планує нові злочини супроти нашої соціалістичної ідеології. А сталося таке, про що поспішаю негайно просигналити, аби вищі начальники не допустили проведення ворожих державі акцій у центрі міста Мньова. Сьогодні, двадцять восьмого серпня одна тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року, в обідню перерву, в законно дозволену обідню перерву, я, не перебуваючи у відрядженні на об'єктах довіреного мені дорожнього будівництва у масштабах району, прийшов додому пообідати. Дружина дістала з печі горщик борщу і пшоняну кашу, мій узвичаєний денний харч. Наголошую на цьому, бо хоч і знав я, змалку виховуваний несвідомими батьками у пережитках та суєвір'ї, що на нинішній день нібито припадає храмове свято у Мньові, свято вигаданої церковниками Пречистої Богородиці, що зветься ще між простого люду Першою Пречистою, жодних релігійних празників я давно не підтримую, піднісшись більшовицькою свідомістю над темнотою окремих мас. І тут у дворі загавкав пес, названий мною свого часу на знак презирства до переродженця і ворога пролетаріату Троцьким. Відчинилися двері, і поріг переступив житель села Сиберіж Матвій Омелькович Каранда, сліпий змалечку, знаний серед тутешніх мешканців як Крилас, лірник і пісняр. Па плечі у нього висіла ліра, ще бичок, по-тутешньому. Вів гостя його малолітній син Тарас. Переступивши поріг, громадянин Каранда мовив: "Драстуйте, куме і кумо. Я до вас — під храм". На які слова я одразу ж принципово заперечив: "Драстуй то драстуй, сідай. Матвію Омельковичу, коли вже зайшов. Тільки храму ніякого я не признаю, бо то усе — пережитки і опіум для народу, а я перебуваю на передових позиціях більшовицької боротьби з релігійним дурманом". Для інформації органів доповідаю, що я ще у тридцять другому році, у найщасливіший для мене день вступу до сталінської більшовицької партії, виніс із хати ікони, усі до одної, разом з іконостасом, і привселюдно, на очах у сусідів, спалив їх посеред двору, що можуть засвідчити мої сусіди — Андрій Коваль і Христина Захарченко. Однак мушу зізнатися перед дорогими нашими органами у своїй колишній сліпоті, яка не дозволила мені вчасно розпізнати класового ворога. Навесні і влітку двадцять дев'ятого року будували ми соту на замглайські торфорозробки через село Сиберіж. Я як районний майстер зобов'язаний був районною владою керувати будівництвом безпосередньо. Квартирував я у згаданого мною вище громадянина Каранди. А у нього у цей час народився син, названий Тарасом, і громадянин Каранда запропонував у нього кумувати. Я ж не розпізнав вчасно його контрреволюційного нутра і з дурної голови — погодився. Бо того літа громадянин Каранда хоч і наспівував мені свої частівки, виключно опісля чарки, і бринькав на бичкові, але припівки його були виключно побутового характеру, із гумористичним напрямком. Тепер, відкривши для себе справжнє антирадянське нутро громадянина Каранди, я раз і назавжди зрікаюся свого кумівства. Оскільки громадянин Каранда таки забрів непрохано до моєї хати, а я саме обідав у дозволену владою обідню перерву, я змушений був і його запросити до столу. Посьорбавши борщу, гість попросив чарку, бо, мовляв, на храмове свято годиться випити. Я зрозумів це як сознательну з його боку провокацію і рішуче заперечив, мовивши голосно, що моя більшовицька свідомість не дозволяє ані самому пити, ані пригощати гостей цього дня, підтримуючи в такий спосіб забобони і релігійний дурман. Ображений із моєї більшовицької принциповості, гість заявив слідуюче: "Ви, начальнички, перепужалися у смерть, наклали у галіфе свої, бо енкаведисти душать вас, як вошей.