На подвір'ї зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати.
В цей мент почуття людей було на її боці. Зневажено жінку генерального судді!
Невістка сиділа в колясі і за слізьми нічого не бачила й не чула. Що лиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт.
Донька миргородського полковника привикла була до вважливості й шани, яка належиться жінкам. Зрозуміти не могла, як це її і її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цілими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедіянтів.
Дібравшися до тої лавки, на котрій сиділа Любов Хведорівна, вона із великого зворушення і втоми повалилася до її ніг і втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зомлілу жінку понесли в двір.
За нею пішла й Любов Хведорівна, щоб відтирати.
Трощинський не виходив.
Він, як коли б ніщо, заснув сном чесного чоловіка. Наказ давав Кожухівський.
Вибачався перед Кочубеїхою.. Натякав на службу, на тії невиспані ночі, котрі вони проїздили, шукаючи Василя Леонтієвича. Коли б він не втікав, а сидів у своїм маєтку, то і цілої тої немилої приключки не було б.
"Гадаєте, пане полковнику, що і в нього Трощинський не велів би стріляти? Василь Леонтієвич не втікав,— з притиском зазначила Любов Хведорівна,— він по ділу поїхав".
"Куди?"
"Того я не можу знати, а коли б і знала, так не повіла б. Це його річ, не моя. Як вірна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!"
"Ваша милість, непотрібно хвилюються. Козацька річ — слухати наказів свого вождя".
"Невже ж він наказував Трощинському впиватися та ще питвом, котре ні йому, ні гетьманові не належить?"
Трудно було Кожухівському заспокоїти схвильовану Любов Хведорівну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирніла, він не мав ніякої надії. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то між ним і судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, і тому, як тільки молода невістка Кочубея вернулась до пам'яті, він наказав узяти добру карету та відвезти обидвох жінок у Диканьку.
Здалеку, так, щоб вони того не помітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір, навкруги двора й коло самого будинку розставили варту, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невісткою не втекли. Так вони переночували — у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гірша наруга.
На другий день уранці прибув посланець з наказом, щоб невістку відправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено забрати своє придане.
"Недаром,— гадала собі Кочубеїха,— Апостол останніми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою протекцію. Рука руку миє".
Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець.
Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз наказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його двори. Трощинський зібрав худобу, усі скрині з ціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози під вагу, і під сильною вартою відправив у Батурин.
Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки наймичка, котру Кочубеїсі дозволено вибрати собі з-поміж численної прислуги.
Кочубеїха все ще не тратила надії, що ця опала не потриває довго. Довідається цар, і те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тоді з ним. Може, ще гірше, гірше ніж з Самійловичем і Многогрішним, бо і провина його куди гірша від тамтих.
Вона не знала й ніяк уявити собі не могла, щоб гетьман перехитрив усіх.
Кочубеєве добро привезено на Гончарівку в гетьманські палати, а Кочубеїху — зразу у її власний двір на батуринське подвір'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батурині, а через тиждень пізніше — у другий їхній двір, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хворою тіткою Марією Хведорівною.
Їй віддано одну тільки хату й поставлено аж дві варти, свою, з найманих, і московську. До Кочубеїхи не вільно було навідуватися нікому, не давали навіть підходити до огорожі.
* * *
Рятунок від царя не надходив.
Кочубеїсі ставало моторошно.
Невже ж посланці не вручили листів?
Один мусив дійти, бо не було би цілої тієї історії.
А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх і, замість до царя, пішли з листами до Мазепи?
Жаліла, що не казала чоловікові, щоб їм дав більше грошей на дорогу і приобіцяв ще більшу винагороду, якщо добре сповнять своє діло.
Усього догадувалася Кочубеїха, тільки правди ні. Ніяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа і тим разом вимотався з тієї сітки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтієвича і цілу родину.
Якщо гетьман перехитрив царя — пропали вони!
ЩО ПОЧАТИ?
Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.
Він знав про ненависть Любові Хведоріени до гетьмана, про її каверзи та про хворобливе намагання знищити ненависного старого хитруна.
Недавно від Згури довідався про донос. Посилав Мотрю до батьків, потайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, руки цілував, щоб з гетьманом примирився,— не помогло. Він, як хмара, ходив, аж Мотрі жаль було дивитися на нього.
Тоді вона ніби якоюсь ближчою і сердечнішою зробилася до нього.
Недоля зближувала їх.
Та, хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо жаль було йому Мотрі. Що з нею робити? Годі затаїти правду. А все ж таки хотілося відсунути від неї тую чашу горя — хоч на час, хоч на кілька днів. Може, між тим налагодиться діло. Апостол близький до гетьмана чоловік. Обстане за своїм сватом, хоч свахи він також не любить. (Чимало було непорозумінь, як віддавав свою доньку за її сина.) І Чуйкевича батько, і інші проситимуть. Гетьманові також не на руку ціла тая прикра історія.
Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довідається про все. Мотря і так збиралася на прощу. Монастир в глухому куті і досить далеко від столиці, не скоро доходять туди такі вісті.
"Знаєш, Мотренько,— казав,— тобі треба їхати, поки погода, тепер весна, можуть пуститися дощі, повипивають ріки і тоді не пущу я тебе — їдь тепер!"
Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повіз, навантажив палубу всілякими дарами для монастиря і відпровадив дружину мало що не на саме місце. Мала там перебути не менше двох тижнів, щоб в обителі святій відпочити від суєти мирської і від житейських турбот.
Чуйкевич, вернувшись в Батурин, довідався про дальші подробиці долі свого тестя і його спільника Іскри.
Сумніву не було, що гетьман хотів їх врятувати. Посланець від Апостола прибув до Кочубея скоріше, ніж Трощинський і Кожухівський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, зараз-таки вислав свого вірного слугу Завадовського до Іскри в Полтаву, щоб він приїздив у Диканьку. Тої ж ночі, перед досвітом, приїхав Іскра. Зараз-таки пустилися втікати. Як розвиднювалося переїхали по містку, збудованім проти Диканьки, через Ворсклу і прибули у село Гавронці. Тут вони, мабуть, відбули нараду, що їм далі робити. Втікати на Запорожжя, в Крим чи куди там значило б подавати в сумнів правдивість свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на гадку, а саме,— видно, совість у них не чиста, коли бояться стати перед царські очі. Треба, значиться, не затирати за собою слідів, а вести діло далі, шукаючи дороги до самого царя.
Гнала їх туди охота поставити на своєму.
Ахтирський царський полковник Осипов був добрим знайомим Іскри, і заговорники пустилися до нього. Застали його в Красному Куті, городі Ахтирського полку.
* * *
Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замість сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час і пересидіти бурю, чого, як видно, і гетьман також хотів, він віддав себе в руки москалів, покладаючися на свій високий ранг, маєтки, сивий волос, значіння, а може, й на протекцію Осипова:
Дивно, як генеральний суддя, знаючи москалів не від нині, може їм довіряти свою долю!
Чи забув, що робили царі з українськими гетьманами, попередниками Мазепи, чи не знає, що Осипову хочеться виставити себе вірним царським слугою, а долею Кочубея і його приятеля Іскри він так само турбується, як торішнім снігом?
Погано зробив Кочубей! Тепер або він переконає царя, що Мазепа зрадник, або Мазепа — що вони наклепники.
Одно чи друге — цар поступить жорстоко і невблаганно, не пощадить своєї жертви. У помсті він страшний, не чоловік, а звір.
Чуйкевич почув запах крові, і це прикре почуття не відпускало його.
Не хотів ані упадку гетьмана, ані кари на Кочубея. Уява малювала йому найжахливіші картини, ніде не міг знайти собі спокою.
В безсонні ночі гадкою звертався до Мотрі.
Як же вона змінилася! Це вже не та сама Мотря. Ні сліду колишніх примх, тієї дивної афектації, того демонізму, котрий доводив його до розпуки. Була спокійна, тиха, ніби рішена на те, щоб покірно прийняти присуд судьби і виповнити його. "Видно, так Бог хотів",— казала не раз. Ніколи не чув від неї докору, не нарікала на нікого, навіть на маму, не з перцем, а з серцем підходила до людей, ніби чекаючи чогось великого, супроти чого теперішнє її життя змаліє і втратить усяку вагу.
Чуйкевич не знає, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася для нього найвірнішою товаришкою і найщирішою повірницею його бажань і думок. Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають.
В очах свого закоханого мужа зробилася ще кращою, ще більш достойною. Дивився на неї, як на образ. Світлиця, в якій перебував з нею, перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго або поганого було для нього святотатством.
За що ж доля має так важко карати тую гарну людину?
Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею і яке ще має дістати від Кочубеїв, віддав би без найменшого вагання, щоб тільки горе відвернути від неї.
І Чуйкевич молився не до ікон, а до того великого Бога, котрого маєстату навіть уявити собі не міг, щоб він змилосердився над тою найкращою душею, яку создав, щоб відвернув грізне горе від Мотрі.
УТІКАЧІ
Кочубей і Іскра сіли в Красному Куті.
Почували себе безпечними під протекцією хитрого Осипова і снували плани, як би то найкраще повести діло далі.
Ні на хвилину не сумнівалися, що побіда по їхньому боці.