Якже, так легко, без найменших втрат і зусиль скорив дві раті, слухняними поставив перед себе привідців двох племен. Двох і одним заходом!
Що то скаже, коли заговорить?
— Ханові племені утигурів як і ханові племені кутригурів, — почули зрештою його голос, — не випадає аж надто гніватись на мене і мої турми.
Пождав, доки товмачі вклали до вух обох ханів сказане, і иже потім додав:
— Турми мої змушені були втрутитися у січу між вами бо бачили: ви не розійдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба ні вам, ні жонам та родам вашим як не треба й тій повинності, що покладається на всіх нас волею Неба.
Перший одважився перечити Заверган.
— Ми не просили об тім хана, як і його турми. У нас свої карби на утигурів, і ніяка інша повинність не може примусити кутригурські родії забути про них.
— Знаю. І все ж треба забути.
— Утигури порушили покони предків: будучи нашими кревними і маючи ряд на мир та злагоду, скористалися відсутністю кутригурських воїв і пішли у їхню землю з татьбою, пролили кров наших родів, пов'язали беззахисних і одвели їх на сарацинські торги. За таке розплачуються кров'ю і тільки кров'ю!
— За сим разом хан Санділ розплатиться золотом — тим що взяв із ромеїв за удар своїм сородичам у спину і тим, що виручив на торгах за розпродаж тих же copoдичів.
Санділ вирячив з дива чи з ляку очі, певно, мав намір перечити, та тієї миті заревів, яко поранений бик, Заверган і, позбавлений броні, кинувся на хана утигурів голіруч.
— Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!
— Стій! — Баян підніс руку, і того було доста, аби на хана кутригурів кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навіть Заверганові, молодому і дужому, годі було упоратись: — Утямте собі: віднині ви мої данники. За злочини і провини чиїсь караю лиш я, за те, що захищатиму вас від меча і наруги інших, платитимете дань ви. Коли пристаєте на це, кладіть до ніг покору та й будьте вільні, коли ні, ідіть до своїх воїв і готуйте їх до січі. Я й мої турми братимемо це право мечем.
Хани стояли мовчазні й похнюплені. Про те, щоб зібрати зараз воїв і злютувати їх у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно з сусідами, годі й думати. А поодинці ані утигурам, ані кутригурам не здолати обрів.
Поміркованішим, як і личить старшому, виявився хан Санділ. Ступив, осилюючи неміч, крок-другий уперед і тицьнувся Баянові до ніг. Щось бурмотів собі під ніс а Заверган тупо дивився па те і відмовчувався.
— Я тоді лиш явлю покору, — підняв зрештою на Баяна очі, — коли знатиму, скільки золота візьму з хана утиіурів.
— Третину того. що взяв він із ромєїв — тридцять тисяч золотих солід. Ще тридцять піде на наш стіл, решта — йому. Ну, а скільки хан Санділ виручив за розпродаж родаків твоїв, він сам, гадаю, скаже.
XVI
В кінці того літа, на великому зібранні чільних мужів усіх трьох племен хан Санділ передав Заверганові усе, що належало йому і його племені яко покараному татьбою, а раннього поліття обри перейшли через Широку ріку й затопили кутригурську землю як по один, так і по другий бік Онгулу повозами своїми, комонями, чередами корів, отарами овець. Бодай якось потішений стягненою з утигурів даниною люд стетерів з того дива й поспішив удатися до свого хана: як розуміти це нашестя, чи надовго воно?
Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж силився заспокоїти роди: хай потісняться на час. Обри йдуть за Дунай. Коли полагодять з антами та забезпечать надійні переправи, до зими залишать їхню землю. Зрештою, кутригурам самим слід подумати, лишатись чи не лишатися в ній. Давно-бо прагнуть сісти на задунайських землях. Це чи не найсприятливіша нагода. Купно з обрами і перейдуть ту повноводу ріку, і сядуть за рікою. Опісля такої нагоди може й не бути.
— Опісля — так, одначе чи є потреба уповати на цю? Кметь, що брав під сумнів Заверганові наміри, не ховався за інших, виступив наперед і став ждати, що скаже хан.
— Кажу ж, давно прагнули цього.
— Прагнули тоді, як були вільним, нікому не підвладним племенем. А яка є потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?
Заверган не одразу знайшовся, що сказати. "І це правда, — думав про себе. — Та чи є потреба оглашати її при всіх?"
— Я не неволю вас, — старався бути і угодним кметям, і не вельми щиросердним, — не кажу: підемо — і край. Одначе, коли таке жадання було та й зараз, знаю, є, чом не подумати і не зважитись подумавши.
Кметі засперечалися. Одні казали: аби лиш піти та сісти, там побачать, хто в кого конюхом буде, інші вимахували п'ястуками й кричали: ні і ні! Це слушна нагода одірватися від обрін. Не скористатися нею — глупство і тільки.
Заверган лиш посміхався, чуючи те.
"Хай посперечаються, — не став стримувати. — Хай своїм розумом дійдуть, як бути. Те, що станеться цього поліття, може зовсім по-іншому вирішити долю кутри гурів".
І він не помилився. Обри не залишилися між Широкою рікою і Онгулом, пішли далі за Онгул і спинилися лиш перед Дністром та лиманом. А проте вони й не забули, що кутригури та утигури — їхні конюхи. Тоді, як спала в степу спекотнява, а сонце помітніше та й помітніше стало хилитися до небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв тепер його великоханський намет, усіх чільних мужів і серед них хана Завергана та хана Санділа.
— Імператор Юстиніан, — сказав не без задоволення, — ласкаво запрошує всіх нас, аварів, утигурів і кутригурів, сісти в його землях і стати другою Довгою стіною супроти слов'ян — як антів, так і склавинів. Хотів би почути від мужів своїх, від ханів утигурів і кутригурів, як ставляться вони до цього, чи пристають на запросини імператора самі і чи пристануть їхні роди?
Обри примітне пожвавилися, видно було, вони ждали цих запросин, як і переселення в ромейські землі.
— Імператор лише поселяє нас у себе, — спитали, — чи й платитиме нам за сторожову службу на обводах?
— А то ж як, і платитиме.
— Скільки?
— Сказав, не зобидить, — злукавив Баян, явно не бажаючи називати при утигурах та кутригурах визначену імператором суму.
Санділ, яко буваліший, збагнув те і зважився сказати своє слово.
— Хан утигурів має спершу поговорити з родами своїми. Як скажуть роди, так і буде.
— Я теж маю поговорити, — не став зволікати з речницею-відповіддю й Заверган, та одразу ж передумав і додав: — Хоча майже певен: кутригури погодяться на переселення. Вони давно облюбували там собі землю-годувальницю і воліють сісти на ній.
Баян вдоволено кивнув головою.
— Земля там багата. Я так мислю: саме там, за Дунаєм, ми знайдемо нарешті собі пристанище й сядемо не на літа — на віки.
Він розщедрився на слово, і, може, як ніколи досі. Казан та й казав, де сядуть, перейшовши Дунай, які вигоди матимуть від зим.ті, які — від служби в багатої Візантії, а Заверган слухав ті казання й своб думав: "Знаємо, які щедрі бувають на обіцянки ті, кому конче потрібні чиїсь мечі. Побачимо, якої заспіває ромейський імператор, коли настане час розплачуватися за пролиту на його обводах кров".
Про себе хан Кутригурії так поклав: нині погоджуватиметься з Баяном, вдаватиме, ніби покірний йому, а дійде до переселення, інакше вдіє. Чи тільки обрам дозволено бути хитрими зміями? Кутригури теж здатні на те. А так, може, ще здатніші, ніж обри.
Снував наперед мислі і тішив себе ними, аж поки Баян не заговорив про інше і не обірвав їх нагло.
— Віднині, — сказав, — і, може, навіки найзапеклішими супостатами нашими будуть слов'яни, і передусім анти. Вони можуть стати нам на путі, коли йтимемо за Дунай, і вже напевно не захочуть миритися з нами, коли сядемо за Дунаєм. Завважте, не хтось інший — ми перетнемо їм путь у благодатну Мізію і ще благодатнішу Фракію. Землі ті будуть яблуком розбрату між нами, таким видимо сущим, що про якесь замирення годі й думати. Тож повеліваю: похід свій за Дунай почнемо з нанесення відчутного удару по антах. Ти, Сумбате, — звернувся до одного з чільних мужів своїх, — підеш купно з ханом утигурів на уличів, ти, Ателю, гуртуй ліпші з ліпших турми, бери під свою руку турми кутригурів і веди тоту з'єднану силу на тиверців. Де-де, а в Подунав'ї анти мають бути погромлені і відкинуті від ріки. Лише це й дозволить нам спокійно переправитися на супротивний бік, а ще бути ситими, переправившись.
Усі бадьорилися, видно було, неабияк певні в звитязі і неабиякі вдоволені з того, що є така сподіванка: узяти в антів усе, що можна взяти мечем та сулицею, відділитися від них широкою, гейби море, рікою, і там, за рікою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситості. Лише Завергана не тішила Баянова обіцянка. Чув, що рече-повелівас, і не вірив тому, що чув. Невже це справді станеться: він, що гостив нещодавно у князя Волота, був так обласкавші князем і винагороджений за обіцянку жити в мирі та зла і оді он якою спроможністю — сходити без будь-якого урону і будь-якої перепони за Дунай, — невже він поводе тепер тисячі на тиверців і їхнього князя? То ж остання, що не є, ганьба, то, коли хочуть знати, найпідліша зрада!
XVII
Лодії стояли при березі безладно, точнісінько так, як тоді, коли їх викидає на берег хвиля. Якби не дим із колиби та не розстелені на піску снасті, можна було б подумати, що на рибальській стоянці тиверців ані лялечки.
— Агов! — кличе комонник. — Чи є тут ті, що живуть із моря й нікому не зичать горя?
Від колиби, як і від лодій, ані словечка.
— Поснули чи мор вас узяв? — міркує вголос той, що над'їхав.
Зліз із огира й попростував до рибальського житла.
— Питаюсь, чи є хто? — заглянув у проріз без дверей і, помітивши — таки поворухнувся котрийсь на ложі, сказав тільки рибалкам знане: — Рід славен трудом. — І ратним подвигом. — відповіли з колиби. — Ти, Вую?
— Я. А де ж решта, що не бачу?
— Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
— Знайшли час. Чи знаєш бодай, де вони?
— А то ж як.
— То сідай на мого огира і скачи до них. Скажи: Перун замоложує небо хмарами, обіцяє горобину ніч.
Ті, що ловили на поду гусей, не забарилися повернутися до свого пристанища в побережжі, бо те, що переказав їм Вуй, обіцяло не вольготність — темінь і блискавиці.
— Це напевно? — запитали. — Чи й за сим разом лишень нахваляються?
— Більше ніж напевно. Аварський хан повелів одному з своїх татей-привідців іти з кутригурами на Тивер, другому з утигурами — на уличів.