имають, скажуть: "Це через тебе!" Най виженуть з оселі, а піти мушу і сказати мушу".
Діждалася, поки розмоложиться небо, бодай трохи спаде з трави роса, сказала тітуні, куди хоче податися, розпитала, як пройти до Сонцепікської весі, і таки пішла.
Стезя була широка: не лише конем, возом можна їхати. Проте вела все лісом та й лісом. Спершу під гору — до дуба і того джерела, що б'є з-під кореня, далі з гори та й з гори.. Спинилася, коли порівнялася з громовою водою, а далі пуцьнулася перед джерелом та й стала пити.
— Напути, водице,-— сказала напившись, — дай мені силу і снагу здолати печаль свою та відшукати ту єдину стезю, що виведе до лада мого солоденького, Божейком іменованого. Ти пособила тоді, коли прохала тебе перед святом Ярила... пособила, кажу, зійтися з ним, то пособи ж і нині відшукати його в чужій землі, між чужим людом. Чуєш, водице солодка, водице чиста, водице громова. Благаю тебе, пособи!
І молилась, стояла на колінах і, помолившись, ждала. Чого — сама не відала, однак стояла над водою, дивилась — питалася в води і ждала. Зрештою надумалась і розглянулася: чи не стоїть, як і тамтого разу, позаду або осторонь її жадання згорьоване — Божейко, чи не каже вже, як тоді казав: "Я тут, Миловидко! Прибув, як обіцяв"?
Та ба, цього разу анікого довкруж, лише ліс та й ліс, а в лісі — мовчазні й засмучені пізньою порою дерева.
Зітхнула, стала на ноги та й пішла сумовито-мовчазна у діл — туди, куди вела протоптана в лісі стезя.
Не печалилася тим, що може збитися з путі, поселяни сказали: вона одна, виведе, куди слід. Ішла та йшла собі. Коли ж вийшла на узлісся та стала перед полем, засвітилась мовби та зірка, що позбулася хмар: Божейкова весь тулилася біля лісу ціла-цілісінька! Невелика вона, проте ознак пожежі жодної. Присяйбіг, що так: жодної!
Не встигла відчути її, іскорку радості в серці, як одразу ж і остудила.
"Це ж він міг бути на Ярила вдома, — подумала, — і не знати полону. Ано, ромеї сюди не досягли, усі, хто жив тут, живуть щасливими і нині... Йой, лишенько! Чи то ж треба було, щоб сталося таке? Нащо ми зустрілися, Божейку мій ясний, у Черні, нащо зійшлись тієї ночі докупи? Здибалася б із тобою тепер оце та й сказала б, як ти казав: "Я тут, ладонько, бери, коли так дуже вже хочеш мати мене за злюбну жону". І жили б ми з тобою у дружбі та злагоді, певна, не минуло б і літа, як загоїла б уже рани, що маю по смерті мами, тата, всіх кревних. Присяйбіг, загоїла б! Бо без злюбу злюбний ти мені. Бо певна: тішилися б одне одним у твоїй оселі, як ті голубочки при своїм гніздечку. А що без тебе? Ано, що?"
Чи вона вдачею така, чи так глибоко і завчасно зранена, не встигла пожалітися сама собі, уже й заговорили вони, її сердечні рани, вже й сльози на очах. Така, що упала б отут, де стоїть, та й билася-побивалася б на його, Божейковій, землі, доки не спливла б сльозами до останку. Бо таки боляче і таки жаль: це ж через неї все сталося, це вона завдала Божейка у ромейські вериги! Сама випорснула з ворожих лабет, а Божейка завдала. Що ж скаже його старині, коли прийде і стане перед нею? Де набереться мужності та снаги, щоб прийти і стати? Таки тут, у зраненому і знесиленому ранами серці? Йой, таке кволе воно, таке немічне. А більше ж немає де й брати її, ту мужність. Правду каже, нема!
Недовго й шукала Божейкову оселю. Десь за другим разом вказали: ото вона. А коли вже стала перед оселею, то й до оселі зайшла.
— Чолом вам, господине ласкава. Чи гаразд маєтесь?
— Спаси біг. Проходь далі, коли з добром ідеш. Не сонцепікська, бачу, — казала господиня, приглядаючись до захожої. — Певно, здалеку до нас.
— З Випалу я.
— З Випалу? — чи то дивувалася, чи співчувала жінка. — З погорільців, либонь?
— Так, тітуню солоденька, і з погорільців також. Я Миловида Ярославова. А ви Божейкова матуся будете?
Господиня не поспішала з одповіддю, дивилась та й дивилась вражено і вже потім вимучила з себе:
— Йой, то ти і є та дівка, до котрої їздив Божейко у Випал?
— Атож.
Чи то боялася, що зараз накинуться на неї з докорами, чи згадала нараз, як до мізерії мало було їх, Божейкових наїздів до Випалу, прихилилася до одвірка й зайшлася ревним, таким, як, може, й не плакала досі, плачем.
І сталося те, чого Миловидка й не сподівалася, мабуть. Йшла ж бо не просто сказати Божейковій матері, де її син, хотіла бодай якось потішити убиту горем матір. А довелося самій опинитися в обіймах матері-потішниці. І поспішила на її ревний плач, як може поспішити тільки мати, і пригорнула до себе, і на втіху-благання не поскупилася. А втішаючи і сама розплакалась.
Стояли, обнявшись, при порозі, як дві верби при березі, і жалілись одна одній, і заспокоювали одна одну. Коли ж виплакали все, що можна було виплакати, господиня згадала врешті, що вона старша серед усіх, хто в оселі, й повела Миловидну до сусідньої кліті-світлиці, далі від чад своїх.
— Сідай, дитинко, — сказала, мов своїй. — Сідай і розказуй, що знаєш.
Така прихильна була до неї і така ласкава з нею, ніби мама рідна. Отож і Миловиді не було потреби ховатися від господині вогнища ані з тим, що вони з Божейком он як вподобали одне одного, ані з усім, що знівечило їхні наміри жити по злюбі в парі. Нічого не приховала, сказала все, що було в мислях і що — на серці. А все ж найбільше докладала хисту та бажання, аби здійснити отой, ще в Випалі зроджений, намір — бодай чимось потішити убиту горем жінку. Та ба, що її хист і що бажання, коли сама вислизнула з ромейських лабет, а Божейко ні, сидить ось, сипле словами, мов просом на передлітню ниву, а його повезли за три моря, він лишився серед тих, кого хотіли, та не визволили. Тож і мало дива, що така недорідна її нива. І слухала Божейкова мама Миловидчині казання — була зболена до краю, і вислухала — не розхмарилась. Єдине, чим винагородила за тоті старання, — поборола жалі в собі й сказала:
— За те, що прийшла та повідала, дівчинко гожа, спаси тебе біг. Знатиму принаймні, що живий мій Божейко. Сумна його доля, йой, яка сумна! Та живий про живе думає. Думатимемо і ми, що не все уже втрачено.
Сиділа, хитала посивілою вже головою, й мислями була аж ген далеко десь. І мить, і другу, і третю отак. Коли ж завважила, що Миловидка змагається з думкою, сидіти чи йти вже, збудилася й, здається, змінилася від того збудження на лиці.
— А про себе ти нічого й не скажеш мені?
— Хіба не казала вже?
— Про те, що було. А зараз як? Стариня жива твоя, кревні усі здорові?
Чула, теплом пашить лице, а чого — й сама не знала.
— Немає їх у мене, тітонько золотенька. Ані старині, ані братика з сестричкою немає. Усі полягли, захищаючи оселю чи ховаючись в оселі.
І знову Божейкова мама стала такою, як була за мить-другу перед цим: і сумовито-замисленою, і зболеною.
— Де ж ти живеш, дитинко бідна? У кого живеш?
— У татової сестри.
— Чи добре тобі там? Маєш що їсти? Чи не затісно?
Дівчина заблудила очима і припізнилася з словом-відповіддю. Казати, що їй аж надто добре в тітки, не насмілювалась, однак і запевняти, що погано, не випадало якось: її не кривдили і не збираються, здається, кривдити.
— Може, до нас перейдеш? — швидше підказала, аніж питалася Божейкова мати.
— А чого?
— Наша оселя вціліла від татей, а там, у Випалі, знаю, усім затісно зараз. Отож переходь, коли справді так, та й живи, поки спорудиш собі. Гляди, й Божейко повернеться на той час. А чом би й ні? Один із наших, сонцепікських, бував на тих проклятих богами й людьми каторгах. Взяли його ромеї у полон, а з полоном запроторили на каторгу. П’ять літ плавав, прикутий, а на шостий поталанило-таки: розбив вериги і втік. Воля, дитино, високе слово, а бажання бути на волі — і поготів. Воно і мури валить, і гори долає.
"Йой, матінко-зірко! Не так-то легко буде Божейкові розбити ромейські вериги", — подумала, а вголос сказала:
— Я пораджусь із тіткою. Коли не потрібна їй на зиму, то й прийду. Удвох нам, — додала, долаючи осмуту, — не так сумно ждатиметься, правда?
XIII
Поки було літо, а в Соколиній Вежі була мати, сестрички, Богданко не доглядався, що робить бабуся Доброгніва. Вмивався, як і колись, студеною водою, може, тільки старанніш, аніж до золотавиці, промивав очі і не витирався, як звик витиратися після вмивання, ждав, поки воду висушить сонце. Тепер же, як мати-княгиня поїхала й забрала з собою дівчаток-щебетух, в просторій бабусиній оселі надто відчутною стала тиша, і отроча невільно дослухалося до неї, а дослухаючись, завважувало кожен сторонній звук.
— Що це, бабусю? — питав, коли стара ставила перед ним миску з водою.
— А що ж, водиця. Вмиватися будемо.
— Знову? Чи так давно умивалися?
— То була росяна водиця, ця — зоряна.
— Це та вже, що допоможе?
— Не знаю, соколику. Котрась має допомогти, а котра — не відаю. Найбільше покладаю надій на ту, що впаде на твої віченьки у світлу п'ятницю.
— До неї недалеко вже?
— Ба ні, далеко. І поліття треба перебути, і зиму переждати.
— Йой! Аж на передлітті?
— Ано, раннього передліття. Того дня бог-громовик розбиває ударом своїх блискавиць зимові вериги й одкриває вхід у царство вічного літа. Царівна Золота Коса, Ненаглядна Краса буває особливо щедрою тоді, разом із росами чи дощовими потоками посилає на землю й живу воду. А саме вона, мій голубчику, і зцілить твої очі.
— Вона милостива, бабусю?
— Хто?
— Ну, богиня Золота Коса.
— Усі боги милостиві, внучку.
— Правда? А чом же тато казали: "Це боги покарали нас"?
— Так казав?
— Еге.
— То він з розпуки, внучку. Тебе немає за що карати, ти нічим не завинив ще на землі. Необережний був, поглянув невчасно на царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу, тому й осліпнув.
Вона рідко коли полишає його на самоті, хіба на мить-другу або тоді, як спить. Все сокорить та й сокорить, оповідаючи внукові, чому небо буває чисте та ясне, а чому — похмуре, з якого це дива півні співають удень і поночі, тоді, коли всі і все спить; чи так одвіку було, що на землі росли дерева, засівалися ниви і родив хліб. Отож і зараз посадила внука так, щоб голівка його лягла бабі на плече, гладить-заспокоює і каже гладячи:
— Хто бачив у небі сонце, той бачив і Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
— Хорс — її вітець? — обриває на слові Богданко.
— Ба ні, Сварог усім богам вітєць. Золота К