І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.
Нарешті під'їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.
Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.
Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав'язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.
Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:
— Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу…
— Ну що ж… — приємно усміхнувся Олексієнко. — Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки… Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і…— він усміхнувся ще приємніше, — і Любов Петрівно… Мушу відрекомендуватися. Я — представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев'яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. — реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п'ятдесят — сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)…" Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся… Отже…
Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.
— Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка, — вів далі Олексієнко, — вона б мала право на одержання спадщини повною мірою…
— Коби ж я знала… — прохопилася Бойкова сестра.
— А так, — усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко, — за нею лишається тільки право на двадцять п'ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб… Тобто близько сорока тисяч карбованців…
— Я згодна! Я згодна! — поспішливо проказала Гапка.
…Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.
Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.
Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п'ять з-за хати вийшов старший "ковбой", сів у машину, завів мотор і поїхав… За хвилину лише курява лишилася на дорозі.
Хлопці здивовано глянули один на одного.
— А… а де ж той… лисуватий? — прошепотів Марусик.
— Хто його зна… — прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.
— Гайда глянемо, — прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур'янами й кущами, рушили у садок за хату.
Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).
І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.
У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець…
— У-у-убив, — ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.
— А-а-га, — тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.
— Не… не захотів скарбом ділитися… Що ж… робити? — Марусик мало не плакав. — Х-хлопці!.. Що ж… Га?
— Міліцію треба, — прохрипів Сашко Циган.
— Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,— нагадав Журавель.
Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п'яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту — півдня бігти.
— Та що ж це робиться? — вихопилося в Журавля. — На що ж ті люди здатні заради…
— То не люди, а фашисти, — просичав Сашко Циган. — Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного…
— Ой! — Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.
"Убитий" іноземець поворухнувся.
— Жи… живий, — прошепотів Журавель.
— Та він просто спить у холодку, а ми… Пусти, а то синець буде!
— Тю! — Марусик розтиснув пальці.
…Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу
— Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти… Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів — за те моє піклування. Хіба я винна?
В очах у неї стояли сльози.
Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.
Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.
— Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? — сказав нарешті Петро Васильович. — Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.
Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:
— Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!
Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.
Спершу копали вглиб, потім ушир, але, крім напівзотлілого черевика та іржавого погнутого колеса від дитячого велосипеда, поки що нічого не викопали.
— А дідо часом жартувати не любив? — спитав Петро Васильович, витираючи з чола піт.
— Но! Що ти таке кажеш! Дідо мені стільки про те оповідав. Прецінь, не один раз. Двісті, триста разів. Дідо з тим мав такі гризоти! Властиво, через те так скоро переїхав на тамтий світ.
— Нічого собі скоро! На дев'яносто четвертому році!
— Но! То що! Прецінь, він був міцний, як цей дуб. То такий рід. Його прадід пережив сто дев'ять років.
— Ти ж сама бачиш: копаємо, копаємо, ще трохи — і до Америки докопаємось, а нема нічого.
Найбільше чогось нервував приятель Гапки містер Фішер. Сам він не копав, але бігав навколо ями, зазирав і щось раз у раз джерготав чи то Ганці, чи то Олексієнку.
— Скажи, братец, а під час війни сюди не втрапив якийсь снаряд чи бомба? — спитала Гапка.,
— Здається, ні. Я б про це знав. Хоча мене самого тут тоді не було. Мене у Німеччину вивезли. Разом з молоддю села. Як і тебе. А матір, сестру, тітку німці…— Петро Васильович тяжко зітхнув. — За зв'язок з партизанами. Батько після того замовк. Чорно мовчав півроку. Майже не спав. Він, як визволили Гарбузяни, після важкого поранення приїхав додому, на поправку. А як рани загоїлись, знову на фронт упросився. Не хотіли брати, а він… І не вернувся… Лежить десь під Берліном.
— Ой! Дивіться! Дивіться! — почувся раптом з ями схвильований голос Павлентія Кандиби.
Всі обернулися до нього.
Павлентій Кандиба, кинувши заступ, щось відчайдушно тер об штани, плював на руку й знову тер.
— Що? Що таке? Що?
Павлентій розкрив долоню. На чорній від землі долоні щось жовто блиснуло.
Не встиг ніхто отямитися, як містер Фішер з несподіваною спритністю для його опасистої статури скочив у яму і схопив з Кандибиної долоні те, що там лежало.
— Оу! Голд! Голд! — загукав він.
— Десятка! Золота! Царської чеканки! — вирвалося в Катерини Семенівни.
Містер Фішер всім показував золоту монету, але з рук не випускав.
— Ти диви!
— Справді!
— А я вже думав, що жарти!
— Значить, є-таки скарб!
— Копайте, копайте!..
З новою енергією взялися за пошуки.
Та минула година, друга…
Сонце давно зайшло.
Стемніло.
Копали вже навпомацки.
— Досить! Відкладемо до ранку. Бо отак потемки, замість того щоб знайти, ще засиплемо. Вилазьте, Павлентію. — Петро Васильович виліз сам, допоміг сусідові.
Настала ніч.
О! То була незабутня ніч!
Про ту ніч найбільше потім було різних балачок і жартів.
Саме про ту ніч найбільше любили розповідати на посиденьках гарбузянські старожили приїжджим та своїй молоді.
Почалося з того, що містер Фішер забажав ночувати на городі біля ями. Як він пояснив через Гапку і Олексіенка, у нього астматичний бронхіт, у хаті він задихається і спати може тільки па городі.
— Еге! Задихається! Від страху, щоб хтось того скарбу вночі не викопав, — пошепки хихикнула Люба матері.
Усі вже помітили, що містер Фішер більше хвилюється за скарб, ніж Гапка.
— Сестро, а хто він хоч тобі такий, вибач? — тихо спитав Петро Васильович.
Гапка знітилася:
— Приятель… Абштифікант, як у нас кажуть. Потім, потім колись розкажу… — І одвернулась, не бажаючи продовжувати розмову.
Витягли абштифіканту Фішеру розкладушку на город і поставили, за його настійливою вимогою, біля самісінької ями.
— Диви, щоб він тобі вночі в яму не беркицьнувся, — сказала Гапці Катерина Семенівна.
— Най би його шляк трафив! — махнула рукою Гапка. Така реакція Катерину Семенівну трохи здивувала, але вона не сказала нічого (які тільки стосунки не бувають навіть між найближчими людьми!).
Цю їхню розмову чув Тимофій Гузь, який давно вже крутився на городі, хоч ніхто його у поняті не запрошував і брати участь у пошуках скарбу не просив.
Коли Катерина Семенівна і Люба пішли до хати лаштуватися на ночівлю і Гапка лишилася на якусь хвилю сама, Тимофій Гузь негайно скористався з цього, підгріб до неї й почав, співчутливо зітхаючи:
— Вельмишановна пані, щиро вам співчуваю.