— Бач, як мене звело? І де воно взєлося, на моє нещастє? Думала, на весну подамся кудись на заробітки, а тут маєш. — Вона ледь ворушила висохлими, як стовбурці підтятих молодих дерев, руками, силкувалася підвестись.
— Лежи, лежи, Варуню, — зупинила її Леся.
— Ото і я їй кажу — лежи, так ні, рветься, встає, наче хто її силує, — обізвалася Федоська.
— Увечері з батьком приїде Короткевич, то він і тебе огляне. — Леся говорила, а в уяві чомусь поставали найперші дні їхнього знайомства, Варчині пісні, вінки, які плели коло кадуба, мрії... А ще збиралася заробити собі на чоботи й плахту, щоб бути як людські дівчата.
— Як ти виросла, Лесю, — шепотіла Варка. — А здоров'є? Хоруєш? Десь-то вже така наша доля. — Вона не докінчила, болісно скривилась.
Леся прикрила їй плечі.
— Є у вас окріп? — звернулася до Федоськи.
— То чого доброго.
— А в що налити?
Федоська подумала, заглянула під припічок, у судник, де стояло кілька череп'яних мисок, і розвела руками.
— От притьмом нема такої посудини... Хіба, може, в баклагу? — Федоська вийшла в комірчину, і Леся через одчинені хатні двері бачила, як вона порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увійшла, обтерла з баклаги пилюку.
— Давайте швидше окріп. — Леся скинула пальтечко і закотила рукавця плаття. Федоська витягла з печі горщик, ополоником налила в баклагу окропу, заткнула і подала. Леся розгорнула Варчине вкривання і поклала баклагу хворій на живіт.
— Отак і лежи. А припече — знімеш... Скоро лікар приїде.
— Навіщо він їй? — знову обізвалась Федоська. — Перележить, переохкає, і мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити ніколи.
— Поставте, тітко, більше води у піч. Окріп, як вихолоне, треба буде міняти, — мовила на те Леся. — Я хутко. — Вона швидко одяглася, вийшла, а за кілька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
— То ви вже за нею, як за панією, доглядаєте, — зауважила Федоська.
— Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тітко Федосько. А до людини має бути і ставлення людське.
— Ет!.. — махнула рукою Федоська. — Балачки, та й годі. Бо то таки пан, а то мужик. У панів, кажуть, і кість біліша, і кров ніби не така...
— Кажуть? А ви слухаєте, — з серцем мовила Леся.
— А що, хіба не правда? От ждали тієї волі і діждалися. А далі що? Злидні злиднями... А пан як був паном, так і е.
— Є, — відповіла Леся. — Проте не вічно. Не навічно, чуєте? В містах он уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
— Та хіба я що? Господи, хіба я ворог своєму щастю? Хіба в мене не кривавиться серце, як подивлюся на оцих діток? — Федоська раптом обм'якла, куди й поділися її недавня обережність та байдужість. Вона за звичкою підняла фартуха, тернула ним по сухих, набряклих од безсліззя очах і голосно висякалась. — Ви собі тут балакайте, а я піду... Десь наш батько забарився. Пішов зароблене получати та й засидівся. Ти ж дивись тут, Варуню... А ви, Лесю, матері поклоніться від мене, скажіть: у гості ждемо, — кинула вона вже з порога.
— А батько все п'є? — запитала у Варки Леся.
— П'ють. То були перестали і підчуняли трохи, а це за щось полаялись з матір'ю і знов почали... А живіт і справді ніби перестає... Спасибі тобі... то розказуй же, що там у світі...
— Поїздила я, надивилася.
— То таки правду кажуть: "От Києва до Кракова — скрізь біда однакова..."
— Та коли б же тільки до Кракова, а то по всій, Варко, землі. Поки молода людина — чогось жде, сподівається, а там незчується, як і смерть за плечима стане.
— І доки ж воно буде отакечки?
— Недовго. Але напевне — хто його знає. Он дядько Михайло пишуть, що в них, за границею, теж люди заворушилися.
— Так-так, — аж зіп'ялася на лікті Варка. ...Уже й Федоська повернулася з клуночками збіжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах, що в сінцях, а подруги все говорили. Не було цього разу в їхній розмові колишніх дитячих мрій — були надія, сподівання.
Ввійшов господар, за ним Федоська. Йосип мовчки, ні на кого не дивлячись, тинявся по хаті.
— А це що за оказія? — накинулась на нього Федоська. — Мов знов напився?.. Чи не бачиш — гостя в хаті?
Йосип спокійно звів насуплені брови. Очі його, забачивши Лесю, злегка заясніли, проте ненадовго — поки вітався.
— Твоя правда, — звернувся до дружини, — напився... Лихом та бідою так уже встиг впитися, що аж нудно, — Він скинув подерту на ліктях лахманину, повісив її на вбитий в одвірок кілочок і, певне, сам не знаючи, чого йому треба, почав щось шукати у суднику.
— Чого б ото я копалася? — спересердя обізвалася Федоська. — Иди-но лишень покрути жорна.
— Устигну, — спокійно відказав Йосип. — Де оте письмо, що я од Блощуків приніс?
— Одразу спитав би... А то риється, наче скарба якого шукає. — Федоська витягла із столу невеличку шухлядку, пошаруділа якимись там паперами і ткнула чоловікові потертий, з багатьма штемпелями конверт. — На, читай, грамотій.
Йосип узяв конверт, покрутив у руках і підступив до Лесі.
— Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, — попросив. — Це аж звідтіля — як його — аж з Сибіру. — Він важко сів коло столу, підперши рукою нечесану голову, непорушне втупивши очі в долівку.
В багатьох, видно, руках побував лист. Навіть адреси вже не розібрати.
Леся спочатку пробігла очима розгонисте писання, а вже потім почала:
— "Рідному моєму братові у село Колодяжне..."
— Тільки ти не спіши, — попросив Йосип, — а то я й не второпаю нічого.
— "...Дорогий мій брате! Низько вклоняється тобі твій рідний брат Яким із сім'єю. Ти прохав мене, аби по приїзді написав тобі, як тута і що, чи варто собі зриватися в дорогу. То слухай. Як ми їхали з початку вересня, то на пристанях, на двірцях стрічали гурти людей з дітьми. На нашому пароході їх було стільки, що не то що лягти, а деякі не мали де й сісти, стояли на ногах всю дорогу або мінялися одні з другими. І всі нужденне вбрані, годувалися сухарями з водою або, як наші українці, самою таранею.
В Тюмені всіх чекала звістка: пароход не йшов до їевлевої. Отже, треба йти до неї пішки 130 верст або зоставатись на зимівлю в Тюмені. Тюмень, Ялутовськ та Курган з повітами гинуть від голоду. Декотрі, правда, хто без діток, таки подалися пішки, та чуток про них і немає.
Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося — коли таки доберемося до тих обіцяних вільних земель, — то прийдеться одразу в домовину лягати. Бо ні сил, щоб обробити їх, ні насіння, щоб засіяти, ні в кого не лишилося. Все проїдаємо. Зосталися хіба що руки, та, біда, нікому їх збути.
Судіть тепер самі, їхати вам чи ні. На цьому зоставайтеся живі і здорові.
Поклоніться усій нашій рідні та й не згадуйте лихом.
Може, й було коли між нами що не так, то простіть хоч перед смертю далекою.
Цілуємо всіх вас і обнімаємо.
Прощайте.
Твій брат Яким з дружиною і дітками".
Останні слова Леся прочитала зовсім поволі, наче то й справді був заповіт. Деякий час усі мовчали, навіть Федоська, що саме розчиняла в макітрі, перестала мішати ложкою, замислилась, обіпершись об комин.
— От тобі, стара, й Сибір, — обізвався Йосип.
— Або я тебе силувала? — сплеснула руками Федоська. — Чи ти ба! Ще й претензію має. Люди он і тутеньки дбають та й мають. А тебе хоть у самісінький рай, то й там хліба проситимеш. Іди домелюй збіжжє, бо вже он, бач, розчинила.
Йосип глянув на жінку, нехотя підвівся, вийшов. У сінях глухо загуркотіли жорна.
— Тітко, — звернулася до Федоськи Леся, — дайте мені на врем'я цього листа.
— Таж беріть, беріть. Навіщо він вам?
— А я про це напишу, нехай усі дізнаються. Леся хутко зодяглася, попрощалася.
— Увечері я ще зайду, а коли що, пришліть Яринку, — попросила вона Федоську.
Але того вечора вона так і не одвідала Варки. Зачинившись у другій дитячій кімнаті, писала й писала. Лиш як покликали до вечері, вийшла стомлена, бліда.
— Боже мій! На тобі лиця немає, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? — стурбувалася Ольга Петрівна.
— Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала мені прохання пана Павлика надіслати щось для їхнього журналу... то ось маєш.
— Нові поезії, переклади? Ти, здається, Гейне перекладаєш?
— Не те й не інше. Це кореспонденція про становище переселенців у Сибіру. Не дивуйся, їхньому журналу якраз підійде. Хай знають усі, що таке хвалена організація "переселенческого движения".
— А знаєш, Оленько, це справді потрібна річ, — підтримав дочку Петро Антонович. — Адже тисячі людей ідуть на цю принаду. А що їх там чекає, не знають. — Він нашвидку проглянув писання. — Схвально.
— Не в цьому, Лесю, хотіла б я бачити твоє покликання. Поезія, лірика, музика — ось твоя стихія.
— Не можу співати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
Читання віршів Ольги Петрівни, яке вона намічала на вечір, вд відбулося. Настрій цієї весни виявився не таким, яким був торік чи позаторік.
IV
Спливав березень. У Колодяжному, як і щороку, готувалися до Шевченкових роковин. Напередодні з Києва Лисенко передав ноти "Жалібного маршу", написаного ним на Лесині слова.
Леся одразу ж програла мелодію, а наступні кілька вечорів з дитячої кімнати линув злагоджений спів: там розучували "Марш". До співу, крім рідних, Леся запросила Варку, яка на той час цілком видужала, та ще кількох сільських дівчаток і хлопчиків.
Їй довелося чимало потрудитися, поки співаки засвоїли свої партії. Час від часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музиці, то окремі слова.
Вдень вона також не знала спокою: треба було зібрати рушники, наплести вінків, поговорити з учасниками вечора...
Якось до Косачів завітав знайомий ковельський художник Зозуля.
— От добре, що ви нагодилися, — зраділа Леся.
— Слухаю вас, Ларисо Петрівно, — охоче обізвався Зозуля. Років кілька тому, коли в Лесі ще були дужі руки, він учив її малюванню і шкодував" що хвороба відібрала в нього таку здібну ученицю. Після першої ж операції навчання припинили, але Зозуля ніколи не минав нагоди відвідати Косачів.
— Хіба не догадуєтеся? — здивувалася Леся.
— Щиро кажучи — ні.
— Таж на днях Шевченкові роковини, а в нас і портрета путнього немає.
— Он як! Пізнувато... Втім, не хвилюйтеся — зробимо.
А через кілька днів Зозуля приїхав до Колодяжного з чималим портретом Тараса Григоровича.
— Саме такий, як я думала! — роздивлялася Леся.