Тільки раз на рік приїздить їх світлість! — помітила, як нахмурилось Панасове чоло, і замовкла. Спостерігала мінливість виразу його обличчя, бентежну задуму очей, наче читала в нотах складні переливи тонів.
Коні знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечінь неозорої рівнини. П'янке повітря збуджувало уяву. Хотів збагнути, що криється за завісою недоторканих міражних видінь. А душу ятрили до болю колючі питання, породжені несподіваною зустріччю, їх угадувала Олександра у тих рисочках, що залягали на чолі. Не могла дати ради, лише горнулася до плеча, намагаючись поділити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити повінь, яка вирувала в його душі.
Заволікалося хмарами небо, кидаючи на землю чорні тіні та кутаючи ними придорожні дуби, і вони докірливо стогнали, як дідугани-невільники, уярмлені хижою рукою. Птиця і звір причаїлися від того потужного стогону. В ньому пізнавав Панас рідні мотиви, віковий голос землі. Бриніли й визрівали в тих мотивах нездоланні думи — володарі людської пристрасті.
* * *
Відчував незручність становища, коли доводилося силувати себе серед людей, де манірність вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собі подібним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотілося розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це відчувала Олександра Михайлівна, тому її веселощі часом уривалися і вона то примхливо коверзувала, то намагалась догодити Панасові, розважити його.
Незабаром повернулися до Полтави. Щоб відзначити велику подію в житті, Панас запропонував молодій дружині разом подорожувати до Дніпра. Вона з радістю погодилась.
Поїздом до Кременчука, а звідти — вверх по Дніпру. Лише сіли на пароплав, як Панас Якович відчув радість мандрівника у вимріяний світ. Назустріч Дніпро котив хвилі, несучи прохолоду, а зір пестили багаті левади та садки.
Поволі почали вимальовуватися висоти правого берега, а далі закучерявлені гори, наче вікові дозорці, стояли на чатах, оберігаючи заповітну землю. Здавалося, в тих горах під нашаруванням віків заховані таємниці цілої країни.
Сонце поволі лягало на захід, наче хотіло віддати щедроти тепла наддніпрянській землі, наснажуючи життєвою жагою все, що росте й дише на ній. Снувалися дивовижними візерунками тіні, занурюючись кучерявими пасмами у Дніпрову глибінь. Далеко видніла Чернеча гора. А ближче перед нею послалась тінь, наче різьблена постать київського бурсака, що, тікаючи на Січ, вклонився низовому козацькому товариству.
Панас підійшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру.
— Дивись, дивись, — шепотів з побожністю. — Дивись, там на горі могила Тараса.
На палубі збився чималий гурт людей, погляди яких звернені були на Чернечу гору, де бовванів самотній хрест. Аж ось наче обізвався він. То з гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Інші голоси підхопили, і полилася мужня мелодія, в якій Панас пізнав її творця Гната Гладкого. Де він тепер, безкорисливий творець цієї мелодії?
У гармонії зоряних просторів всесвіту вільноплинно звучала мелодія, несучи у вічність заповітні слова.
Олександра, відчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в завороженому чеканні чогось незвичайного, величного. Пароплав поволі причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальників пам'яті великого поета підіймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду дружину, наче вів її на освячення.
Схід сонця зустрічали біля заповітної могили. Лише кілька років тому на ній поставлено чавунний хрест та неподалік збудовано хату, в якій живе наглядач — шанувальник пам'яті поета Іван Олексійович Ядловський.
— Ще хлопчиком на цій горі я зустрів нашого Кобзаря, брав участь у його похороні. А тепер до своєї смерті залишусь тут жити біля могили, — в словах ентузіаста звучало почуття гордості. Багато цікавого про місцевість, оспівану поетом, розповідав живий свідок його слави.
Цього ж року в світлиці збудованої хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копії роботи Іллі Рєпіна. Тут зібрано рушники, плахти, вінки, щедро даровані відвідувачами могили.
Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квіти біля могили.
— Так, Олександре! Хай і твоя щедра рука подарує стебельце у вінок безсмертності, — схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповідь, ронив слово за словом: — Це найзначніші хвилини свята нашого одруження.
Відчував, що з цієї гори видно далекі обрії, які сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечінь дніпровських розливів та просторів прийдешнього часу, пізнавав у них всесвітню широчінь, безсмертя народу, бо голос його душі звучить у заповітних словах про сім'ю велику, сім'ю вольну, нову...
Сходили з гори. Внизу спінену хвилю котив Дніпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного проміння.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ
Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квітчасті садиби якої поволі спускалися в низину широкої балки — Кобищанів. До невеликого будинку, розташованого на краю вулиці, аж біля міського саду, прибували і від'їжджали екіпажі. Відчинялися й зачинялися двері світлої, чепурно прибраної трьохкімнатної квартири. В ній приймав привітання заступник начальника казенної палати Панас Рудченко. Вітали його і з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, і з сімейним святом — народженням сина Віктора.
Олександра Михайлівна бавила в опочивальні немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вітальні. Коли ж прибув давній знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлівно вийшла назустріч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелівська мадонна, її прозорі, як іскристий кришталь, очі були налиті ніжністю й материнською гордістю. Ця гордість приносила йому радість. Він добродушно всміхався, приймаючи вітання Василя Петровича і його обійми.
— Оце здорово! Вітаю... Радію за вас, друзі, — схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрі Михайлівні розкішний букет. — На матір і на батька схожий. То добра ознака.
Олександра Михайлівна повернулась до своєї кімнати, залишивши квіти у вітальні.
— Щойно приїхав із своєї Ярошівки. Не сидиться на дідівському хуторі. Життя гонить кудись, у невідомі далі. Той хутір двічі заклав у Земельному банкові... Руйнується старе гніздо. Не до господарства мій хист... Манить Київ, столиця, театри, література.
— А діяльність земця? Ти ж брав участь у земських з'їздах...
— У земство я вірю, але земським діячем не можу бути. Нудно, одноманітно.
— Від цього невелика втрата...
— Чому? Земство ж...
— Не через земство нести нам плекані ідеали...
— Може... Може, й так, — замислився Горленко. — В Києві готуються наші громадівці видати збірник "Вістку". Просили, щоб ти неодмінно передав третю частину "Повії". Треба ж продовжити той роман.
— Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед і вимагає поглибити зображувані картини.
— Життя вимагає... Це так. А читачі вимагають закінчення роману. Лев Толстой давно закінчив і видав свою "Анну Кареніну", викликавши цілу сенсацію. Трагедія жінки схвилювала читачів.
— То іншого гатунку трагедія... У Толстого є чого повчитися, але мені не рівнятися до великого письменника.
— Але ж ніхто такої трагедії жінки не відтворив у літературі, яку ти зображаєш у "Повії"? Я не дам тобі спокою, ризикуючи набриднути й розгнівати тебе. Надмірна скромність і обачливість шкодять справі. Сюжет твого роману аж проситься на закінчення. Золя свої романи не виношував так довго.
— Золя ішов своїм шляхом, а я своїм, бо й історичні шляхи французького народу не подібні до наших... Образ повії для Золя не був пов'язаний з трагедією цілого народу.
— Не раджу тобі, Панасе, вдаватися до таких складних колізій. Доля твоєї героїні, незалежно від тієї трагедії, про яку ти говориш, хвилює читачів сама по собі.
— Ти журналіст і хотів би, щоб роман прозвучав, як легка сенсація, без заглиблення в складні ситуації життя.
— Не треба переповнювати роман різними там ситуаціями... Я журналіст і буду тобі в кожному листі нагадувати про закінчення роману.
— Можна й не нагадувати. Образ героїні я вигріваю біля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнішого осмислення. Письменник повинен не тільки показувати причини трагедії своїх героїв, а й прозирати в майбутнє, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному житті.
— Раджу тобі при кожній нагоді дивитися гру Заньковецької. Вона безподобно відтворює на сцені трагедію жінок.
— З Марією Костянтинівною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкриває душу жінки в трагічних ситуаціях. Та не тільки гра Заньковецької. Багато є невідомих, невиявлених талантів, що їх кидає життя у вир, а може, штовхає на саме дно, на вулицю. Гинуть яскраві індивідуальності.
— Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись під час земського з'їзду слухали її. Не забув?
— Ні... Не забуваю і не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакінчення роману "Повія". Закінчити роман лише трагедією, загибеллю героїні — цього замало. Таких романів досить уже написано. Скільки в нашій літературі пройшло трагічних жіночих образів! Скільки вони пронесли в своїй душі народних страждань, негоді Час по-новому розкрити завіси суспільного життя, за якими проходять шукачі щастя, показати, куди ведуть їхні шукання... Для мене проститутка — це не посміховище і глум, не тільки наш сором, а й наш біль, наша соціальна трагедія. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мої почуття і роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... — Панас Якович звівся, почав ходити по кімнаті. Далі спокійніше повів розмову. — Останній час я об'їздив повіти нашої губернії. Багато бачив несподіваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежі поміщицьких маєтків, там сталися вбивства, зчинилися селянські бунти. А такі добродійні люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надії на земство. В романі я хочу показати всю земську неміч...
— А на кого покладатися? На губернатора хіба? Їздив і я нещодавно в Костянтиноградський повіт як журналіст. Там виникли заколоти. В одному селі довелося військом втихомирювати заколотників, які вимагали землі.