Я добре знаю Івана Петровича. Він чудово розуміється у військовій справі. Нам треба таких.
— Я маю намір підготувати Котляревського до вступу в нашу організацію через масонську ложу.
— Так... Це виправдано нашою практикою.
— В організацію входять герої Вітчизняної війни, досвідчені і хоробрі командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрість у війні проти Наполеона золотим мечем, покладе його на вівтар великої справи "Союзу благоденства".
— До меча треба і слово нагострити...
— Так... Слово має стати подвійним мечем. Пам'ятаєте, як говорить наш друг Федір Миколайович Глінка:
Свобода! Отчизна! Священны слова!
Иль будете вечно вы звуком пустым?
Нет! Мы воскресим вас!..
В цей час двері кабінету управителя канцелярії генерал-губернатора раптово відчинились, і в них з'явився збентежений Котляревський.
— Яка ганьба! Яка ганьба! — заговорив він.
— Що сталося, Іване Петровичу?
— Насамперед привітайтеся з Матвієм Івановичем і сідайте.
— Матвія Івановича я радий завжди вітати... З того часу, як, пам'ятаєте, розмовляли під Дрезденом...
— Не можна не пам'ятати берегів Ельби...
— Друзі! — заговорив Іван Петрович. — До нас у місто прибула трупа Штейна, і, уявіть собі, найкращий у ній актор Михайло Семенович Щепкін — підневільний кріпак! Душа митця не може бути скована рабством! Це ж ганьба! Це прокляття, найганебніше явище нашого часу!
— Що ж маємо робити? — Новиков, ніяковіючи, переглянувся з Муравйовим-Апостолом.
— Все зробити, щоб добути йому волю! — вів з'апально Іван Петрович.
— Якому поміщикові належить Щепкін? — втрутився Муравйов-Апостол.
— Курським графам Волкенштейнам.
— Твердий горіх... Дешево не віддадуть. Та й без дозволу міністра внутрішніх справ не можна викупити, — зауважив Новиков.
— Михайло Семенович Щепкін говорить, що вже порушувалося питання про його викуп, але Волкенштейни хочуть одержати десять тисяч. І то не відпускну дадуть, а ніби продадуть іншому поміщикові, бо після смерті графа Волкенштейна маєток перейшов до опікуна, який може продавати кріпаків, а давати відпускні не має права.
— Тут потрібні не тільки кошти, а й багато іншого, — пояснював Новиков.
— Та й кошти не малі. За такі кошти поміщик може купити на Нижегородському ярмарку сотню кріпаків або стільки ж коней, — глумливо зауважив Муравйов-Апостол.
— Ми будемо збирати кошти за вистави, через підписні листи. Залучимо до цього учасників масонської ложі, — гарячкував Іван Петрович.
— Цього замало... Тут потрібні не тільки кошти, а й ім'я людини, що візьметься за цю справу. Добре було б, якби князь Рєпнін або його брат Сергій Волконський зробили купчу на себе, а потім, через якийсь час, дали відпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, від якої залежить дозвіл на викуп, жорстокий і невблаганний. До того ж він не допустить, щоб поблизу його Диканьки творились такі "беззаконія".
— Ваші міркування, Михайле Миколайовичу, правильні. Я спробую поговорити при нагоді з Сергієм Волконським, а вам треба вплинути на Рєпніна. Він же прихильник мистецтва, — зауважив Муравйов-Апостол.
— Обміркуймо ж детальніше наші заходи і будемо діяти.
35
Одного осіннього надвечір'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Іван Петрович сидів за столом, дописував останні частини "Енеїди". Аж ось раптово відчинилися двері, й важко ввалився подорожній чоловік із торбою за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивілий, з глибоко запалими очима, наче намальований при вході до монастиря подвижник. Тільки в гострому погляді не крилося чернечого смиренства.
Стомленим голосом привітався і стояв серед кімнати.
— Семене! Чого ж так, ніби соромишся?
Важко присів біля порога, скинув торбу, поклав біля ніг.
— Де ж ти забарився? Давно ж уже закінчилася війна.
— Кому закінчилася, а кому ні. Семен розстебнув пазуху, витяг з неї жмуток кінськоі гриви, поклав на коліна.
— Оце все, що залишилося від вороного. Виніс він мене з пекельного бою на березі Ельби та й упав підстрелений. Попрощався з ним, відрізав оце на пам'ять. І зараз ніби бачу, якими очима він тоді дивився на мене. Ніби хотів щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять...
— Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на полі бою як герой!
— Та воно так... Але думалося ще з ним побурлакувати, а може, зустрітися з задунайськими братами. Хотілося напоїти ще раз його в широкому Дунаї.
— Якщо не Отамана, то, може, іншого вороного напоїмо в Дунаї або й в іншій ріці.
— Якби-то... Як говорили колись мої задунайські побратими: "Степ, кінь та воля — ото козацька доля". Оглянувши вітальню, Семен запитав:
— Що ж у вас — усі живі, здорові?
— Поховали за цей час матір...
Лише тепер Семен зняв кудлату шапку.
— Хай легко їй буде... Добра, сердечна стара. Така була приязна та вуркотлива, як голубка.
— Де ж ти ці роки перебував? По яких світах ходив? — перевів на інше розмову Іван Петрович.
— Шукав правду.
— Знайшов?
— Всюди живеться гірко... Ходив, хотів довідатися, який широкий світ... Вийдеш на шлях, глянеш, і здається тобі, що там десь біля дерева на обрії мерехтить його кінець. А дійдеш до того кінця, і знову мерехтить перед очима несходжена безконечність. І знову ідеш... Шукаючи правди, я заходив у церкви, де по-різному службу правлять. Жив з ченцями по монастирях, слухав їхні розповіді. І кожен з них по-своєму шукає спасіння. Хто бреше, а хто вірить тій брехні... Баламутять людей своїми баляндрасами, а правди і не питай... Пішов я самотужки шукати правду.
Задумався Семен, мовчав.
— То хоч небагато знайшов її?
— Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обіцяв прийти і розповісти, як відшукується ота колюча, як ви кажете, мужицька правда. — Ніби збираючись з думками, повів далі: — Найнявся служити до одного панка, був за кучера в нього. Панок той завзятий бити кріпаків та в карти грати. Хоч сам і плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв, бо мав небагато кріпацьких душ. Намічав і мене внести у ревізькі списки, та помилився. Ставши кучером, терпів я од нього багато кривди і образ. Мовчав і виношував свій гнів. Полюбили мене дворові люди — розповідав їм про походи, про щире побратимство. Підслухав пан мої балагури і велів катувати. "Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!" — прорвався таки мій гнів. — "Мене, що не скорився перед катами в Турбаях! Мене, кого доля водила за Дунай і на Ельбу!" Збунтувався я і повів за собою своїх прихильних кріпаків. Наче пішли на штурм Ізмаїла! Зчинився такий заколот, що довелося тікати панові до сусіднього маєтку. Випроводжали мене бунтарі в дорогу, а самі теж лагодилися до втечі тими шляхами, якими я радив їм простувати до Дунаю. Залягала ніч, коли я вийшов уночі на простори, спалахнула пожежа в маєтку, наче освітлювала мені шлях.
— Та це, Семене, ціла життєва повість.
— Як хочете звіть, а по-нашому то зветься шуканням колючої мужицької правди, — виривалися слова, наче з глибини назбираних у житті тривог. — Чимало побратимів я зустрічав і втрачав у мандрах, починаючи од втечі з рідних Турбаїв. Багато ходив шляхами, та не дійшов ними до кінця, — скорботою повивалася розповідь.
Читав у ній Іван Петрович не тільки принесений з мандрівок Семенів невпокій, а й гнів гнаного недолями народу. Поставали вразливі картини ліро-епічного сказання, від якого пашіло достиглими придорожними гірчаками й вітрами розгойданого колосся рідних нив. Поетам належить збирати ці дарунки, щоб у слові передати для поколінь...
— Мені здається, Семене, що ти наче побував у моїх мандрівників-троянців.
— Може... Тільки ваші козаки-троянці все по морях мандрують, а я по суходолі.
— Добилися й вони вже до суходолу.
— То дай боже їм пожити без панів і не зазнавати кріпацтва, бо доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все своє життя мандрую та шукаю правди.
— Правду шукати треба. Це так. Але є різні шляхи такого шукання... Шукали правду твої, Семене, турбаївці. Багато наробили бешкету. А справа не поліпшилась... Є шлях шукання правди через освіту, шлях добрості, людяності. Добро треба шукати добром, а не злом.
— То, мабуть, довго його доведеться шукати... А славний волоський побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'єшся... Он як!
В цей час завітав Стеблін-Камінський. Він пізнав Семена.
— Це ти, Семене?
— Виходить, що я, коли Семеном називаєте... Вже сутінки кутали кімнату.
Семен, як і колись, підійшов до грубки, почав розпалювати вогонь.
36
Готувались до вистави "Ябеда". Репетиції цієї п'єси принесли багато турбот не тільки тому, що Іван Петрович поважав її автора Капніста, а й прагнув залучити до театру якомога більше глядачів. Він вважав п'єсу однією з кращих, хоч не все в ній йому подобалося. Однак не наважувався сміливо вносити зміни та доповнення, як це робив у інших п'єсах.
Після однієї репетиції розповів Щепкіну про свої роздуми над "Ябедою".
— В п'єсі є Добров і Кривосудов, є Хватайко і Прямиков; є тут добро і зло, правда і кривда, доброчинність і криводушність. Але нема душевної простоти, не чути аромату наших ланів, вишневих садів... Ви мене розумієте?
— Не тільки розумію, а й відчуваю душею артиста... В таких п'єсах я виконую роль, здебільшого декламуючи, проголошую устами героя високі істини. Але п'єса сковує дію, не дає простору гри... Я проголошую устами героя ідеї, закликаю до правди, до людяності, але не відчуваю у цьому життєвої простоти, правди священних почуттів. Тому я з більшою охотою граю ролі в п'єсах Лопе де Вега, Шекспіра, Мольєра. Там більше життєвої правди, оптимізму.
В роздумах актора-кріпака Іван Петрович відчував свіжий голос, в якому артистичність сполучалася з народними поняттями краси.
— Хочеться до цього ще додати... — обізвався Котляревський. — Народ, який пробуджується, не може не прагнути до правди у своїх почуттях. Народ, якому історія мусить присудити майбутнє...
— Нових нам п'єс треба! Нових героїв! Цими п'єсами треба вивести театр із вузьких приміщень, де збирається
купка людей для домашньої втіхи. Треба дати ширші простори для голосу артиста!
Все сказане артистом-кріпаком ніс із собою у тиху кімнату свого дому, ніс образи народної драми, які зароджувалися, полонили його думи, хвилювали уяву. На порозі зустрічав Семен, стурбовано звертався:
— Так довго забарилися.