Найкраща форма!
— Тоді чому ж Афіни впали?
— Перевелись філософи, які живили, немов джерела, суспільний сад. А філософські мавпи, що, крім опанчі та бороди, нічим не схожі були на справжніх мудреців, напоучали молодь не поклонінню ясній Мінерві, а як пролізти до найзнатніших звань і збагатитися, прожити вік у розкоші. І через те в республіці пішло усе, як кажуть, шкереберть. Осли там стали мулами, а мули лошаками, вовк пастухом, ведмідь монахом... А це вже справжнє лихо! Правління перетворилося на мучительство, суд — на хабарництво, науки — на страшне знаряддя злоби. І все загинуло! Тим, хто зневажить мудрість, не допоможе навіть республіка.
— Афіни впали, то і нова... — почав Михайло.
Але Григорій не дав йому довести думку до кінця.
— Облиш Афіни в спокої! У нас були Псков і Новгород, була Гетьманщина і Залоризька Січ. Чим не республіки? Вони також загинули...
— Гетьманщина і Запорожжя живі-здорові.
Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
піднесено:
— Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В пій не повинно бути ворогування й розбрату. Не буде в тій республіці ні старості, ні статі, ані якоїсь різності. Усе загальне, спільне! Законні — гуманні, мудрі, супротивні тим, що процвітають за тиранії... Велике братство, спілка співдружностей людей, об'єднаних за покликанням і за стремліннями, — ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви!..
— Коли ж це буде?
— Скоро. Чим більше гнути пружину, тим швидше й дужче вона розправиться. Нема нічого вічного... Й неволя кане в Лету.
— Сама?
— Ні, нашим гнівом!
— Я щось його не чую, — зітхнув Михайло. — Хіба що мовчки гніваються...
— Гніватися мовчки — по-рабському.
— А вголос лячно, схоплять.
— Ісуса теж схопили.
— І розп'яли...
— І він воскрес навіки в серцях знедолених. Мимо сторожі, яка стояла, куняючи, на всяк випадок біля воріт, пройшли до міста. Все спало: церкви, будинки, дерева, люди... І навіть місяць дрімав високо в небі, накрившись хмаркою. Десь обізвалося сонне калатало нічного сторожа, і знову — тиша.
— Немов у вусі... — прошепотів Михайло.
— Ось солов'ї злетяться...
— А хутко?
— Хутко. За тиждень будуть.
— От я і дома. Добраніч вам! А я всю ніч не спатиму...
— Не сплять — філософи, — сказав Григорій і простягнув Михайлові руку. — Бувай здоровий!
Той ухопив його долоню, стис міцно-міцно, а потім ураз нагнувся й поцілував.
— Ти що, Михайлику?! — сторопів Григорій від несподіванки.
Але юнак уже побіг до хати. Рипнули двічі двері, й запала знову тиша.
До сліз схвильований вертався у свій музеум Сковорода. Він найбагатший в світі! Він має друга, учня і послідовника. Яке це щастя, господи!
Коли настало літо і почались вакації, з Санкт-Петербурга примчав кур'єр з указом. Голштинець став неугодний богові, й господь послав рабам престолу й віри нову величність, і знову жінку, імператрицю Катерину, за ліком другу. Що як чому — ніхто не відав, вшилися мовчки в соборну церкву й вислухали ту царську грамоту. А потім, кому за рангом личило, присягу склали (у цьому ропі вдруге!) і розпіпілися, німі, як вівці.
Сковорода в юрбі зустрів Михайла й пішов із ним поряд.
— От і нема твого кумира, — сказав неголосно. — Бог щось наплутав, мабуть...
Михайло приклав до рота пальця й оглянувся. Він був принишклий, зляканий, неначе й справді переболів душею за те, що сталося там, на далекій півночі, в Санкт-Петербурзі.
— Ніщо не вічне... Навіть царі... — уголос думав Сковорода.
— Мовчіть, мовчіть! — прошепотів юнак, звернув убік і загубився в юрбі міщан.
Сковорода провів очима хлопця, зітхнув і рушив далі. Його стривожив Михайлів вибрик, та, звикнувши на все дивитись по-філософськи стримано, він заспокоївся й почав роздумувати над тим, що буде далі. Нові володарі руйнують завжди все, що створили їхні попередники... Отже, полки голштинські порозганяють. Церковні землі не заберуть, принаймні поки що. На Україні... Петро не встиг нічого пі сотворити, ні знищити — зруйнують те, чим поступилася Єлизавета. Граф Розумовський, ясновельможний гетьман...
— Григорію! — узяв за руку отець Кордет. Він уже причастився, бо очі сяяли п'яненьким блиском. — От пощастило, правда? Імператрицю маємо! І що б ми, бідні, без неї — діяли... У тебе в келії знайдеться кусень хліба? — Сковорода кивнув. — Ну от і добре! А в мене пляшечка. Таке ж бо свято, господи. Як не хильнути з радості!
Лизали сідниці царю-п'яниці,
Тепер лизатимемо імператриці...
І він пішов навприсядки. Благо, що вже були в монастирі й ніхто того не бачив.
Сковорода схопив його за плечі й упхнув у свій музеум. У келії Кордет дістав з кишені пляшку та полив'яну щербату чарку, налив і мовчки випив.
— Віват! — гукнув по тому і заспівав: — Многая лета, многая лета, многая ле-є-єта!.. Не козаки ми, Грицьку, а полохливі голодні миші. За крихту хліба перегризаємо самі собі горлянки. А де ж конкордія, де згода, єдність нації?! — Він випив другу чарку й наповнив знову. — Вп'емося, друже, з горя... чи то пак із радості!
В Цареграді на риночку
Та п'є Байда мед-горілочку!..
Відчинились двері, і на порозі виріс зніяковілий Яша.
— Тобі чого? — спитав Кордет сердито.
— Їх ректор кличуть... — промовив хлопець злякано й вказав рукою на Григорія.
— Тпрусь, тпрусь! — затупотів Кордет. Хлопчина зник.
— То я піду, — сказав Григорій.
— Зажди... Я геть забув! — спинив Кордет. Поставив пляшку й пробурмотів: — Я ж говорив тобі, дай спокій цьому Наркіссу '...
— Не розумію. Ти про Михайла?
— А про кого ж!
— Знову комусь завадила моя з ним дружба?
— Гірше. Твій Ковалииський став навертати в єресь благочестиве школярське стадо, і хтось доніс...
О сило божа! Забувши вмить і про Кордета, й про все на світі, окрім Михайла й біди, яка тому загрожувала, Сковорода пішов-побіг до ректора. Картав себе, що не втовкмачив хлопцеві, коли і з ким слід говорити про всі ті речі, що він йому повідав, і гарячкове шукав дороги або хоча б стежини, якою можна було б безпечно вибратися з цієї халепи. І не знаходив нічого путнього, окрім узяти усю вину на себе.
З Цим і ввійшов до Костянтина Бродського.
— Сідай, — вказав на крісло ректор.
Він був похмурий, сірий. Коли б не знав Григорій, чого покликали, подумав би, що світ стоїть перед своїм кінцем, і Костянтинові, який про це довідався, схотілося з ним попрощатися.
— Григорію... — почав неквапно ректор. — Ми всі шануємо твій гострий розум, твої глибокі знання з Історії, письменства, мов та філософії. Ти маєш кафедру (ба навіть дві!), капелу з учнів, книжки і келію. Чого ж тобі бракує ще? Чому ти борсаєшся? Чого шукаєш?
— Істини, — спокійно мовив Сковорода. Старий скривився, наче кислицю з'ївши.
— Істина — як та жар-птиця, її шукають, прагнуть, проте ніхто ніколи ще не спіймав...
— Прагнути — також немало.
— Чи й забагато...
— У кого нема бажань, мети, надії, той не живе.
— Бажання бувають теж смертельні...
— Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з грибами не бути.
— Гриби також не всі їстівні...
— Отруйні видно здалеку, їх бачить кожен.
— Та й добрий гриб не всякий шлунок витримає.
— У нас хороші шлунки.
— Проте, як кажуть, що можна мамі, того не можна лялі.
— Це щира правда, — кивнув Григорій і посміхнувся: — Але коли тій лялі сімнадцять років...
— Сімнадцять — це ще не сорок.
— Істинно. Чого Івась не вивчить, того Іван не знатиме.
— Буває, тому спокійніше, хто менше знає.
— Найспокійніше дурневі.
— Або покірному.
— Хто йде — скубне.
— Покірне телятко дві матки виссе.
— І — під обух.
— А може, годі? — підвівся ректор.
— Про мене, отче, — знизав плечима Сковорода.
— Мині донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширює думки, противні церкві, щоб не сказати більше, їх він не міг почути у нас в училищі...
— Не міг, — згодився Сковорода. — Казарма е казармою...
— То не твоя печаль! — промовив різко ректор.
— Печаль не гроші і не раби...
— Безумцю, що ти говориш!
— Мислити — це право всіх, навіть обов'язок.
— Ти вже домислився, — дістав хусточку і витер піт на лобі. — Не приведи господь, дійде до влади... Сибір, усім Сибір!
— За правду?
— Господи, а то ж за віщо! Правда — це найстрашніша річ.
Григорій теж підвівся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
— Він повторив мої слова, не думаючи, — промовив твердо.
— Цього замало, — озвався ректор лагідно.
— Він не сприйняв їх, не взяв до серця й переказав при людях, аби знайти собі підтримку, спільників у боротьбі зі мною.
— Замало, Грицьку.
— А що ж робити? — спитав Григорій з відчаєм.
— Узяти сан чернечий.
— Постригтися?
— Тобто сховатися за спину церкви. І затулити друга.
Сковорода мало не скрикнув. СІТЬ, знову СІТЬ! Дай згоду, вибий паличку—і затріпочешся, як тетервак.) Ні, ні! А як же друг? Віддати його на згубу? Піду скажу полковникові, що я в усьому винен, що я намовив хлопця, уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга...
— То згоден?
— Ні!
Мабуть, це "ні" було таке рішуче, що не лишило надій на іншу відповідь. Костянтин знову підійшов до стоіу і важко сів.
— То напиши похвальну віршу на честь вошестя імператриці на престол, — промовив згодом вкрадливо. — Це був би добрий щит.
— Я не поет.
— Ти ж пишеш... Я сам читав твої латинські вірші.
О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere qui prolem sub Pharaonis habent...
(О нещасні, о тричі, чотири рази нещасні ті,
Чиє потомство народилося під зіркою Фараона!)
Немає меж підлоті! Ці ж вірші з його листа Михайлові, якого днями було передано тому у власні руки!..
— Як бачимо, ти маєш досвід писати вірші про царів, — помовчавши, лукаво мовив ректор. — Отож сідай за оду.
— Ні, — кинув зло Григорій і повернувся, аби піти.
— Стій! — зупинив його сердито ректор. І далі мовив уже спокійніше: — Я постараюся не дати справі ходу. Але молю тебе, Григорію, будь обережний і не тривож Михайла!.. Тепер іди.
Як він прийшов у свій музеум, не пам'ятав. Уже був вечір чи просто темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав і запалив недогарок. Вогонь горів нерівно, тьмяно. За крок стояли убогі, сірі сутінки, за два — пітьма, а може, просто стіни...
Сидів утупившися в давно не шкребані дубові дошки столу, Перегортав хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якій начертала його з Михайлом дружба, й від жалю мало не плакав.
Гніт почорнів, обвуглився.