Гроші все-таки знайдемо, музей добудуємо. Не гнівайтесь, Дмитре Івановичу, все буде гаразд.
— Добре, поживемо — побачимо.
— Що ж у вас ще в нового? — поцікавився Скрипник, оглянувши музей.
— Є скарб, який ми знайшли, коли досліджували берег Дніпра біля Запоріжжя. Хочете — покажу?
— Охоче подивимося, покажіть, будь ласка,— зацікавився Скрипник.
Дмитро Іванович повів наркома і його товаришів у відділ релігійних культів музею, відкрив скриню, а звідти обережно витяг скарб, який знайшов молодий археолог музею В. А. Грінченко. Там був срібний орел, залізна зброя, золоте оздоблення кінської збруї, причому не часів козаччини. Орнаментовка свідчила, що скарб належить до VIII століття нашої ери.
— Бачите, Миколо Олексійовичу, були б у нас гроші, моя ширше дослідили б ті місця Дніпра, що будуть затоплені. Багато скарбів піде на дно. А шкода,
— Скільки ж вам треба грошей?
— Та я вже боюсь і просити... Треба п'ятдесят тисяч.
— Ці гроші, Дмитре Івановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова окрвиконкому та секретар окружного комітету не будуть заперечувати,— звернувся Скрипник до керівників округу.
— Та доведеться допомогти,
— От і добре!
Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну працю, за цікаву екскурсію в минуле.
Але відвідування на тому не закінчилося. Коли гості рушили до виходу, Яворницький згадав раптом і гукнув навздогін:
— Стійте! А розписку! — звернувся він до голови окрвиконкому.
— Яку розписку?
— Розписку на ті п'ятдесят тисяч, що пообіцяли для експедиції. Так буде надійніше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.
Але в окрвиконкомі цього разу не забули: через п'ять днів музеєві було виділено з місцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованців.
На ці кошти Д. І. Яворницький довершив археологічні розкопки в районі Дніпрогесу до кінця.
ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ
Дмитра Івановича Яворницького як ученого та людину великої душі знали люди різних верств. А найбільшу популярність він мав серед учителів і селян. Знали його й діти багатьох шкіл, де він був частим гостем.
Зиму з 1921-го на 1922 рік країна тяжко перебула внаслідок громадянської війни та неврожаю. Нелегко було тоді й Дмитрові Івановичу, тим більше що йому було шістдесят сім років. Недоїдання підточувало його здоров'я, валило з ніг. Про це дізнався вчитель Михайло Іванович Лоян, який учителював у таромській школі.
— Коли я почув,— казав він,— що Дмитро Іванович прихворів та має нестаток з харчами, одразу ж вирішив допомогти вченому.
Особистих достатків у Михайла Івановича не було, і тому він звернувся до своїх учнів:
— Любі діти! Ви пригадуєте професора Яворницького,з яким ви бачились у школі?
— Знаємо!..
— Він тепер заслаб, хворіє, та й з харчами в нього не все гаразд...
— Так, може, треба допомогти йому? — гуртом загули діти.
— Я так і думав, що ви зрозумієте мене з перших сліві скажете своє тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мої любі. А тепер так: хто що зможе — чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,— приносьте завтра до школи, а тут вирішимо, як надіслати вашу допомогу вченому.
Повернувшись із школи, діти передали слова вчителя своїм батькам. Другого дня в школу назносили всякої всячини, звісно, потрошку.
Михайло Іванович був радий, що його вихованці та їхні батьки виявилися такими людяними, чуйно відгукнулисяна його заклик.
У неділю вдосвіта, в березні місяці, п'ять хлопчиків із своїм учителем прибули до Дніпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Івановича, хвилюються, чи прийме професор їхню допомогу? Правда, вона була дуже скромна, та йшла від щирого серця, з пошани до свого вченого. Це їх втішалой заспокоювало.
Підійшли до дверей, сіпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз. Згодом почули, як хтось тихо підійшов до дверей. Не запитуючи наперед: "Хто там?" — відчинив двері. Бачать, перед ними сам Дмитро Іванович — сивий, блідий, з запалими очима, Привіталися. Гості трохи розгубилися, засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро Іванович помітив це й шанобливо запросив їх до себе:
— Прошу, заходьте, таромчанські гості...
— Дякуємо.
Школярі боязко йшли з клунками в руках слідом за своїм учителем, їх одразу вразили чудово розмальовані стіни вітальні. Ось козак Мамай, далі он — кобзар під вербою грає. Ще в передпокої вони побачили старовинну скриню з намальованим на ній запорожцем, казан, в якому січовики варили страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козаків. Дітям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
Та ось учитель, затинаючись від хвилювання, взяв у дітей клунки й підійшов з ними до Дмитра Івановича.
— Візьміть, Дмитре Івановичу, від нас цей скромний подарунок. Це діти, учні мої, принесли вам.
Дмитро Іванович розгубився, зніяковів. Він був зворушений увагою школярів.
— Навіщо це? Ви ж самі тепер у нужді живете! Як можна! Ні, ні. Цього не треба,— сказав професор.
— Та це, Дмитре Івановичу, все своє, не куплене. Не соромте нас, візьміть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,— благав Лоян.
— Ну, спасибі, велике спасибі вам! — сказав зворушений Дмитро Іванович. На очах у нього виступили сльози. Учні помітили це, одвернулися; потім, як горобці до проса, кинулися до стін і стали з великим захопленням розглядати картини, музейні речі, що були виставлені у вітринах другої кімнати.
Дмитро Іванович підійшов до хлоп'ят і спитав їх:
— Що, дітки, цікаво?
— Еге,— гуртом відповіли діти, всміхаючись до професора;
Школярі посміливішали. Почали самі сипати питання. Дмитро Іванович довго водив їх коло вітрин, давав пояснення.
Михайло Іванович і його учні стали збиратися додому. Господар одягнувся, щоб провести їх за поріг. Та не втерпів, пішов з ними далі.
— Я вас, дорогі мої гості, проведу до самого музею і покажу найголовніші скарби, які я зібрав за своє життя.
— Що ви, Дмитре Івановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволяє так довго водитися з нами,— шанобливо сказав Лоян.
Але Дмитро Іванович .категорично відхилив їхні турботи про його здоров'я і повів гостей у музей. Там він показав етнографічний та запорозький відділи. Потім пішов до кабінету, виніс і подарував дітям свій твір "За чужий гріх".
Прощаючись, Дмитро Іванович дуже дякував дітям за турботи і просив частіше навідуватись, не забувати його й далі.
Учні були дуже задоволені, що побачили музей і послухали пояснення самого професора.
ДАРУНОК 3 КУБАНІ
Навесні 1926 року до музею зайшов високий на зріст, Стрункий, середніх літ чоловік. Службовцям музею одразу ж впала в очі військова виправка відвідувача. В правій руці незнайомий тримав якусь загадкову річ, загорнуту в газету. Директора музею Д. І. Яворницького ще не було.
Взявши квитка, гість пішов оглядати музей, а тим часом з'явився і Д. І. Яворницький.
Доглядачка музею Марія Іванівна Попова підійшла до незнайомця й шепнула йому на вухо:
— Ви, здається, питали директора музею?
— Так, питав.
— Ото він пішов,— кивнула головою в той бік, де тихенько йшов Яворницький.
— Дякую.
Відвідувач енергійним кроком підійшов до директора музею.
— Професоре, я до вас!
— Будь ласка, прошу. А хто ви будете? — поцікавився Яворницький.
— Яз Кубані, козак Антін Іванович Башта. Приніс вам, Дмитре Івановичу, одну штуку.
— Покажіть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й показав директорові свою шаблю, Дмитро Іванович засяяв, а потім міцно обійняв і поцілував козака.
Шабля була вся срібна, добре оздоблена і дуже подобалася Дмитрові Івановичу.
— Де ж ви, козаче, її доскочили? — поцікавився професор.
— Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував мені близький приятель. Довго я зберігав її, в походах з нею був, а тепер вирішив подарувати її музеєві.
Приймаючи від Башти шаблю, Дмитро Іванович радісно сказав:
— Такої шаблюки в музеї ще не було. Добра шаблюка, козацька!
Через деякий час Антін Іванович знову зайшов до музею. Як же він був здивований, коли побачив, що його щабля висить у вітрині над-шаблею кошового отамана Івана Гладкого.
Антін Іванович підійшов до професора Яворницького та й каже:
— Що ж це ви, Дмитре Івановичу, зробили?
— А що? — здивувався професор.
— Та хіба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху повісили, а його внизу?
— Бачите, голубе сизий, у музеї ніколи ще не було такої гарної шаблюки. Я виставив її на видному місці для того, щоб усі бачили, яка чудова річ з'явилась у музеї.
Після цього Антін Іванович Башта частенько зустрічався з Дмитром Івановичем, і щоразу в них зав'язувалася цікава бесіда.
— А ви, Дмитре Івановичу, бували в наших краях?
— Аякже! Я слідами запорожців увесь світ обійшов. Бував, звичайно, і на Кубані.
Це було в 1894-му і 1901 роках. Яворницький по крихті збирав все, що стосувалося Чорноморського козацького війська, утвореного російським урядом з колишніх запорозьких козаків. Перші сторінки про козаків склав колишній наказний отаман Чорноморського козацького війська, український письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Яків Герасимович Кухаренко (1800—1862).
Дмитро Іванович був тісно пов'язаний з кубанськими істориками, листувався і з Товариством любителів по вивченню Кубанської області. Був сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках матеріалів про Запорозьку Січ і Кубанське військо.
Дослідника запорозької старовини щоразу тепло зустрічала громадськість Катеринодара. Там він оглянув військові регалії, архіви, археологічний музей. Дещо історик побачив там і з історії запорожців, зокрема знамена, бунчук, литаври. Все це він використав у своїй монографії про запорожців.
Будучи на Кубані, Дмитро Іванович зустрівся з діячами культури та літератури. Бачився з відомим збирачем народних пісень Якимом Вигдаєм та поетами Яковом Жарком і Олексою Кириєм, виступав в жіночій гімназії, де прочитав цикл лекцій про Запорозьку Січ.
Вже прощаючись, Башта сказав:
— Я не раз переконувався, що маю перед собою людину великої душі, яка все своє життя віддала на службу людству.
У своїх розповідях про історію експонатів Яворницький
справді прищеплював любов до науки, до праці, до своєї рідної Батьківщини.
СКАРБИ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ
Матеріальна культура селян Катеринославщини експонувалася в етнографічному відділі музею.