Та не відали вони, що хитрий Зевс використає супроти них прадавні сили Хаосу, замкнені віддавна у тартарі Ураном. Впали замки вічності, задрижав світ від ходи стоголових драконів, спалахнуло небо від вогню полум’яних язиків гігантських зміїв та багаторуких велетів. Стогнала планета, кипіли моря, злякано огорталися густими хмарами золотисті сузір’я. Багато циклів минуло, доки скінчився бій. Переміг Зевс, бо на його боці став Прометей з братом своїм Атлантом. Два найдревніші титани допомогли богам в надії повернути вік Урана і зупинити течію всепоглинаючого часу.
Замкнув у глибини тартару Зевс титанів, запанував у світі. Розподілив між братами Аїдом, Посейдоном сфери володінь. Собі обрав небо і землю, поставивши трон на недосяжному Олімпі. І приступив до нього Прометей, запитав прямо і мужньо:
— Чому не кличеш правічного батька Урана? Кроноса ти повалив, але не зупинив течії часу. Невмирущі титани в тартарі — хіба місце їхнє там? Пора діяти, інакше потік часу змете твоє царство, і те, що добуте великою битвою, стане піною в океані буття.
— Я мушу подумати, — сказав Зевс. — Я покличу тебе.
Дивився Прометей у очі новому володареві і читав його затаєні думки. Боявся Зевс, вельми боявся. Страх корінився в ньому від народження. А страх породжує тиранію і хитрість. Ось чому роздумав олімпійський володар звертатись до Урана, бо знав, що в царстві вічності всі стануть вільними і рівними, а Зевсові страх не хотілося віддавати владу у руки блакитного неба. І ще одна думка не давала спокою володареві: а що, як олімпійці щезнуть при сяйві Урана? Адже не він породив їх, як невмирущих титанів, а творець часу — Кронос?!
І задумав Зевс злочинну справу. Збагнув Прометей, що віднині не буде миру між ними, бо щирість мудрого титана стала на заваді честолюбству гордовитого бога.
А задумав олімпійський повелитель ось що. Вирішив він створити з праху земного людей, які б жили на землі, обробляли її і поклонялися богам, тремтячи перед їхньою могутністю. А розум і душа тих людей, вся їхня творча сила повинні належати олімпійцям. Доки житимуть ті люди, а житимуть вони вічно, бо вічна мати-Гея, доти молитимуться люди своїм володарям, пам’ятатимуть про них, годуватимуть їх своїми творчими силами. Так захотів Зевс постати над часом, обдурити його всепроникаючий потік марою вічності.
Він здійснив свій задум. І сповнилася земля міріадами людей. Вони будували собі житла з каменю та дерева, полювали на мирних колись тварин, проливали кров, віддаючи її в жертву богам. У світ ввійшла смерть, а з нею відплата. Грізні Еринії почали гуляти над землею. Буття стало кільцем замкненої муки, з якого не було виходу. Люди народжувалися і вмирали, не знаючи ні тайни свого народження, ні мети життя. Страх перед богом тримав їх у нескінченному полоні терпіння і байдужості.
І збагнув Прометей, що ніколи не настане на землі час Урана, ніколи більше не почує мати-Гея голосу вільних титанів, якщо не повстати супроти волі жорстокого Зевса. Лише він один знав, що можна вчинити, лише Прометей бачив вихід з колеса невмолимості.
Створив мудрий титан інших людей і дав їм у груди небесний вогонь невмирущості, спадок древнього Урана. І пішли ті люди у світ, стали жити поміж людьми Зевса. Зазвучали над землею пісні, почувся сміх, попливли кораблі до далеких країв, шукаючи тайну, задзвеніли струни арфи й кіфари, почувся творящий стук молотка, народилася в серці надія на грядущу волю, зародилося зерно сумніву у всемогутності богів.
Розпалився Зевс гнівом і покликав Прометея до себе.
— Навіщо дав ти людям вогонь? Чому порушив мою волю володаря світу?
— Ти перший порушив нашу угоду, — сміливо одказав титан. — Ти обіцяв покликати на землю Урана, щоб повернути вік свободи. А замість того ти створив покірних істот — довічних рабів, з яких п’єш сили і снагу для власного буття! Ти став на шлях злочину, Зевсе, і відплата гряде!
— Не турбуйся за мене, — гордо сказав Зевс. — Подумай краще про власну долю. Ти порушив мій закон і матимеш страшну кару, щоб сама вічність здригнулась перед моїм гнівом.
— Я знав про кару, — спокійно мовив Прометей, — і свідомо йшов на неї. Проте ти забуваєш, Зевсе, що я невмирущий, отже й кара моя буде не довічна. Я витерплю всі муки, всі тортури й наруги, але настане час і я поверну собі волю…
— Як? — засміявся Зевс зневажливо. — Хто допоможе тобі в моєму царстві, де кожен атом слухає мого закону?
— Це — тайна, яку тобі ніхто не відкриє. І коли вдарить дзвін урочого бою, ти щезнеш, як мара, Зевсе, бо не захотів відкрити серця свого безкінечному Урану.
— Я всемогутній, — пихато скрикнув Зевс. — Я невмирущий.
— Твоя невмирущість — ілюзія. Вона — лише міф, вигаданий для світу, щоб люди годували тебе амброзією молитви і мислі. А насправді ти безсилий…
— Чому?
— Бо раб світу, віддзеркаленого на хвилях часу. Зв’язавши себе із царством, ти раб царства. Свобода — то відмова!
— Від чого? — грізно запитав Зевс.
— Від всього. Навіть від себе. Зв’язуючи себе з чимось, ми неминуче вмираємо. Смерть — розплата за придбання. Відмовляючись від усього — ми невмирущі. Я ніколи не вмру, бо віддаю свою невмирущість людям. А ти — грабіжник людського духу, а тому несеш в собі власний кінець. Коли люди повстануть — тебе не буде!
— Цього не станеться! — люто сказав Зевс. — А ти сконаєш у самотині на краю світу, де тебе не побачить око людини!
І звелів Зевс прикувати титана у найвищих горах, недосяжних для людей.
Минають віки, тисячоліття. Прометей непокірний. Ні хитрість олімпійського володаря, ні муки й тортури не примусили його відкрити таємницю падіння богів.
Багато міфів пустили у світ жерці деміургів-творців. Багато брехливих ідей та мрій посіяли зерна ілюзій в душах героїв. І віддавали діти Прометея полум’я духу та прагнення розуму для чужої мети, для даремних дій, вигідних олімпійським богам. Знав світ про заповіт Прометея, знав, що має з’явитися дивовижний герой, який подолає в борні драконів Хаосу і визволить Прометея від вікових кайданів. Ось чому жерці створили міф про Геракла, повідомивши людям, що такий герой уже був і нема чого чекати його знову. Це — найбільша брехня олімпійців. Геракл гряде. Він — то нащадок титана, який збагне древній заповіт і проб’є отвір в скелі часу, об’єднавши наш світ з невимірними володіннями Урана.
І тоді зітхне Прометей, звільниться від кайданів, які він обрав добровільно, віддавши вогонь свого розуму для визволення людей…
ПРОЩАННЯ
Слухає Геліона Гіпатія, і згадується їй тужливе обличчя Великого Нага, і розуміє вона багато втаємничених символів книг і пісень, міфів і легенд, які ввійшли в її душу з дитинства. Так, так, скрізь розсіяно іскри вогню Прометея, від далекого Гімавата до гір Еллади. Скрізь діти титана шукають виходу з кола часу. Тяжка дорога, але радісно знати, що Сини Прометея є в світі і що вони невмирущі. Як об’єднати їх? Коли це станеться?
Обличчя Геліона суворе й тривожне.
— Чи зрозуміла міф, Гіпатіє?
— Я збагнула, що це — лише символи справжніх подій. Відкрий мені приховану суть, Геліоне.
— Вільні титани — то люди, породжені природою-матір’ю і безкінечним рухом — Ураном. Вони — володарі стихій, вони вільні діти неба і землі. Та сталося так, що люди-титани породили богів, як свої ідеальні відбитки у мислі, в розумі. Вони запліднили тими ідеями світоносний ефір, і виросли чудовиська тиранії та владності, і вони стали повелителями людей, бо люди самі захотіли цього. Страх не дозволив зруйнувати зловісні образи, страх навіть примусив прикрашати їх всім найкращим, чим володіла людина. Прегарні храми, музика, творчість духу і розуму — все віддається їм, безжалісним тиранам. І лише дух людини — Прометей — не скорився фатуму. Він повстав супроти самоув’язнення в колесі Зевса і дає вогонь розуму й самовизволення для вічного повстання. Закон цього світу тримає його прикутим до скелі ілюзорного буття і орел приреченості довбе серце титана безмірності. Та гряде Геракл — героїчна людина, яка відкриє можливість перемоги над законом Зевса, і тоді люди-титани постануть з глибин тартару і повернуться до країни свободи, до царства Урана.
— Чи скоро це станеться, Геліоне?
— Не питай — чи скоро? Не вживай символів часу. Живи ідеями вічності. Головне — це станеться. Такий заповіт Вогняного Титана. Чи хочеш іти до дня його визволення?
— Хочу. Піду.
— Це тяжко. Це страшно. Згадай невмолимого орла Зевса. Згадай нескінченні муки в самотині. Згадай про тисячні юрмища послідовників богів та невблаганних жерців.
— Я пам’ятаю про це, — твердо мовила Гіпатія. — Але що мені смерть і муки, коли в мені клекоче вогонь невимірного неба-Урана?
— Ти — донька Прометея, — тихо сказав Геліон. — Ходімо зі мною. Вогняний Титан загляне в твоє серце, спопелить в ньому прах цього світу. Приготуйся послухати голос вічності. Віднині ти — сіяч вогню. Загартуй душу для полум’яних зерен…
НЕБО ВІТЧИЗНИ
Корабель прибув до Александрії вночі. Високі хвилі не давали йому пристати до берега. Господар судна звелів кинути якорі, згорнути вітрила. З підвітряного боку спустили човна для Гіпатії — вона поспішала додому. Чотири гребці хутко домчали до берега, вискочили просто в хвилі, перенесли дівчину та її речі на руках до сухого. Вона подякувала суворим і люб’язним морякам, почала шукати в гаманці драхми. Білявий плечистий моряк зробив заперечливий жест.
— Не треба, еллінко, — сказав він. — Поцілуй мене, і то буде для мене найбільша нагорода.
Гіпатія усміхнулася, обняла хлопця за шию, міцно поцілувала. Він заплющив очі, захитався, ніби пронизаний грозовою силою. Товариші заздрісно дивилися на нього, сміялися.
— Все життя любив би таку подругу, — прошепотів моряк, з священним острахом дивлячись на Гіпатію. — Звідки ти така?
— Ах, що таке життя? — гірко запитала дівчина. — Не вір пориванню, хороший хлопче! Тут любов не вічна, і вона хутко розбиває свої крила на камінні життя. Шукай в іншому місці…
— Де? Де? — палко скрикнув моряк.
— Вогонь прагне вогню, — сказала Гіпатія. — Хто має розум, той збагне. Я житиму в Александрії, знайдеш мене в Музеумі, якщо захочеш…
— Знайду, — твердо пообіцяв моряк. — Що тобі ще зробити?
— Розшукайте носильників.
— Самі донесемо. Вкажи куди…
Моряк взяв дівчину, як дитину, на руки, його товариші підхопили речі.