Вона йому здавалася вагомою й незвичною, як у казці. Гомоніти мовчки? Дивно й гарно. Тільки так, напевне, й можна порозумітися з полем, лісом, небом. Ген які вони величні, широкі, неомірні! Де ж почути їхнє слово в звичному вияві?
— А ви навчите мене розуміти мову землі? — нарешті порушив мовчання син.
— Навчу, — сказав батько і погладив хлопчика по спині. — Тільки не зачерствій серцем.
— Як то?
— Виростеш — збагнеш.
…Тануть, тануть давні видива. Біль проймає груди, тяжко дихати. Старий єгер розплющує очі, пробує звестися на лікті. Що ж це з ним сталося? Невже кирпата прийшла з повісткою і пора збиратися? Недарма Явтухович дав йому одкоша ниньки, мовби відчув, що лев уже не лев, а лише порожня машкара, що її пора викинути на смітник. Може, покликати людей, гукнути? Та ні, не треба. Бо передадуть Ярині, перелякають її, а в неї ж серце хворе, тримається лише тим, що п’є чай з квіток глоду. Полежати ще трохи, заспокоїтися, хай сила землі ввійде в тіло, прожене слабість. Тільки сила вічної матері може допомогти… якщо я їй ще потрібен…
Кущі дерези пливуть в очах, наче примари, зіткані з туману. Туляться до лиця старого Гука кущики материнки, блимають вогниками золотаві квіточки звіробою. Яка розкішна постеля! Заснути б навіки на такій, пливти у невідомість, у нові весни і сни…
Де ж це він упав на землицю? Вже недалечко до хати. Ліворуч яр, прямовисна круча. Глибока ущелина повзе гадюкою аж до річища, вкрита густими кущами терну й глоду. Тут він вперше зустрів її. Доле, як давно це було! Він безвусий шістнадцятилітній юнак — високий і кремезний. Сила в руках вирувала неміряна. Ніхто з сільських хлопців не міг здолати Василя в боротьбі. Після таких змагань на вигоні біля церкви він вертав додому вдоволений і сповнений предковічної снаги, завзяття, жадоби нових перемог. А батько дивився на сина докірливо, зітхав і лагідно, але владно промовляв.
— Дурості в тебе багато, синку. Ой, як багато! Ти хизуєшся силою, а що таке сила? Порхавка. Бачив гриба-порхавку? Товста, повна, велика. Наступи на неї, вона дихне смердючим димком і зморщиться. Нема її! Так і твоя сила: де вона й дінеться! Життя вимне тебе, не залишиться від сили й сліду. Пора тобі, Василю, за діло братися. Запряжу я тебе, синку, в роботу, там твоя сила хоч до ладу буде.
Справді, вскочив Василь у добрячу запряжку. Поля в батька було небагато, всього півтори десятини, тож на велику сім’ю в чотирнадцять душ не вистачало ні харчу, ні тим більше вбрання. Працювати треба було з ранку до вечора: на своєму полі, біля хати, на заробітках у цегельні або в неозорих Таврійських степах, коли наставали жнива.
Однієї весни, вертаючись з поля, Василь побачив сусідку Настю, гарну повновиду молодицю, а біля неї — маленьку її доньку, худесеньку, синьооку дівчинку. Ось тут, саме тут все це було. Настя пасла корову на налигачі понад кручею, а донька збирала весняні квіточки кульбаби і сплітала віночка. Тремтливим чистим голосочком вона виспівувала пісеньку. Яку ж? Боже мій, поверни пам’ять. Згадав, згадав! "Та нема гірш нікому, як тій сиротині, та ніхто не пригорне при лихій годині… Та колись ми любились, як зерно в орісі, а тепер розійшлися, мов туман по лісі…". О серце, може, це від тих прадавніх спогадів розриваєшся? Чому так вперто вони прориваються до свідомості? Далі, далі. Що було далі? Він тоді зупинився, задивившись на малесеньке чудо, на синьооку дівчинку з сонячним віночком в руках. Вона приязно всміхнулася і чемненько сказала: "Доблидень, дядьку!".Василь похвалив її: "Ввічлива дівчинка, одразу видно — хороших батьків. А як тебе звати?".— "Хіба не знаєш? — здивувалася Настя. — їй вже три рочки, бігає повз ваше подвір’я, грається". — "Щось не примітив, усе клопоти, робота". — "Та ясно, — сміялася Настя, — ти більше оком накидаєш на інших дівчаток — трохи більшеньких". — "Ет, таке скажете, — почервонів Василь, — я на них і дивитися не хочу". — "Чого там, діло житейське, ти вже на порі".
"Ялинкою мене звати, дядьку", — сказала дівчинка, приязно звівши янгольські оченята на хлопця. — "Будь здорова, Яринко", — сказав Василь, прощаючись з матір’ю та дочкою.
Чому він згадав про те? Чому в пам’яті закарбувалася та прадавня зустріч? Може, серце вже знало, передчувало, що то стрілася йому суджена з променистим віночком у руках? А скільки потім було плутаних життєвих стежок! Вже палахкотіла світова війна, вже вона спустошувала села від чоловіків та парубків, не вистачало робочих рук, і батько сказав Василеві: "Тобі вже сімнадцятий, пора заводити своє господарство. Знайду тобі пару". — "Як то знайдете? — спалахнув хлопець. — Хіба я дитина чи безногий, що сам не можу ходити та шукати?".— "Не дитина, — суворо одказав батько, — виперло тебе аж до неба, проте дурний ще, не тертий життям. Я знаю, що тобі треба. Вже накинула оком на тебе одна, із Занудівки. Багатиря дочка. І сама як грім, і збіжжя та худоби нікуди дівати". — "Та що ви, тату, торгувати мною будете? — ображено запитав син. — Тепер не ті часи, щоб силою оддавати дитину за нелюбу дівчину а чи хлопця…".— "Грамотний дуже! — гримнув батько. — Аякже, церковноприходську школу окончив, читаєш всякі там сочинєнія. А я в тебе на м’якому місці пропишу свою грамоту, щоб знав, як з батьком зчіплюватися. Ич, дожився до чого? Моє лайно мене ж повчає! Цить і ні пари з вуст! Нелюба, нелюба. Ще не бачив, а вже пащекуєш. Поїдемо, побачиш, може, й полюбиш. А не злюбиться — притреться. Треба нам якось вилазити із злиднів, бо оця мурашва вже мені голову об’їла!".
Василь замовк, дав згоду поїхати. Що йому лишалося робити? Батько справді має слушність: самої лише мурашви, тобто дітей, було чотирнадцятеро, та батько з матір’ю, та дід і баба на печі — ціла прірва ротів. Де ж взяти харчу, щоб всі ті діри напхати? Треба забути про себе, робити те, що батько каже, йому видніше…
У неділю вони поїхали до Занудівки на оглядини. Село було велике, заможне. Багато вишневих садів, гарні хати з окатими вікнами. Зайшли до широкого багатого дворища, їх зустрів невисокий літній чоловік. Пильно зиркнув на Василя, наче проколов буравчиками стальних очей. Парубкові стало від того моторошно й незатишно. Нудота підступила до серця. Він неуважно дивився на стодоли, на засіки, на ситих волів і корів, на добротну збрую. "Ах, навіщо все це мені, навіщо? — крутилася невідступно думка. — Все це чуже, не моє, і я буду найманцем, а не господарем".
Зайшли до світлиці, господиня обійстя була гостинна й привітна. Вона носила до столу всяку всячину, ставила пузаті пляшки з горілками та наливками, а Василь все поглядав на двері — коли ж з’явиться його наречена. Мо’, вона й справді путня дівчина, тоді він даремно хвилюється та нудьгує…
Батько гомонів із господарем, домовлявся про наступне весілля, а Василь сидів, як потороча, і було йому образливо до сліз, що його навіть не питають, чи хоче він, чи подобається йому вся ця історія. Нарешті відчинилися двері, зайшла господарева донька. Звали її Василиною. Була вона дівка дебела й висока, мала кругле обличчя і масні червоні губи. Великі сірі очі дивилися на Василя благально і сласно. Парубок почервонів, опустив очі донизу. Батько щось питав, а господиня сміялася, примовляючи: "Та він у вас, мов дівиця незаймана. Ич, як зашарівся!". Василеві було прикро, незручно. Що він робитиме з цією горою м’яса? Про що розмовлятиме? Звик до поля, до лісу, до дніпровського плину, знав добре мову світанку чи вечора, і мріялася йому русалка з загадковим поглядом, а тут…
Дзвеніли чарки, хміль розв’язав язики, чулися дотепи. Василь випив для сміливості, Василина опинилася поруч, від неї тхнуло коровою і чимсь прілим. І тоді парубок прийняв тверде рішення…
Додому вони повернулися вночі. Батько розпрягав коней, задоволено патякав: "Будеш хазяїном, синку. Обкидаєш злидні, мо’, й мені поможеш. Дівка, сам бачив, як добрий підсвинок, іде — земля двигтить. Буде тобі добренна пара. Ти ж у мене… ххи!.. он який вимахав махамет! За три тижні свайба, так і затям! Після жнив… о!". Промовивши теє, батько пішов спати, а Василь заночував на сіновалі. На світанні він взяв старенького кобеняка на плечі, захопив у коморі паляницю та кільце ковбаси і рушив униз понад Дніпром, залишивши удома для батька маленьку цидулку на жовтому папері: "Тату, не гнівайтеся, на підсвинку я женитися не буду, піду на заробітки в Таврію. А долю свою сам знайду. Доля не живе у багатій світлиці".
Повернувся парубок з добрим заробітком. Батько зустрів його досить холодно, проте жодного слова осуду чи гніву не виявив. Так ніби й не було нічого між ними, наче й не їздили вони на оглядини. Дякуючи батькові за тую делікатність чи за лицарську порядність, Василь не жалів себе, робив найчорнішу роботу, не вимагав для себе нічого, крім крихітки свободи — бути самим собою поміж полів, лісів, перед поглядом вічно спокійного неба.
Загриміла революційна гроза. Котилися відлуння нечуваних подій. Палали села, економії поміщиків. Скакали вершники в одному напрямку, потім — в іншому. Прийшли кайзерівські окупанти. Вішали, розстрілювали. І гаряче серце повело Василя до партизанів. Були походи, бої, рани, втрати побратимів. І хотілося хлопцеві лише одного: аби скоріше скінчилася та кривава каша, щоб над полями співали жайворони, щоб на плині дніпровському похитувалися човники рибалок, щоб цілувалися парубки з дівчатами під плакучими вербами.
Прийшла Радянська влада. Почали ділити землю. Василя взяли до комісії по розподілу землі, як представника незаможних селян. Ділив поле, ліс, луки. Ділив справедливо, враховуючи все — скільки дітей, робочих рук, яка заможність.
Люди перемовлялися, ждали: що ж вділить Василь Гук собі? А він забув про себе в екстазі того небувалого відчуття щедрості, яке, напевне, буває лише у сонця, грозової хмари, вітру, криниці: віддавати все, що маєш, до останку, до самозабуття! Що йому до себе, коли люди радіють, коли на їхніх лицях спалахує заграва щастя? Дісталися Василеві та його сім’ї солонці на полі та піщуга на луках. Батько промовчав, дивно поглянув на сина, а люди в селі до сьомого неба підносили Василя за його щирість та непідкупність. Проте дівчата не дуже тепер накидали оком на парубка, бо ж він ніяк не схожий був на доброго господаря: ну який же господар обділив би сам себе? Еж, недарма давно сказано: своя ложка до рота ближче.
Саме в ті часи й стрів знову Василь Яринку… Тут же таки, над кручею.