В кімнаті було темно, і юнак вирішив, що надворі ще ніч. Але тонкий сонячний промінь несміливо простягся на підлозі.
Володя підійшов до вікна. Воно було затулене знадвору, і промінь пробивався крізь єдину невеличку щілину. Отже, вночі, коли юнак спав, вікно затулили. Це, звичайна річ, було зроблено для того, щоб Володя не міг спостерігати, що робиться на подвір'ї.
Юнак знову відчув себе в'язнем. У нього віднято не тільки волю, а навіть денне світло.
Ніч минула тривожно. Володя бачив кошмарні сни. Але вранці, побачивши затулене вікно, юнак знову відчув, що кров у нього гаряча й бурхлива і що він має досить сили, щоб не стати навколішки перед самураями.
Цілий день просидів Володя в темній кімнаті. Двічі приносив їжу вартовий, але юнак майже нічого не їв. Мучила невідомість Напевно, самураї довідалися, хто він. Що його чекає?
Тривожили думки: куди він потрапив? Чи можна вірити офіцерові, що це не концентраційний табір? Яка, нарешті, різниця! Однаково він ув'язнений самураями! Чи то ж доведеться тепер утекти?
Яке безглуздя! Бути на волі і знову потрапити в полон!
Були хвилини, коли сльози душили Володю. Потім підповз розпач. І тоді мимоволі з'являлася думка про те, чи не краще все скінчити? Дуже просто — розбігтися, нахилити голову і з розгону — тім'ям об стіну!
Володя докоряв сам собі, лаяв себе.
— Боягуз! — шепотів він. — Ти злякався? Батько сподівається твоєї допомоги, а ти думаєш про самогубство!
Він шукав найдошкульніших, найуразливіших слів. Він кусав собі губи, він проклинав свою легкодухість,
І розпач минав. Було гірше, коли, катований, лежав він у самурайській в'язниці, коли так далеко були всякі надії на порятунок. Народжувалось переконання, що все можна перемогти.
І юнак готовий був як слід зустріти офіцера. Ще в коридорі почув Володя його кроки й голосну розмову з вартовими.
Офіцер увійшов веселий, з усмішкою, яка не сходила з його обличчя. В ту ж мить у кімнаті спалахнула електрична лампочка.
— Вам доведеться пробачити нам за деякі неприємності, яких ви зазнали, — офіцер махнув на вікно. — Я вже віддав наказ зняти запону…
— Яке ви маєте право знущатися з мене? — гукнув Володя.
Офіцер простяг юнакові цигарку.
— Не курите? Даремно. Хвилюєтесь теж даремно. Я виконував відповідні інструкції. Повинен вам сказати, що ми довідувалися про вас у головній конторі лісорозробок Фуксімо. Ви самовільно залишили роботу і навіть не схотіли одержати платні, яку контора утримала з вас як штраф. Тепер усе гаразд, хоч вашу особу ще перевірить особисто представник поліції. Я можу повернути вам ваші документи.
Офіцер простяг довідки і жетон.
— Гроші вам теж повернути, чи, можлива річ, вам спаде на думку віддати частину їх мені на схованку?
Володя зрозумів. Офіцер вимагав хабара.
— Пан офіцер, — відповів юнак, — безперечно, може залишити на схованку п'ятдесят ієн.
Володі не шкода було віддати всі гроші, аби офіцер випустив його звідси. Але назвати більшу суму він побоявся, — це могло викликати зайве підозріння.
Офіцер з чарівливою усмішкою відрахував Володі сто п'ятдесят ієн. Про срібні гроші він "забув".
— Розумію, — сказав він, — що таку суму, як у вас, звичайний дроворуб не заробить. О! У вас є інший надійний заробіток.
Володю дуже стурбувало, що його має перевіряти поліція. Можливо, що його перевірятиме Лихолєтов. Коли навіть і не він, то однаково небезпека викриття надто велика.
— Коли у вас немає для мене ніякої роботи, — сказав Володя. — то я гадаю, що мені можна вільно покинути ваші володіння, пане офіцер.
— Володіння! Хі-хі-хі… Це ви сказали надзвичайно влучно. Дійсно, я — комендант цих… володінь. Будемо друзями. Я — Фудзіта.
— Пане Фудзіта, я пам'ятаю вашу пораду не цікавитись місцем, куди я потрапив. Але я повторюю своє запитання: чи вільно мені…
— Пробачте, — перебив офіцер, — я зовсім не гадав залишити ваше запитання без відповіді. Ви, звичайно, вільні, але вам не вільно вийти звідси. Тобто я хотів сказати, використавши ваш дотепний вислів, — не вільно залишити мої володіння. Це залежить, на жаль, не від мене, але закону не можна переступити.
Володя зрозумів, що офіцер хитрує. Ніякої волі не було. Він, Володя, залишився в'язнем.
— Я дуже дивуюсь, — сказав він. — У ваших словах протиріччя.
— Я вам скажу одно слово, незважаючи на те, що порушую інструкції, — посміхнувся Фудзіта, — і ви перестанете дивуватись. Це слово — "лабораторія". Далі прошу мене не розпитувати, хоч як, повірте, мені прикро звертатися до вас з таким проханням. Але інструкція вище над усе. в тому числі і над власними почуттями особистої приязні до вас. Тим паче, що нам час іти.
Володя насилу розумів швидку й плутану мову офіцера, але останнє його речення збентежило.
— Йти? Куди йти, пане Фудзіта?
— О, не турбуйтеся. Це зовсім близько. В цьому ж приміщенні і навіть на цьому ж поверсі. Пан професор Аюгава хоче вас побачити. Я говорив йому про вас. Ви з'явились у нас дуже доречно. Пан Аюгава давно вимагає помічника. О, це дуже легка робота. Мова йде про технічного помічника, який був би добре письменний і знав би дещо з хімії. Маю надію, що ви…
— Дещо знаю.
— Чудово! Пан професор скаже вам своє останнє слово, яке. треба гадати, так само буде приємне для вас. як і для мене.
В супроводі офіцера Володя вийшов у коридор. Вартовий стояв біля дверей, оббитих чорною шкірою. Фудзіта проминув вартового. Коридор був дуже довгий. Навколо стояла тиша. Здавалося, що в будинку ніхто не живе.
Ноги м'яко ступали по циновках, якими була застелена підлога. Нарешті офіцер зупинився біля низеньких дверей, зовсім непомітних у глибокій ниші.
— Ми прийшли, — сказав він. — Квартира професора Аюгави.
Шаркнувши ногами перед дверима і стукнувши закаблуками, Фудзіта обережно натиснув кнопку.
Відчинив зморщений дідуган, невеличкий і жвавий, з чіпкими руками. Верхня губа не прикривала кінських жовтих зубів, і це було дуже схоже на те, що дідуган весь час посміхається.
Відчинивши, він швидко й безшумно побіг у покої. Володя помітив, що старий узутий у м'які сандалії з чорної повсті.
Фудзіта, не перестаючи шаркати на ходу й пристукувати закаблуками, пішов слідом за дідуганом.
— Професор Аюгава, — шепнув він Володі.
Дідуган уже сидів за письмовим столом і кивав звідти голим блискучим черепом. На професорі було тепле ватяне кімоно — дотеро, але він весь час щулився, наче йому було холодно.
Володя швидко оглянув кімнату. Вона була застелена циновками, в кутку стояв письмовий стіл і кілька бамбукових крісел. Під їх ніжки були підбиті широкі дощечки, щоб не псувати циновок. Блакитні стіни були голі, їх прикрашала лише велика карта Азії.
На столі перед дідуганом стояло письмове приладдя з жовтого каменю та статуетка, яка зображала трьох мавп — сліпу, глуху і німу. У великому розгардіяші по всьому столі були розкидані книжки, деякі з них розгорнені, інші з закладками з шовкових кольорових стьожок.
Фудзіта вклонився і вказав на Володю.
— Ось та молода людина, про яку я говорив вам, пане професор.
Аюгава притулив рупором до вуха долоню — він недочував. А через те що офіцер далі нічого не казав, надів окуляри і пильно й довго дивився на Володю, вивчаючи його, наче якусь небачену істоту.
Певно огляд задовольнив дідугана. Він швидко закивав головою і, кутаючись у дотеро, показав Володі на крісло. Юнак сів, а Фудзіта, попросивши пробачення і шаркнувши ногами, вийшов.
Аюгава потягся до розгорненої книжки і почав читати, не звертаючи далі ніякої уваги на Володю. Світло від лампи затіненої абажуром, падало на нижню половину обличчя професора, лишаючи лоб, очі й півноса в тіні. Але це не заважало юнакові добре роздивитися дідугана.
І чим більше спостерігав його Володя, за читанням, тим настирливіше з'являлась думка, що Аюгава страшенно скидається обличчям на стару бабу. Ось він поворушив верхньою голою губою з борозенками дрібних зморщок, наче відганяючи муху. Ось він почухав п'ятірнею за вухом. Ось підпер підборіддя долонею…
Кожний цей рух нагадував Володі старих ойроток або тунгузок, і юнак зовсім не здивувався, коли професор відклав нарешті книжку набік і заговорив зовсім баб'ячим, пискливим голосом.
Несподіваним було лише те, що Аюгава звернувся до Володі чистою російською мовою:
— Петро Хабаров? Так, здається, юначе, тебе звати? І твій батько загинув на кордоні?
— Так.
Аюгава ворухнув губами, в його очицях майнув якийсь незрозумілий вираз. Він поринув у спогади.
— Тридцять чотири роки тому, — сказав він, — мені не раз доводилось переходити через японо-російський кордон. Перед тим я три роки вивчав російську мову. І вивчаю й зараз. Я готовий хоч зараз знову…
— Перейти кордон?
Аюгава пильно подивився на Володю.
— Ти знаєш, юначе, що звідси нікого не випускають?
— Чув. Але не зовсім розумію, в чому річ.
— Звичайно, мене, наприклад, коли б я схотів, випустять. Але ж я відомий учений. Про мої досліди тут не повинна знати жодна людина. Про це дуже пильно, будь певний, дбає генеральний штаб армії. Завтра вранці ти допомагатимеш мені в лабораторії. А зараз — спати. Постели мені.
— Я повинен вам стелити?
— Швидше, — писнув Аюгава, підводячись з-за столу. — Ходімо, я покажу, як це робиться.
У сусідній кімнаті під стіною лежав на циновках матрац — футон, набитий бавовною. Вкривався професор теплою ватяною ковдрою, а зверху клав ще своє кімоно-дотеро.
— Я родом з півдня, — пояснив він. — Мені тут завжди холодно. Моя кров не гріє мене.
Його баб'яче голе обличчя, здавалося Володі, аж посиніло, наче з морозу. Коли він показав, як треба стелитися, його чіпкі руки метнулись до вікон і завісили їх товстими шторами. Потім Аюгава повернувся в свій кабінет до письмового стола і натиснув кнопку. Прийшов Фудзіта.
— Він придатний, — сказав Аюгава. — Однаково мені вже набридло просити вас.
— Маю сміливість знову і знову довести до вашого відома мою думку, що не буде чудовий помічник, бо я ніколи не помилявся в людях.
— Можна йти, — махнув рукою Аюгава.
Фудзіта знову повів Володю знайомим коридором. Вартові чемно розступилися перед комендантом.
Спустившися на перший поверх, Фудзіта почав обережно сходити крутою драбинкою вниз, у підвал.
— Тримайтеся за поруччя, — попередив він, — бо мені болюча навіть думка, що ви можете впасти і в кращому випадку ушкодити ніс, у гіршому, чого я навіть у думці, смію запевнити, боюсь припустити, — зламати ногу.
Комірчина, куди комендант привів Володю, була тісна й задушлива.