Найдавніше з недавнім в один вінок сплітає...
Через попові лози, Скакали бігцьом кози, То в гору, то в долину, То в ружу, то в калину...
"Ой, дівчата, віл, тікайте, віл!" — перервали криком жваву гаївку.
Кільканадцять парубків, зчепившися за руки, з головами в долину, як віл, що бити хоче, вискочили з-поза дзвіниці і до дівчат, t знов крик, і знов вереск, ще гірший, як за першим разом. Дівчата врозтіч, хлопці за ними, доганяють, поривають і пустити не хочуть.
"Пусти, бо вкушу!" — грозить одна, а друга обіцяє писанку щонайгарнішу: "Не віриш? За пазухою маю. Пусти, бо роздавиш. Вона неварена!"
А дзвонам байдуже і до дівчат, і до писанок, і до всього. Вони грають, не вгавають.
"Тень, телень, Великдень!"
А коваль Микола так з моздірів палить, що аж старі господині на колодах, під парканом, зі страху підскакують. "Як з канонів на войні!"
Ніби образ давно минулого відбився ген високо на хмарах, перетривав там довгі сотні літ і тепер, зрушений дзвонами, злетів на землю. І оце ти бачиш його зі святими гаями, з умичкою, з княжою дружиною, навіть з тим Зельманом поганим.
Вдивляєшся в цей рух, вслухаєшся в цей спів і чуєш, що ти з тою радістю і смутком, з тою гордою красою і соромною наругою одно нерозривне, що ти себе відділити й відокремити від нього ніяк не можеш. І — не відділиш.
ВІЛЬХА
Зозуля вискочила з годинника і крикнула три рази: "Ку-ку!"
"Що це?.. Де я?.." Ніяк не міг збагнути.
Аж протер очі і глянув по хаті. "Бодай же мене! Це ж Поручин! Вчора я приїхав на Зелені Свята додому".
Хвилина невисловленої діточої радості, а тоді: "Вставай, бо шкода дорогого часу!"
Одягнувся і тихесенько, щоб не збудити кого, відчинив цвяховані двері від ґанку, збіг по витоптаних східцях, відхилив браму від подвір'я й опинився над потоком.
Потік був чистий, як сльоза. Ні один віз не переїхав ще нині через нього й ні одна худобина не скаламутила його.
Село ще спало, лиш потік біг невпинно і шумів безнастанно, буцім щось розказував.
Але що?
Я сів на пеньку над самою водою і слухав.
Потік ніс пахощі лісу, з якого випливав і розказував пРо його нічні дива, про лови пугачів на миші, про русалок, мавок і про поганого, злобного Чугайстра.
У хвилях виразно лунали то тривожні, безтямні крики, то невговкані реготи й сміхи... Тільки вслухайся добре, а Левно почуєш, якщо ти не глухий.
Я чув. Чув і бачив, буцім нинішню ніч перебув не в хаті, лиш у тому лісі.
Заслуханий і задуманий, похитнувся і мало не скотився в потік. Все ж таки ноги сполокав у воді. "Бр-р! Яка зимна!"
Але це мені лиш так здавалося, бо коли я її зачерпнув пригорщами і підніс до лиця, то була вона не зимна, тільки свіжа, така свіжа, як цей весняний ранок і як свіжо буває на душі зараз після пробуди.
Ще раз! Ще раз!.. Я не мився, лиш насолоджувався водою, так вона ніжно тулилася до моїх лиць, так їх гладила й пестила любовно, — не вода, а прямо подих усіх дерев у лісі й пахощі всіх квітів у лузі, — казка весняної ночі...
Ледве мене докликалися на снідання...
♦
Під вечір привіз Кирило май з клебанії і шувар із ставу.
Зазеленілася брама, хата й усі господарські будинки.
В хаті запахло гіркавими пахощами комишів.
Від брами до сходів простелено грубий килим шувару.
Скрізь торчали зелені вітки маю. Не жалували його. Є того добра повно в лісі, а стара хата хай хоч раз у рік причепуриться й відмолодіє.
Обидва парубки замітали подвір'я, а пастух Василь водою його кропив, щоб курява не йшла на свіжо вимиті вікна. 1 про моріг здовж паркану не забули. Навіть пір'я, що його гуси й качки погубили, повизбирували дочиста.
"Так, так, хлопці, — хвалив їх дяк Янчинський, — гарно мусить бути, по-господарськи!"
І якраз у ту хвилину від церкви, ген з гори, поплили звуки наших невеликих, але милозвучних дзвонів.
"Добре, пане Янчинський, якраз пора", — відповідає батько.
Янчинський в білій, вишиваній сорочці, в синіх штанах та чоботах легких, волосся в кружок, невеликий вус вдолину, виглядає як зразок нашого господаря. Збудований, мов статуя, лице наче вирізьблене, — красунь!
"Я вже казав паламареві дзвонити", — звертається до батька.
Всі ми, що були на подвір'ю й на ґанку, поскидали хто капелюх, хто шапку, перехрестилися тричі й довгу хвилину перетривали в молитовній мовчанці.
♦
Церква стояла за потоком, високо на горі, під лісом. Дерев'яна, з грубезних брусів, без підмуровання і без ґанку.
Входилося до неї по двох кам'яних сходах, відразу з цвинтаря.
Сходи з намогильних плит, написи на них час постирав.
Церква була тридільна. Не церква, а церковця, будована колись дуже давно, коли ще людей у селі було небагато. Старі люди казали, що в давнину росли тут величезні ліси.
Нині тільки старезні липи тримали її у своїх зелених обіймах.
Хорів у церкві не було. Дяк Янчинський стояв у кри-лосі і співав, вимахуючи руками. За ним в один голос потягали жінки й мужчини.
Здалеку здавалося, що то не люди співають, лиш грає якийсь великий, дивний інструмент, поставлений між небом і землею.
На Зелені свята відправа тривала довго. Людей зібралося багато. У церкві було тісно й гаряче. Так гаряче, що дехто не витримав, задрімав, і що лиш дзвінок будив його з тієї дрімки. До них, на жаль, належав також я. Хоч як боровся зі сном, побороти його не міг. Але зате, як скінчилася відправа, як вийшов я із церкви й дихнув свіжим повітрям, то надух приходив до себе і летів стрімголов крізь загумінок, сад і обійстя Яцка Коханого до нашої хати на обід.
А на вечірню знову до церкви.
Вечірню я дуже любив. Та ще на селі, в старій, дерев'яній церковці.
Підвечір'я. Крізь маленькі шибки вливається притишене сонячне світло, перепущене крізь зелене мереживо липового листя.
На престолі горить лиш кілька свічок. Не ярко. А в церкві тихо. Тільки шепоти молитовні бринять, ніби в пасіці бджоли: "Сусе Христе! Матінко Пречиста!" (Дикий голуб туркотить у лісі.)
І нараз пісня: "Світе тихий...", така інша від усіх пісень у світі. 1 ти іншим стаєш. Хочеш чи ні, самі згинаються коліна: "Сусе Христе! Матінко Пречиста!"
По вечері виходимо на ґанок. Тато й мама сідають на лавці.
Я також хочу трохи присісти, бо цілий день вистоявся у церкві. Так молодший братчик не дає. Каже, щоби з ним танцювати. Ледве мама намовила його, щоби пішов до кухні, бо там ще є щось солодке з обіду. Пішов. На ґанку тихо стало.
Сутеніє. Небо як голубий, полинялий шовк. Сіріє і темніє зелена краска дерев. Затираються обриси дерев і будинків, бовваніють верби над потоком, а потік голосніше шумить.
"Чуєте? — каже мама. — Вільха".
Наслухуємо... Так... Може, на п'ятім або четвертім подвір'ю від нас лунають дівочі голоси. Деякі такі тоненькі, як шовкова нитка. Задалеко, щоб зловити слова, лиш шматки мелодії долітають до нас.
"Що таке вільха?" — питаюся мами. — "Обряд такий, старосвітський звичай. Вчора дівчата ходили до лісу й принесли звідтам деревце..." — "Вільху?" — "Ні, молоду берізку, але нині її називають вільхою..." — "І що?" — "І ходять з нею по всіх подвір'ях, де є дівчина відданиця". — "Але до нас не прийдуть, бо в нас такої дівчини нема". — "Як то нема? А про Доську ти забув?" — "Правда. І що?" — "Як прийдуть, то побачиш що. А тепер слухай".
Пісня наближається до нас. Ніхто її не спиняє.
Навіть хлопці, що звичайно насміхаються з дівочих звичаїв і забав, якось мовчать. Невже ж і їх полонила краса старосвітської пісні?
"Ще одно подвір'я, і вільха буде в нас", — каже мама, що дуже любила народні пісні й сама їх гарно співала. Повертаюся вправо, звідки має надійти хоровод, і наслухую.
"Ідуть! Ідуть"!
Кільканадцять дівчат, тихо й без гамору, як тіні, всуваються на наше подвір'я. Доська мов з-під землі виросла. Дають їй вільху, стає на моріжку, дівчата вінком кругом неї, як на гаївці на Великдень. Вінок хитається, розколи-сується вправо, вліво, співають:
Ой хилився дуб на дуба, На крислату березу...
Слова звучать ясно, але мелодія лунає якось так притишено, таємно, буцім із далеких, дуже далеких світів надходить.
Зілля ж моє, василеньку, Зілля ж моє, василеньку! Садила-м тя, доглядала, Садила-м тя, доглядала. До схід сонця підливала, До схід сонця підливала.
1 жалується дівчина в пісні, що зілля те плекала для милого на весілля. Та замість у милого побачила його в неділю під церквою у нелюба "на шапочці". 1 журиться, як би то до нього приступити, зілля своє вихопити, бо з нелюбом важко жити...
♦
Скінчили. І так, як непомітно появилися, так і зникли, мов привиди весняної ночі.
1 знову тишина. Лиш потік шумить і гаморять верби з собою. А там знову: "Ой хилився дуб на дуба, на крислату березу".
Чим дальше відходить хоровод, тим тихіший його спів. Аж і мовкне кінець села. Буцім із лісу вийшла ця пісня й помандрувала в ліс, там, де Чугайстер Мавки полошить, де сова мишам жити не дає, де папороть у ніч перед Купалом цвіте.
^3 Б Лепкий, т 1
705
КРАСНОПУЩА
Від малої дитини мав я нагоду дивитися на деякі гарні образи. По подільських дворах і приходствах ходив німець-маляр Швугер, малюючи портрети, краєвиди й копії святих образів. Малював він також у мого діда в Крегульці, а коли дідо перенісся до Бережан, а парохію в Крегульці дістав мій батько, то Швугер зимою заходив до нас і також малював, а я годинами цілими сидів при нім, затаївши дух, і дивився. Деякі образи Швугера, особливо з його молодих літ, були справді гарні.
У діда виховувався Юрко Райзнер. Співав у церковнім хорі і підготовлявся на сільського вчителя, бо дідо був тоді інспектором шкільним і не одного вчителя виховав та примістив у школі. Але цей Юрко виявляв такий малярський хист, що спів покинув і на вчителя не вчився, тільки дякуючи Швугерові став малярем. По нім лишилося було в нашій родині декілька його справді дуже гарних праць. Але Юрко залюбився, оженився, прийшли діти, треба було заробляти, а що найпевніші заробітки знаходили тодішні наші малярі в церквах, то став він церковним малярем і на ширшу воду не виплив.
Учнем нашої гімназії бачив я не раз у палатці графа Потоцького в Раю, образи маляра Григлєвського, Матей-кового76 "Віта Ствоша" (Файт Штосса), родинні портрети Потоцьких та декілька цінних творів фламандських малярів.
Але найбільше тягнув мене до себе величавий іконо-
стас у василіанськім монастирі77 в Краснопущі.