— Є такі, що їх долоня до булави свербить".
"Ось воно як! — погадав собі Мручко. — Тут уже у велике заходить". А вголос відповів: "Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані".
Хитнула головою.
"Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком, другі за Орликом..."
"А за Войнаровським?" — вихопилося Мручкові питання.
Ганна розридалася: "Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну... — Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина, якій кривду зробили. — Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть".
"Кочубеївна!" — подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить.
"Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?"
"Я також не інакше гадаю, — відповів Мручко, — але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро".
З гетьманського воза вискочив чура. "Просять вас!" — сказав, кланяючись у пояс Обидовській.
Подала Мручкові руку. Поцілував.
"Йду, йду..." — кинула чурі й побігла.
Мручко стояв, не знаючи, куди то вона "йде", — до хворого гетьмана, чи геть із табору?
24.
Табор загомонів: "Ідуть, ідуть!"
"Це посли від царя".
"Ні, сам його величество цар".
"Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то — віч-на-віч із самим султаном побалака".
"Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде".
"За чим?"
"За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав".
"О, Пречиста!"
І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей шанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось.
"До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники".
"Заспокійтеся, люди! — гукав до них Мручко. — Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять".
І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч.
Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.
В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на шаблі. Стара звичка.
"Ось якої шаблі нехрист добув!"
"Доброго коня варта".
"А цей ще з луком прибіг".
"Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш".
"Добрий лук коштовна штука".
"А добра рушниця — ні?"
"Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і — пропала".
"А куля ні?"
"Куди кухті до патини, а кулі до стріли!"
Забували про свою нужду, переймалися воєнним ділом.
"А цей пасинок чортячий на Кречетовій кобилі їде. А щоб я луснув, як це не Кречетова кобила! — кричав якийсь запорожець і махав на Кречета обома руками. — Кречет! Кречет! Татарин на твоїй кобилі їде. Глянь, біля лівого ока латка і мишка під третім ребром з правого боку. Ходімте, відіб'єм!"
Мручко прискакав до нього: "Чи ти сказився, хлопе? Це ж татарський хан послів до нас прислав".
"Так що? Але Кречетова кобила. Йому її тогідь татарва з пасовиська вкрала. Кречет, скажи, чи це не твоя кобила? Ану, поклич: Феська, побачиш прибіжить".
Ледве йому рота долонею закрили, щоб не кликав Феськи.
За татарськими їздцями котилася порожня коляса. Новісенька, аж вилискується до сонця, а колеса так тільки мигтять, ні спиць, ні дзвонів не видно, лиш якісь срібні кружела котяться по шляху і блистять. Тягне тую колясу четверня коней, як один, той самий ріст, та сама масть, той самий "кшталт", шиї, як лебеді повигинали, головками кланяються, тонкими ніжками викидають, — чудо!
"От тобі коні раз. Такими й нашому Іванові Степановичеві не сором було б погуляти".
"Та що ти це? Іван Степанович на арабських їздив. Таких ні в царя, ні в короля, ні навіть у самого цісаря не було".
І пішли спомини та суперечки про казкові гетьманські багатства.
"А тепер що?"
"Тепер?.." — і поверталися туди, де кілька гетьманських возиків стояло, буцім сотничка, яка на прощу їде і в степу відпочиває.
"А король, бач, під шовковим наметом ночує".
"Бо король".
"А гадаєш, ми своїх князів та королів не мали?"
"Були, та де вони?"
"Навіть не знаємо, де їх кості лежать".
"Наче б себе з кістками поїли. Жерлися, як пси".
"Треба було розборонити".
"Треба. Побачимо, як розборониш от тих", — і показували на Орлика, Горленка та Войнаровського, що метушилися поміж возами, кожний зі своїми людьми.
"В кожного з них свої поплечники є". "І — позаплечники". "Тих більше, як тамтих".
"А король усе-таки під шовковим шатром спочиває".
"Гарний наметик від бендерського сераскіра дістав. Ще й інших дарунків чимало: коврів, сорбетів, халви, всяких витребеньок турецьких".
"Тисячу червінців сераскіровому послові подарував".
"І нашого гетьмана ще на тисячу червінців стати, так ніхто до його з дарунками не поспішає".
"Бо він не король — та й годі". "А ми не люди, — що?" "Підданці його величества царя". "Ото ж то й є. Холопи царські".
"Ми?.. Що це ти базікаєш, брате? Ми є якраз ті, що нічиїми холопами не схотіли бути, ті, що своєї держави забажали і свого володаря".
І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду.
Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро.
Королівський секретар вибіг їй назустріч.
"Значиться, кримський хан дари королеві прислав".
"Та ж не тобі".
"А про гетьмана забули"
"Обійдеться циганське весілля без марципанів". "Обійдеться..."
"А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! — гукав запорожець. — Мишка під третім ребром з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся. Віднімемо!"
Сонце воду з людей варило. Над самими головами стояло й пекло. Табор заспокоювався. Сон навіть запорожців ломив. Лягали під возами і хропіли, ніби гармати гули, ніби щось варилося в землі. Тільки старі циганки, як відьми, сновигали і ворожили з долонь. Ворожили старшинським жінкам, бо козаки більше молодими циганками цікавились, а тії, що лиш ввечір, як місяць викотиться на небо і як зорі зійдуть, покажуть свої "куншти".
Тепер вони в своїх гарних шатрах ночі досипляють, ті Марги, Цори, Імри, мандрівного племени привабливі доні, — пустоцвіти, перекотиполе... Може, котрій який козак приснився, а вона козакові... Порівняла їх доля. Одні і другі кочують, там їх дім, де ночують, серед дороги їх пороги, земля їх мати, а степ батько рідний, такий багатий, а все ж таки бідний, такий родючий і такий безплідний. Бодяччя, бодяччя, бодяччя... Хтось іде полями і плаче словами без сліз. Чумаче, де твій віз, козаче, де твій кріс, де ваша слава, жемчужна булава?.. Степи, степи, степи... Хтось іде полями і плаче словами без сліз... Не дивися туди, в себе гляди... Полудне. Поле, як море безлюдне, а ти на ньому, як човен, туги і жалю повен, туги і жалю по рідному краю, мов по втраченім раю. По втраченім навік... Перепливеш сто рік і сто гір перейдеш, а другого Дніпра не найдеш і другої рідної землі... На чужині, на чужині... І не пригадуй мені ні хатиноньки в гаю, ні зорішливої ніченьки в маю, ні бабусиної казки, ані дівочої ласки, — на чужині... І не пригадуй мені землі родючої сили, яку ми кров'ю зросили й засіяли кістками. Вона ген далеко за нами, як в імлі, а на ній палі, палі, мов стовпи верстові, від Богу аж по Дін.
Поклін їм, доземний поклін із чужини...
Хтось іде степами і плаче словами без сліз.
Полудне. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не нагне.
Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна. Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий, наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде... Колись... колись... Бережись! Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе, і рідна мати не зможе пізнати, — так, як тамтих. Чув?.. "А наш пан Галаган, гірш татар-бусурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась кров, лилась кров, як у Січ увійшов".
Бережись...! Полудниця, облудниця іде. Заманять, підведе і туди заведе, де сам чорт не найде... Чи ти чув, що вона з Носом зробила?
Бий його, Божа сила, без пощаду аж до впаду за зраду, за Батурина ізраду. Опоганив свій княжий рід і тайний хід показав ворогам... Як холоп царський, як хам. Бережись!.. Полудниця, облудниця іде.
"Хто, де?" І Горленко тер заспані очі, бо чура пригадав йому, що пора до короля в намет на обід іти .
Дорогою зустрінувся з Орликом, віталися, питали про здоров'я, а перед входом у намет довгу хвилину церемонилися, один одного пускаючи вперед: "Будь ласка!" "Ні, будь ласка, ви!" "Ви... "
25.
Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута — співав Кречет, той, що йому татари "Феську" вкрали.
"А ти вже другої пісні не вмієш?" — зупинив його Мручко.
"Другої? Або тая не гарна?"
"Я таких не люблю."
"Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому", — і пішов.
"А Феськи відбивати не важся! — гукав за ним Мручко, — бо смерть".
"Є без Феськи життя?" — відгукнув йому, не озираючись, запорожець.
"Що за народ! — покивав головою Мручко.