Земля в мене горіла під ногами, але, пам’ятаючи пріорів завіт, я зробив зусилля, щоб погамувати своє хвилювання і вийти на майдан з байдужим виглядом людини, що не має чого робити. Я вийшов з завулка і просто, але просто око в око зустрівсь з Шлітером!
Що він робив тут? Стежив за мною? Назирав? Чи знов випадок? Мов хвиля, перекотилися над моєю головою ці думки, але я не дав німцеві побачити на моїм обличчі і тіні сполохання; навпаки, я весело привітався з ним і, показуючи рукою на завулок, що з нього я вийшов, додав:
— Оглядав мури. Капітальна будівля, кажуть, ще з п’ятнадцятого віку.
— Так, так,— згодився Шлітер.— Я розпитував пріора, надзвичайно освічена і приємна людина.
— Як на мене... не люблю цих католицьких монахів...— Я сказав ці слова таким байдужим тоном, що і сам здивувався.
— Кажуть, він належить до польської аристократичної фамілії,— провадив далі Шлітер, не спускаючи з мене пильного погляду.
— Можливо,— згодився я,— Вони всі завзяті католики.
Шлітер ішов за мною.
"Як би одчепитись? Як би одчепитись?!" — пекло вогнем в голові.
Але він не мав і на думці одчіплятися від мене.
— Кажуть, ви вчора виграли п’ять тисяч карбованців?
"Навмисне випитує, прохатиме позичити, а в мене
самий дріб’язок в кишені. Одмовити? Що сказати? Чим пояснити?"
І знов щаслива думка осяяла мозок.
— Так, виграв і сьогодні, оце допіру, одіслав все матері. От зрадіє старенька!
Шлітер тонко всміхнувсь.
— Надзвичайний вчинок! Віддати все матері! Взагалі вами керують завжди найшляхетніші почуття.
Чи це була іронія? Глузування? Натяк?... Хто його зна: білі очі були порожні.
Ми підійшли до мого помешкання. Я простягнув Шлітерові руку:
— Ну, поки що до побачення, буду пакуватись, сьогодні від’їжджаю, але зайду ще до маркітанта, треба розпити пляшечку на прощання... Побачимось?
— О, звичайно! — Шлітер взяв під козирок і подавсь далі.
Я постояв ще в сінях, слідкуючи з-за дверей за ним: він озирнувся раз, другий, пильно, уважно і зникнув за рогом сусідньої хати. Я зітхнув повними грудьми.
Гончаренко чекав мене на дверях. Я увійшов до кімнати і зачинив за собою двері, він бачив теж Шлітера.
— Так што,— почав тихо Гончаренко,— їх благородіє, пан поручик Шлітер, приходили вже навідуватись, питали, де ваше високоблагородіє.
— Назирцем ходить? Що ж ти сказав йому?
— Сказав, шо ваше високоблагородіє пішли пройтися, оглянути, значить, місто.
— Молодець! — скрикнув я радісно і переказав Гончаренкові все.
Треба ж добути вірьовок, свічок, терпугів, заступів, пляшку вина.
— Не турбуйтесь, ваше високоблагородіє, так що змотаємось! Комар носа не підточить!
— А ще ж жіноче вбрання! — скрикнув я і вдарив себе рукою по лобі: ми ж за нього й забули, а без нього...
— Так що вже все єсть,— перебив мене Гончаренко.
— Як? Звідки? Ти ж не виходив з хати, де ж воно взялось?
Гончаренко всміхнувся задоволено від вуха до вуха.
— Так што й з дому не виходив і все єсть. Стою я, значить, на дверях, поглядаю, а думка все: як би то і з хати не вийти і все скупити... Вже подумав до хазяйки вдатися, дак роздумав... не йдеть діло! Коли це дивлюсь, їде бричечкою дочка батюшкова з Ружмайлова...
— Тася?! — скрикнув здивовано я.
— Вона самая.
— А звідки ж ти її знаєш?
— Щоб я ще й не знав? — Гончаренко знов всміхнувсь на весь рот.— Так вона, значить, в справах з батьком, батько пішов десь, а вона сама бричечкою їде... Значить, я до неї, так, мов, та й так, хочу презента женському полу купити, а фатери не можна кидати, дак ви, мов, коли ласка ваша...
— Де ж ти гроші взяв?
— А ваше високоблагородіє дали мені.— І Гончаренко, аж вилискуючи задоволенням, показав мені складені на лаві шовкову добру хустку, лейбика, спідничку й інші речі міщанського жіночого вбрання.
Я був у захваті.
— Зараз збігаю за покупкою до склепів39,— провадив далі Гончаренко, згортаючи знову речі,— а ваше високоблагородіє пообідають, хазяйка наварила.
Добрий товариш поставив переді мною велику миску борщу, накраяв хліба, поклав дрібок солі, дерев’яну ложку і приніс ще макітерку вареників.
— Тож дивись, не барись,— крикнув я йому навздогін, присідаючи до столу.
— Духом, ваше високоблагородіє!
Гончаренко повернувсь і хутко вийшов з хати.
Я взявся до борщу. Тут не було ружмайловської сервіровки, але страва здалася мені ще смачнішою. За кілька хвилин від обіду нічого не залишилося.
Господиня ввійшла, забрала посуд; я залишився сам.
Не буду вже згадувати за те, що я передумав, поки Гончаренко повернувся, правда, він не забаривсь, але та година видалась мені вічністю! Гончаренко увійшов радісний, в руці в нього була повна торбина.
— Так шо все, ваше високоблагородіє, можна й сідлати?
— Можна, можна. Будемо поспішати: день осінній короткий.
Тепер все пішло як по писаному. Гончаренко ув’язав речі в себе за сідлом. Ми під’їхали до маркітанта, там вже було чимало офіцерів і Шлітер. Я попрощавсь з усіма, замовив ще дві пляшки, випили на дорогу. Товариші утримували мене, але я відмовився: до Ружмайлова двадцять п’ять верст, дорога лісом, а після цієї події можу сподіватись за кожним деревом пана добродзея! Мотив був серйозний, всі погодились з цим. Товариші стиснули мені руки, я скочив на коня, і ми погналися вузенькими вуличками.
Моє alibi було забезпечено, я був спокійний.
Поспішати таки треба було, бо в темряві я не знайшов би позначеного місця. Поки що все сприяло нам.
Ми виїхали з міста, звернули в ліс, втрапили на стежку і швидко з’їхали в глибочезний яр. Все було так, як казав пріор. Треба було припинити коні, яром не можна було гнатись. Це був не яр, а якесь страшне провалля, мов навмисно утворене для злодійських банд. Ми вже проїхали версти зо дві, сонце схилялось, в лісі сутеніло...
Я загадав Гончаренкові крикнути пугачем. Він крикнув тричі,— ми прислухались,— відповіді не було.
Знов жах вхопив за серце... А шо, як помилились? Хіба ж то один яр в лісі?
Тим часом, що далі їхали, тим гірше ставала стежка, раз по раз дорогу перетинали стовбури сухого дерева, рівчаки, каміння.
Так проїхали ми ще хвилин двадцять; Гончаренко крикнув знову — спинили дихання і слухали... здавалось, самі коні наставили вуха... було тихо... І враз здалеку почулася відповідь... тільки напружене жадобою вухо могло так здалеку піймати її. Пугач! Пугач! Та ми не помилились.
Гора зсунулась з плечей!
Тепер вже ми поїхали спокійніше. Через чверть години почули ми знову пугача, але вже зовсім близько; Гончаренко відповів. Провалля ставало ще вужчим і прикрішим.
— Стій! — почули ми враз чийсь-то тихий голос.
Коні стали. Перед нами, мов з землі, виросла висока постать в киреї. З насуненою на очі відлогою. Я не спостеріг його раніше — так зливалася його темна постать з темним тлом лісу.
— Еммануель,— сказав я.
— Голгофа,— відповів незнайомий.
Відлога зсунулася з його голови, і я побачив темне обличчя, орлиний ніс і чорні, мов виведені одним помахом пензля, брови,— це був воротар кляштору.
— А коні ж де? — запитав я, здивовано оглядаючись навколо.
— Тут,— одказав він,— давайте й ваші коні, треба поспішати, вже сутеніє.
Ми скочили з коней і пішли за воротарем. Яр в цьому місці ніби розгалужувався на дві частини, воротар повернув ліворуч, але ціла гора поламаного дерева й гілля заступила нам дорогу.
— Сюди, сюди! — воротар розсунув кілька гілок, і ми увійшли наче в загороду. Тут, в цій загороді, й стояв шарабан, запряжений парою добрих коней. Ніхто б і не подумав, що вони так близько. За загородою урвище було вже не таке дике, просто перед нами була вузенька дорога, що поволі підіймалася вгору.
Воротар прив’язав наші коні до шарабана.
— Тепер,— звернувся він до нас,— прошу сюди.
Ми вийшли знову за загороду і пройшли ще далі проваллям. Воротар спинився.
— Ось стежка,— показав він нам на стежку, що здіймалася вгору.— Ідіть нею, вона вас доведе до річечки, тут недалеко, там перейдете річку, накидано каміння, мілко... А вже по тім боці самі знаєте, де я чекатиму досвіту. Не можна гаяти й хвилини. Якщо увійдете в ліс, крикніть знову пугачем, щоб не збитись з шляху.
Ми пішли... Стежка, що нам показав воротар, була дуже прикра, ми просто дряпались вгору, хапаючись руками за гілки й куші... "Як-то ми вночі зійдемо нею?" — промайнуло в голові.
Нарешті ми вийшли на гору і хвилин за двадцять перед нами заблищала річечка. Перейшли річку по камінню, що нагачено було з одного боку до другого, і, нарешті, по таких тяжких хвилюваннях я стояв знову на тому місці, де був вранці.
Вже зовсім стемніло, і ми могли сміло взятися до роботи. Через кілька хвилин відтулину було вже поширено, що людина могла сміло пролізти в неї.
Я мав спуститися першим. Ми обв’язали вірьовку круг дерева.
Трезор! Весь час він біг за нами, а я, схвильований, заклопотаний, не вважав на нього, але тепер, коли я взявся за вірьовку, щоб спускатися, а він кинувся до мене,— встало важливе питання: що робити з Трезором. Гончаренкові, знати, теж прийшла та сама думка, він осумнів. Що робити? Взяти з собою туди — шалена думка! — він видав би нас. Залишити тут — буде вити, гавкати, розгрібати відтулину лапами,— накличе людей! Залишалося одне — покластися на Трезорів розум.
— Трезор,— мовив я тихо і глянув на нього пильно: — Куш40 тут і чекай, поки ми не вернемося.
Розумний пес, здавалося, зрозумів мої слова, він покірно ліг над діркою, я взявсь за вірьовку і почав спускатися. Хідник був невисокий — і я хутко дістав дна ногами.
— Стоп,— сказав я тихо вгору Гончаренкові,— стою, давай все сюди.
Одно по одному спустив мені він ломи, свічки, терпуги, пляшку, вбрання, а тоді спустився й сам. Трезор жалісно заскиглив, але я ще раз наказав йому лежати тихо, засвітив свічку, і ми рушили. Ліворуч хідник трохи спускався, ми пішли праворуч... обережно, тихо... Свічка тьмяно освітлювала чорні стіни й склепіння. Перед нами й за нами земля роззявила свою чорну пащу. Хто йшов цим хідником останній? Хто ховався тут... Хто рятувався? Чи не завалилася де земля, чи не заплутаємося ми тут в цих хідниках під землею, чи дійдемо до того каменя?.. Чи повернемо його? Тисяча думок, одна, страшніша за другу, напливали й шумували в голові. Іти було страшно: вузький хідник мов збирався задушити нас; склепіння часом спускалося зовсім низько над головою, і тоді мені здавалося, що то край, що далі вже не буде ходу, земля завалить хідник, але ми нахилялись і йшли далі.
Відлеглість від люфти до замку була невелика, але мені здавалось, що тому хідникові немає кінця!
Я глянув на годинника,— було дев’ять годин.