— Бий злодіїв, п'явок!"
То так, як би іскра в солому впала. В одній хвилі весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже ціла хмара каміння д-р-р-рень на жидів. Лиш тілько ще я видів, що той жид, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвилі підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Більше я не видів, не чув нічого. Крик, гвалт піднявся такий, як на судний день. Люди ревіли без пам'яті, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння — і валили на жидів. Зчинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западаєся під землю. Часть жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменілії зо страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, дилиння, задзеленькотіли вікна, — грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху… Люди по кусневі розірвали стіни, — зруб і повала грохнули на жидів, порохи вкрили все те страшне позорище…
Але в мене за той час що іншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки і нирпинирци почав продиратися крізь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютовані жиди не перехопили мя на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, зачав відтирати. Але довго я не міг єї добудитися, вже-м собі гадав, що, може, й її заголомшив який камінь. Але, бог дав, — прийшла до себе, і я так тим утішився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.
Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче під час оповідання, почала звільна набігати давня сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:
— За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсім забув про бійку і аж пізніше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люди немов самі себе злякалися і розлетілися кождий в свій бік. Жиди, також переполошені, не показувалися зо своїх нор, — аж десь над вечором деякі сміліші повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати — а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживі, а п'ять покалічених. Пропало. З'їздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.
А Марта лишилася у мене. Чесні бориславці мали, видко ся, багато свого діла і не втручалися до бідної сироти. Лиш часом деякі жінки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тілько всего, їй було тоді дванадцять літ. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вітцем, ну, але відтак сама видить, що робити? Привикла. І так вам привязалася до мене, як до рідного вітця.
А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в голові, така ми стала дорога та люба. Другі ріпники не раз, бувало, сміються з мене, питають, коли буде весілля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говоріть собі, говоріть!
Росла тота дівочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щоб — ріпник, давній пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своїм віці. А лихо — велика школа. То й гадаю собі: "Чень-то хоть їй бог деяк ліпше пощастить". Шанував я її — ні роботи тяжкої, ні слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де і коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до неї, — ну цілими днями сидить у хаті, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. І побесідувати, і пожартувати, і порадити розумно — до всего…
Пізнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, Іван Півторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до нього липне, розпитую, розвідую про Йвана, говорять: "Що ж, бідний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний". Якось раз так при неділі прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу, що-ді постій, Іване, щось ти маю казати. Став він, запалів троха, далі сів на лаву.
— Ну, що там такого? Кажіть! — повідає. Я посидів троха, — мовчу і позираюся на него. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби нібито і просто з моста, і щоби дечим не вразити хлопця.
— А як ти, — кажу, — Іване, гадаєш? Марта от наша — нічого дівчина?
— А вам що до того, як я гадаю? — відрізав він, а сам ще дужче паліє.
"Ов, — гадаю собі я, — з тобою треба остро держатися, коли ти так ріжеш".
— Ну, — кажу, — багато мені до того не є, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для неї і отець, і опікун, і сват, і брат. Розумієш? Як скоро би-м побачив щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловік! Зо мною жарту нема.
Іван аж затремтів на тоту бесіду.
— А най же вас, — каже, — бог має! Десь також щось — грозити, а не знати, пощо і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, — каже відтак поважливо, — я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословенство.
— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам почув, що щось ми так гий запаморочилося в голові, і сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловік, та й по всьому!…
Ну, нічо. Зробили ми умову — пібралися вони. У Івана по батькові якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що він таки тої весни виставив, — уже то ніби ми оба, — тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту ніякого не мож було заводити на тій голотечі, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далі, як того почало не ставати, то мусила й вона, бідна, йти на роботу до воску. Що було діяти?… Я відділився від них, жив осібно, а коли тілько що міг, то доносив їм, — звичайне, чоловік уже привик, зжився…
Аж от якось так в пару місяців здибає мене Іван та й каже:
— А знаєте, — каже, — Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на то скажете?
— Ну, яка рада? — кажу. — Говори, яка?
— А така. Ми хочемо відтепер зачати дещо складати набік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень троха ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловік і тісніше за той час жив, гий той каже, хоть би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то мож було… А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, — я вже говорив з ним. "Продам", — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землі продав, — може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?
— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.
— Ба, — каже Іван, — не на тім копець. Мені здаєся, що нам двоїм до осені тяжко буде наскладати двіста ринських, — на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?
Я видивився на него.
— Ну, — каже він, — що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.
Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися а тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.
Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивався так, як той пискір, сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних: і на грунт би стало, і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. "Господи! — говорить, бувало, Іван вечерами. — Коби-то вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люди не дали!…
Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. "Йай, — кажемо, — у нього лежать, в єго касі безпечніше, ніж у нас за пазухов, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить". Так ми й зробили — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.
Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловікові завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся — нема Івана. "Ну, нічо, — гадаємо собі, — може, там де на могоричі абощо". Але Марта якась неспокійна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питався мене, де він. Я му розповів усе, а той ще крикнув:
— От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
Гадкую я сюди й туди, — де би Іван був? Вечором по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі: "Піду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я межи ними й Мортка, але котрі саме були знаком! ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби п'яні, стоять насеред хати і співають: оден святовечірньої, другий страсті, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?
— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них. — Там будете акурат пасувати!
Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістодіто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними вітався і частувався, — але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був.
— А що ж тобі тото так доконечно треба знати? — перебив його оповідання Андрусь.
— Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!
— Що? Через тото? А то яким світом?
— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі.