хвилину біла кулька сховзнулася проміж листя вниз і сіла, отрясаючи дрож... Це було котя, як дівчинка у білій сорочечці з чорними закруцьками побіля вушок, ніби тими малими кісками, звиненими цупко в кружальця.
То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, підійшла навшпиньках, обходом, і закинула рам'яна тепле тільце, на білу шубку, що з муркотом присіла на підвіконнику. Укрила в обіймах живину, наткнулася на вутлі реберця, доглянула язву на одній лапці...
— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє... потручуване людськими ногами! Ти... ти моє дитя... в котячій шубці!
О, приблукана утіхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навік і завтра вже не мало б права до хати і до колиски, а ось душка не забажала у вирій, і глянь! У котикові муркотить, у безбатьченку...
— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє! Моє дитятко в котячій шубці!
І побігла, як біль поблідла від вражіння шукати мисочку з квіткою, загріти молоко, коли висока тінь майнула на стіні проміж сумерк, червоний під новий вітер, молодий.
А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов... Квапився без оспіху, винуватець...
Згодом поклав руку на засуві дверей і довго припочивав, нібиі на ньому оперлися не пальці, а чиєсь знеможене серце.
Мабуть пошпотнувся об розбитий "за всі голови" похоронний глек біля порога, що лежатиме там ще до сього днішної ночі? Доглянув у вікнах жалібний, дев'ятиденний перевіс, взірчату крайку з-над колиски?
— Чайко, забудь!
— Я забула.
— І прости.
— Не прощу.
Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвірок і дихав важко... Оповідав, як її звид з ямочками на щоках, довгими брівми і жмутом волосся, що сипко гойдалося понад ті брови, не дає душі його спокою...
Й рам'я, оперте об його плече, поклало б знову дійсну ціну стремлінню, а так, нікому не має діла до Байдукових невдач і насолод, до самоти, як їдь, понад все...
Із пітьми брів очі золотаря жевріли, як згар, боялися поразки:
— Ненавидиш мене?
Мовчання.
— Подумай хоча б про себе... На чиї руки останешся, скажи?
Повернула погляд там, звідки йшов теплий шепіт тіста під ряденцем, і піднесла проти Байдукового обличчя вузькі руки, долонями уверх.
— Але — з ким?
Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглій повазі уст:
— Ось...
І на радощах вказала котя, що лягло продовж її рамені, як дівчинка у білій сорочечці, з тими кісками побіля ушок, звиненими там цупко з кружальця.
— Чайко, світе мій!
Все ще у півсміхові, від якого теплився гордо оксамит її очей, вона доторкнула засува дверей, — і дуже полегки, звисока, опустила перед влізливцем цей засув — на все.
Йшов солодкий пах, мука була сухесенька.
СВІТЛО У ТЬМІ
XXVII
"Пустіте нас, пустіте, бо нас слотонька б'є
Бо нас слотонька б'є, сукенка на нас гниє... "
(з нар. пісень)
Стало зимно як на досвіті, сік дощ. Коні йшли в такій чорняві, що раз у раз зачіпали укривою воза об ліс край шляху, настовбурчений вогкими, лапастими гиляками, як раменами лісових примар. Вони простягалися, щоби налякати, заставити серце битися високо і пустити його з-поміж пальців без шкоди.
Княгиня не зажмурила ока, — вона молилася. Аклан щораз падав у сні на монахове плече, тоді ж нагло відскакував і хропів далі.
О, як дошкулювала вага рішення, як томили сумніви!
Княгиня почувала себе так в'яло, що коли б не тьма, серед якої коні йшли без поспіху, вона була б задержалася де-небудь під дахом, у спокою, щоби ще раз провірити стійність своєї постанови.
Та ніде не мроїло житло, дощ сік, буковинка насмішливо била об укриву, тьма виїдала очі. А колеса гомоніли упротяж, понагляли щораз:
— Вперед, вперед!
Їхали так довгі години, аж у якийсь раз проміж дві голови оперед неї, що вагувалися з втомою, розгорівся червоний облак з неоднаковим насиченням: він не відпливав нікуди і тривав на одній висоті проміж двох фігур, — утлої ченця і розлогої Половчина.
Пожежа? Полум'я не гнало вгору, проте облак став згодом іще червоніший.
Відбилися будьте набік, грань сховалася за горбовинням, зате на сході блимнула біла стрічка, — досвіт. Шлях пішов ліворуч і було дивно глядіти, як десь там посеред приспаних нив жевріє світло, рум'яне й безпечне, так недалеке, аж палають від ньогоз насторожені уха коней.
Княгиня торкнула плече Аклана, — спав.
А коні прали дорогу з веселим стукотом коліс, —— так донго, поки не принеслися перед кмітську хатку на черездорожжі, хатку з отвертими сіньми, вимащеними глиною, звідки видно було, як там кметиха у синій димці, дробинками, саджала хліб у челюсти та безпечила його затулою, для склиці. На купках грані обіч перкотіла варянка у сивих глеках, струнких, як чутри.
Княгиня вдруге поклала пальці на Акланове плече й сама з пільгою встала на весь ріст. А Половчин якраз прокинувся від безруху, від наглого постою і різко скочив на муріг.
Під листатою липкою чийсь коник, як гавран, бойко дробив ніжками...
Аклан розглядав хижу, білу, з голубим придолом. Тепер, коли вже вибрано грань, посаджено хліби, стало сіро, а хата в зелені ледве помітна.
Старший князько пустився і'д хаті побіч Аклана, сама ж княгиня кутала немовля в рубець своєї лудини, це від стужі, а скриньку свою з дорогоцінностями, у згортках, — це від людських очей.
Монах, що воював Сараценів, плівся осторонь з облесним осміхом, нітрохи не радий постоєві, хоча сам тремтів унутрі від сирого лісового паху, від дощу...
Поки напоювали дітей теплим молоком, чернець придбав вигідне місце проти печі, пару разів іще стріпнув із себе нічну дрож, боровся хвилину з мусом не в пору, а далі склонив обличчя з перконосим профілем на обі руки, простерті верх стола, і вснув, гей ботюк, доразу.
Молода кметиха слухала слів княгині, оправдувалася: одна кліть, гостинна і то якийсь чужинецький духовник кочує в ній звечора, і'д Галичу, править, тече... Он його коник, смолюх, як він сам!
Розвела руками, пішла.
— Гляну я, у якім порядку наші гніді, випряжу, досиплю сінця сердешним, — турбувався Аклан, що жив кіньми від колиски, коли колискою можна назвати плетений ворох, щось у роді сіти на рибку, в якім носила його на плечах його косоока мама, пелеханя.
— Заспокійтеся, Аклане! — зупинила його княгиня. — Коні мають що треба, припочиньте самі!
В цей момент двері обіч створилися: молодий ще духовник з переломленим хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозі. На його грудях жеврів роззолочений хрест, — перізка, відшита шовковою гладдю, виноградом, високо опоясувала бедра.
Стояв і слухав.
Де це він чув уже цей голос, такий самий м'який та владний? Коли прошибла його насталений слух та сама висока нотка жіночого слова?
— Заспокійтеся... — повторив мимохіть оклик незвісної мандрівниці, у розшуці за згубленим епізодом.
— Знатна радо!... — прошепотіла вірна пам'ять.
З'їзд у Сяноці, так! І він на зборах, язиковід!
Чужинець переслонив очі від несподіванки та глядів проміж пальці на монаха у чужинецькій рясі, Цистерсіянина чи Темплярійця, побитого сном, як стебелинка градовим куривом, — на дітей гладких, гідно вдягнених, одно в раменах косоокого пістуна, — врешті на молоду маму в голубій вдовичій завої під бур настим окрилом, дорожним...
— Одрина свобідна... —-сказав вічливо. — Хіснуйте!
Не витерпів:
— Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажіть, пробіг... Впрочім, я майже певен, — ви Романова княгиня?
Голова в завої похилилася легко, засвідчила правду, уста були здержаніші, не виронила слова.
— А в мене, великий Боже! — грамота до вас від мойого короля, боголюбивого Андрія. Я супроводив його, бачите, у квапній дорозі на Бардуїв і Телич, верхів'ями Теплі, Вислокою й Вислоком, а там ми й розлучилися, він на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас.
Поліз за пазуху шукати, але рам'я чогось зупинилося опівдороги:
— У вас, милостива княгине, немає нічого, — (він очевидячки мнявся) — чим закріпили б ви своє право на оцю високоважну грамоту? Відповідаю своєю особою.
У рум'янці несподіванки, у якій прочула радісні двері з круговороту тривог, княгиня сягнула по п'ятибанну кедрову церковцю з клейнотами і добула діядем княгинь: це були нанизані на дротики золоті гранчасті таблички з обликом ангелів і Христа у водах Йордану.
О, як солодко лелів червоний камінь у сріблі! Як достойно горіли краски у жженій емалії вкруг чільця!
Язиковід із Хуст сказав у побожнім схвилюванню:
— Йду, як бачите, на блиск анфраксу і находжу його! Світ рубінів вні риз сіяє...
Чернець із Польщі згомонів щось там крізь сон, проте захропів знову.
— Хто цей? — поспитав цікаво посол Андрія. — Яка мамрота!
Що він там плеще?
— Лестьків вірник, Рафаїл, у Краків нас проводить.
— І треба ж случаю! — сплеснув у руки духовник. — Зустріч і справді дарована небом!.
Тепер він, не гаючися, доручив княгині грамоту, що її беріг у нутрі теплого зарукавника під рясою, зашиту в паволоку.
Це був прямокутний зверток пергамену з десятком ріжно-кольорових печаток із живиці, закріплених на узлах із шовку продовж ширини тексту. Як поганські біжниці на розпутті, кожна про себе, з островерхами, — так наївно й простолінійно торчали букви королівської грамоти, змальованої під блакить основи пергамену.
Текст звучав:
— "Йду на Володимир, ізсічу Лісконогого, озму град тобі. Течи і'д Волині со чадом".
Слідував підпис Андрія, не підпис впрочім, тілько його скорочення, найбільше істотний зміст королівського імені. Він був замотаний в гущавину фантастичних кругів і майже незрозумілий для ока профана.
— Правду кажете, — засвідчила княгиня, — стріча дарована небом. Світло у тьмі!
Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожні статки. Акланові доручила вдягати дітей: поспіх і тишина! Новий уклад подій виявив одно безсумнівне: — Андрій йде на Володимир з власною метою на оці, стара зарва з Лісконогим не дає йому спокою. Коли ж Андрієва мета для неї — поворот до Мстишиного гнізда, коли вона — передача батьківщини її дітям, не час на вагування! В погоню за моментом!
Чула, як кріпне в пориві завзяття, як гартується воля для перемоги, і уперше в життю вона зрозуміла другий змисл Романових стремлінь, відчула всю власну силу, притаєну й невидобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях досягненню покійника, що лягло в руїну сполуці земель, об'єднанню народу.
— Що вдієте, княгине? — заговорив з шанобою язиковід.
— Їду на Волинь, — відповіла просто. — Ви