Мете йти з ним. У него переночуєте, а завтра собі підете додому. Він вас ісправит на дорогу.
Юр і Видерка зраділи, Олекса зажурився. Пішов прощатися з якимись ближчими пастухами. Дивився на Хом'яка, на контури гір і з ними теж прощався. Ватаг усе те бачив, хоч і був підхмелений.
— Просиси у гєді до мене в пастухи. Я тє прийму серед літа, а заплачу йк за ціле літо. Бо з тебе буде пастух.
Олекса казав, що проситиметься.
XXIII
Полонила полонина Олексу. Коли вернув додому, перше слово було — просьба відпустити на полонину. Батько б то і не від того, бо все ж, рахувати, заробіток, вдома однаково нічого не висидиш. Але трапилася перешкода — не пустив пан.
— Шо то має бути? У мене у самого вівці. То я маю своїх пастухів порозпускати, а собі наймати, чи як?
— Таже у вас уже пасут, пане…
— То що? Хіба не може який захворіти? Або хіба я не можу ще прикупити овець? Зрештою, просто нехай іде й помагає, коли він такий уже любитель пастушити.
Так і не пустив. Звелів Олексі пасти свою череду. Якби знав, якого ворога тим набуває собі в лиці оцього Олекси, може б, і пустив. Бо дійсно Олекса по–особливому відчув ту заборону. Це ж перший раз. Перший раз на вільного степового коня наложили узду — і рве він її, і б'є копитами, підіймається дибки. Олекса, почувши про заборону, вибіг із хати і, сам не знаючи пощо, побіг у ліс. Якби міг плакати, заплакав би, але замість сліз шепотіння проклять виривалося у нього з уст. Він ламав гілля просто тому, що воно попалося йому під руку, ставав і підстрибував на місці від нетерпіння п'ятдесят разів обома ногами. Чогось треба було йому, щоб вкладати ту злість, яка його душила, давила, пригнітала до землі.
От що таке пан. Уперше відчув уповні. І не ради діла, а так, з капризу, "я так хочу"…
Але — нічого не поробиш. Як не крутив галок, як не проклинав, якої помсти не прирікав, а довелося зостатися, довелося виходити й пасти панську череду. Після високих музикально–мовчазних гір, безконечних просторів полонинських, після загадок і таємниць Чорногори, після трембітання Гнатового на вечірніх зорях, сопілки Василя, ночей у застайці з Лукєном — прісно і нудно було Олексі на печеніжинських толоках. Спекота, курява, одноманітність пейзажу й роботи, а властиво, не роботи, а безділля.
Там, на полонинах, пастух — це музикант. Він грає і на змінах місця попасу, і на більшім чи меншім згущенню овечих мас в тій чи іншій дільниці, і на порі дня, і на температурі, і на силах худоби. Багато струн на його арфі, багато цівок у флейті. Туди входить близькість чи віддаленість води, більше чи менше заселення лісу хижим звіром, рельєф місцевості, характер трав'яного покрову, відсоток любимих чи нелюбимих трав — та мало хіба ще?
Тому добрий пастух ціниться мало чим нижче середнього ватага. Бо коли середній ватаг бере, скажім, п'ять бербениць бринзи за літо, то доброму пастухові дадуть чотири.
Олексі, звичайно, не дали би чотирьох, бо на те треба стажу, але на дві міг би зарахувати свобідно. А дві бербениці бринзи у бідному господарстві Довбушів — се ж таки ціле багатство.
Зрештою, що про те говорити, що журитися, коли все одно пропало. Але мрію свою про пастуше життя Олекса таки здійснив — тільки не в сьому році. Батько зимою таки виклопотав Олексі у пана дозвіл піти на заробітки з третьої часті.
Знова відчув Олекса вагу панської волі. Я маю робити ціле літо, недосипати, мокнути, сохнути, а він буде сидіти в теплій, сухій хаті, нічого не робитиме — й матиме третю частину мого заробітку. Два місяці, два довгих місяці я мушу робити, аби все те віддати панові.
Але знов нічого не поробиш — треба чинити панську волю. Як ото у молитві говориться — "да будет воля твоя".
Правда, Гнат (Олекса пішов до нього) підморгував:
— Ми вашого пана ударимо: при людях візьмемо такму на дві бербениці симбрилі та й з тої симбрилі ти панові даси третю пайку. А на ділі я тобі дам три бербениці — тоже третя чиста тобі си зістане.
Здійснилася мрія Олексина, і почалося для нього життя, повне поезії, нових прекрасних вражінь і відносин. Він не помічав трудів, зв'язаних із пастушими обов'язками, не помічав негативних сторін полонинського життя — його напувала лише поезія гір, красота образів і стосунків. З любістю надівав весною сорочку–мазанку, аби скинути її аж восени. В такій сорочці під час спеки невиносимо душно, мов у залізному панцирі, а під час холоду знов вона так морозить, що здається, ніби на тобі шкіра тріскає, а Олекса того не помічає, повторюючи за своїм ватагом:
— Зате під мазанкою кіло все біле та й не ловитси то жадна огидь.
Бігти відбивати вівцю від ведмедя, запускатися із собаками в непроходиму гущавину лісу, відшукуючи пропавшу корову; не спати ночі, підстерігаючи якогось невиданого звіра, борсука чи ще якусь біду — в усьому тому чує Олекса захоплення, солодкий трепет нервів, його захоплюють оці процеси всього. Він іще й іще біг би, іще й ще не спав би, аби досягти свого, аби виконати, доказати. І загалом він був здоровий хлопець, а діяльне життя на полонинах зробило його звинним, метким. Уже він не знав таких однолітків, які могли б з ним боротися. Що був дужий, то дужий, але й брав ще звинністю.
Рвучко налітав на противника, коли той ще й не встигав отямитися, й валив. Або такий іще мав прийом боротьби. Ходить–ходить, взявши за руки, ніби все пробує повалити, та ніяк не повалить. Усипляє увагу противника, наводить його на горбик, а сам стає на похилості. Блискавично падає навзнак і в тім русі перекидає противника через голову. Той, оголомшений, секунду одну не знає, що з ним сталося, а за цю секунду Олекса вже сидить на ньому верхи.
Немало помагала йому ота заповідана в полонині чистість статева. Вона зробила його повздержливим, а це теж дало йому здоров'я.
Любив Олекса пізнавати нові місця. Тому щороку наймався на іншу полонину, щоб усі їх пізнати, щоби звідати усі їх таємниці. Чорногора взагалі манила його, і він нишпорив усюди. Знаходив часом такі криївки,[68] потайники, що нікому і в голову не могло прийти когось чи чогось там шукати. А що був безстрашний, то ліз у такі зашкалубини між скелями, куди не то хлопці–пастухи, а й дорослі лізти не відважувалися.
Ватаги й пастухи, з якими доводилося Олексі працювати, помічали цю жадобу хлопця лазити та вишукувати всякі таємні місця. Сміючися, говорили:
— Видев, ти на ватажка оприського си способиш, шо тебе тєгне до криївок.
— Ає. Він лазит так, то може й біди собі напитати. За біду не тєжко… Я колись робив у Шилигулі та й у неділю пшов ми от так, подивитиси. Та й у полонині каглу знайшли до комори. Укєли–сми до–овгу таку шпражину, на кілька шєжнів, та й спустили у ту гєру. Но, хто ме лізти? Ніхто не хоче.
Обібравси нарешкі мудрачок оден, шо поліз у тоту гєру з тов жердков. Ізліз уже був до йких три шєжні та й вернувся назад ід горі без отємку. Шо ми го не питали, шо не говорили — мовчіт. І довго так мовчєв, може, з тиждень, а витак вернуло му бесіду. А о тім, шо там вигів, оннаково не вогорив ніц.
— То може бути. Я тому повірю, бо я самий був такий, шо лазив. У бутані робив–сми у Балтагулі, шє молодєком. То й так само у неділю йшли–сми на полонину й під горбічком кагла у комору. Спустили ми жердку у тоту каглу, та й я обібравси лізти: хтів–сме завстидати усіх леґінів, шо вни такі та й збоєлиси. Ізліз я тов жердков у сам спід, став там на ривнім дні. Кагла тота була так файно обмурована, що варт си дивити. А така чорна — гет задиміла, закуріла димом кагла. Бо то опришки клали ватру у коморі, а дим ішов тов каглов.
Іду я далі. Прийшов єких п'єть кроків наперед тов каглов, див'юси — вже конец ті кагли. А успід іде гєра, у комору, ади. Та лише я, браччіки, аби си спускати у гєру, у тоту комору, а то вити — Господи!.. Єк фухнет ід мені отак — ффф!.. Свічка ми у руках ізгасла, лишився я потемці.
Господи! Єк дало мені пуду — волосє д'гори здіймалоси… То сме без памнєті вилеків наверх, аж там трохи очухавси.
— Чкода… Вже був–єс коло грошей.
— Най із тими грошима! Єк би був там пшов, то певно, шо й по мені було би.
— Ци було би, ци нє, а гроші би вже мав у руках. Та й ліз би вже не каглов, бо в коморі певно двері є надвір.
— Шо ж, я виджу, тебе кортит до тих грошей. Ой, не пробуй… Мене то вже ані раз не кортіло. А йк маїш охоту, то йгім. Я би й сегонє знайшов тоту гєру, хіба би єї заломили та, може, глинами засипали бутинєне.
І багато взагалі страхів оповідали гуцули, але на Олексу всі ті перестороги не мали жодного впливу. Навіть навпаки: він іще наче з більшим завзяттям починав лазити усюди. Натрапляв часом на цікаві речі. Знайшов раз діру між камінням. І невеличка така, можна і не помітити — чорницями заросла. Й Олекса наскочив випадково: нахилився чогось і почув, як дихнула струя дуже холодного повітря. Це зацікавило. Кинув туди камінь, прислухався… Камінь ударився об якусь терасу, потім полетів далі, знов ударився об виступ, знов полетів далі — і так чотири рази. Потім булькнув у воду. Заінтригований Олекса почав кидати туди каміння — і кожен раз був той же результат: чотири удари об чотири виступи й бульк у воду. Олекса попробував розширити вхід до підземелля, щоб подивитися, що там є, але з того вже нічого не вийшло. Дірка була між дуже великими каміннями, і всі зусилля Олекси були надаремні. У результаті всіх отих лазінь було те, що Олекса пізнав гори, як рідко хто. З часом це обернулося у нього вже прямо в спорт. Він не брався уже пастушити на полонині, де раз був і ставав на гірші умови, аби на нове місце. Хотів пізнати усі таємниці Чорногори. І досяг своєї цілі більш–менш. Де була яка печера, де була яка глибока долина між скалами — він всюди вилазив, усюди поставив свої знаки. Сам не знав, навіщо це робить, але ставив, щоб по них знайти це місце вдруге.
У нього виробилася ціла система таких знаків. Камінь, звичайний камінь лежить серед моху, а для Олекси це вже знак. Передряпнута глибоко кора смереки, зломана певним способом гілка. Мало того. Коло основних знаків Олекса додумався ставити менші, контрольні. Великий знак може бути порушений, зіпсутий — тоді менш помітний контрольний зоставить показання в силі.
XXIV
Другий результат усіх тих екскурсій був той, що Олекса перестав вірити у всяку чортовщину.