Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два...
— Пробирайтесь в куток! — сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього "капітана", потім чиркнув запальничкою й звелів:
— Скидай, друже, взувачку!
Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чо;.милом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки.
— Ну й ну! — похитав головою Володька. — Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п'яти, прямо скажу — ахілесові п'яти, закутаємо онучами, мотузком обв'яжемо, будеш завтра, як лялечка... Хоч на парад.
Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір'ю полотняну сорочку.
— Хлопці, — зіщулився "капітан", — як же так? Вийду, наче опудало...
Дам зараз! — визвірився Михайло. — Жених! Сва-
таться їде!.. Пристанеш в дорозі — застрелять, і твій
фасон — під хвіст собачий...
Грицька морозило, і, щоб зігріти його, хлопці притислись до товариша. І так сиділи купкою, спина до спини, прислухаючись, як свистить вітер в щілинах, як сипе на голови пороша, як рипить сніг за стіною — то, мабуть, круг вугільного складу ходили вартові.
Вдень, коли їх гнали без перепочинку, здавалося: аби присісти хоча б на мить — провалився б одразу в солодкий дрімотливий спокій. А зараз сон відлетів геть, в голові роїлися думи, душу обсідали тривоги. Що завтра? Знов попереду мелькатимуть чиїсь закаблуки, вони то грузнутимуть у снігу, то підніматимуться-,— і так без кінця; позаду — обвітрені роти, важке сопіння; а збоку — поліцаї на конях, і над колоною пронизливе: "Дайо-о-ош! Патяні-і-ісь!.." А потім — товарна станція, вагони, гуркіт коліс... і почнеться те, про що й думати не хочеться. Щоб не думати, хлопці завели тиху розмову. "Вчора забігав до Ліди, — хрипко почав Гриша. ■— Було пізно, мабуть, десята година вечора, а в хаті — нікого. їй-право злякався. Пусто. Стою під дверима, чогось жду, а чого — сам не знаю"... Грицько замовк, ніби прислухається до скрипу за дірявою стіною. "Дивлюсь, — каже далі, — іде її мати з хлопцями. Сани тягнуть. "В Ком-паніївці Ліда", — сумно хитає мати головою. Я їм нічого, а сам навпростець — в Компаніївку. До ранку, думаю, туди й назад змотаюсь. Знайшов Ліду. Вона страшна, хлопці. Зчорніла. Спочатку не пізнала мене. Потім спитала: котра година? Вже на другу повернуло, кажу. Ліда стріпнулась — од болю. Ніч для мене — прокляття, говорить. Вночі ми провели батька. І тепер... ну, вона згадала про тебе, Володю, і про тебе, Михаиле... Тяжко їй буде одній..."
Стих Грицько, і ще настирливіше засичав вітер між дош-
ками. Кожна щілина обзивалась по-своєму: одна — гула
по-джмелиному сердито, друга — пищала мишачим голо-
ском, третя — відлунювала далеким-далеким передзвоном.
Похоронна пісня заколисувала, навіювала сон, а могильний
холод мертвив вже немовби чуже тіло. "Я буду не я, — бур-
мотів Володька, коли не придумаю щось для порятунку
ваших душ. А тепер — нічичирк... Шумило думає", — і Шумило тієї ж миті захропів.
Ранком їх вишикували перед складом, розбили, так би мовити, по поліцайських кущах: табунчанських окремо, краснопільських, бобринецьких, компаніївських — теж окремо... А були тут невільники з усіх південних сіл Кіровоград-щини. Почалась довга й нудна процедура — облік робочої сили, яку направляли до німецької імперії.
Цибатий Криворотько, гупаючи підковами, обходив своїх "земляків" і заклопотано лічив:
— Двадцять шість... Тридцять... Тридцять чоти... Хто там лишній, холера?! По чотири, сказано, р-р-разберись!
Тільки Шумило розкрив рота, щоб "найтепліше" висловитись про Криворотька, як хтось не дуже ввічливо звернувся до них:
— Ей, лопухи, димок у вас є?
Дорогу переходив молодик, весь голубий, як море: голуба шинель до п'ят, голубий кашкет сповз на самі вуха. Володька пригостив голубого нахабу тютюном і прицмокнув язиком, розглядаючи його обмундирування:
— Ох, і шинелька в тебе!.. Казка! А пояс, а чоботи! Голубошинельник показав тридцять два зуби:
— І ви, корешочки, можете прибарахлитися.
— Де ж таке щастя видають?
— Курінь бачите? — показав на цегляну казарму, що стояла напроти пивзаводу. — Отам в добровольці записують. На повне довольствіє.
— Наші душі, браток, — зітхнув Шумило, — в табелях прошнуровані...
Доброволець артистично сплюнув через губу:
— Єрунда! Жора всьо здєлає. Хто в мою шайку? '
— Я і ці два орли, — Шумило кивнув на Зінька і на
Хмельового. Спершу Грицько байдуже слухав розмову, та коли зрозумів, куди хилить Жора, побілів, заторсав Во-лодьку: "Які добровольці? Ти що?" — "Мовчать! — зашипів Шумило. — Жирафи! Поки дійде до вас"... Доброволець випнув груди, набундючився.
— Поліцай! — гаркнув командирським тоном. — Я забираю цих трьох. Мобілізую в німецьку добровільну армію.
Криворотько виструнчився перед голубою шинеллю:
— Слухаю, пан начальник!.. А списочки? Вони у списочку в мене...
— Плювать! Отмєтім! Здано-получено, порядок!
— А печатка буде?
— Печатка? Я те припечатаю, морда! — і розлючений Жора таки припечатав би, коли б Криворотько вчасно не присів.
Доброволець повів хлопців до казарми і дорогою не без хвастощів спитав:
— Як я вашого тютю, га? Хай знає Жору! Могорич з вас, лопухи!
У дворі казарми юрмилось чимало парубків. Товариство було як на підбір. В того підбите око, в того шрам на всю щоку, а в одного щетина росте не тільки там, де їй слід рости, а й на вухах, на лобі, і навіть кущик — на круглому, як бараболя, носі...
— Оце пики! — сказав Шумило. — По-моєму, тут бандити з усього світу.
Зінько з хутірським інтересом розглядав, чим займаються добровольці. Одні, вдягнуті у неймовірне дрантя, товпились коло прийомного пункту, інші виходили звідти з пакунками і тут же, просто неба, різалися в "очко", ставлячи на карти тільки що одержане обмундирування. Якийсь гравець-невдаха скидав з себе новенькі чоботи.
Жора, випустивши заряд блатних словечок, розштовхав чергу, просунув "свояків" поближче до прийому, а сам сів за карти.
— Хлопці, — моргнув Шумило. — Наче нас і не було... Обігнувши чергу, вони вискочили за ворота казарми.
Ніхто й ока не підвів на них.
— Тепер згадайте, — сказав Шумило, — як Еней кивав п'ятами з Трої.
І знов темрява. Тільки це був не вугільний склад, а старе, без єдиного віконця горище. Тут, певно, хтось переховувався раніше, бо сіно було злежане й перетерте, простелена ватянка пахла махоркою. Гриша не курив, і той гіркуватий запах дер йому горло. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову, лежав і думав. Доля кидала їх, як море тріски. Годину чи півтори тому вони, як говорить Володька, були прошнуровані в поліцейському табелі, готувалися до маршу, і ось поворот судьби — і вони на прийомному пункті серед головорізів, ще один стрибок — і вже на Кущівці, на південній окраїні міста. Тут, виявляється, живе дядько Володі Шумила, він сказав, що в його будинку повно німців, і все-таки провів їх на горище. Крізь стелю просочувались тихі, приглушені звуки; то, мабуть, внизу розмовляли німецькі солдати. Коли гуркали двері — здригався весь будиночок. Не те що страх, а неспокій ятрив Гриць-кове серце.
— Володь, твій дядько, хто він такий? — обережно поцікавився Гриша.
— По-перше, абись ви знали, — зашепотів у кулак Володька, — Шумили потомствені ковалі. Про Кіндрата Шумила чули? В Запорізькій Січі клепав шаблюки. Так от дядько Антон — славний нащадок його. Правда, не шаблюки, а плуги сталив на "Червоній зорі". Це тобі раз. А по-друге, про що говорить отака штукенція?
Грицько одсахнувся: чорним оком дивилось на нього дуло нагана.
— Де ти знайшов?
— Під сіном. Новенький чортяка, недавно змащений. І три обойми патронів... Це говорить що-небудь?
— Не пхай під ніс, — одвернувся Грицько. — І тихше...
Вони зарилися в сіно, кожний окремо, кожний зі своїми думами. Грицько знов побачив перед собою довгий шлях, по якому брели вони вчора; пригадалася ніч, тихі вулички Компаніївки, лікарня. Лідо, як ти себе почуваєш? Коли б ти поруч була, не гнітила б його самотність, не дратували б пусті балачки. Була б товариська спільність, душевна теплота і щось більш значуще, серйозніше.
Час для хлопців не ділився на дні й ночі. Був собачий холод, постійна темрява, і тільки там, внизу, життя йшло своєю чергою. Коли під ними западала тиша — значить, ніч, есесівці вклалися спати; гуркіт, регіт, гелготня нагадували їм, що прийшов ранок. Хлопці намагалися говорити пошепки, вдень лежали непорушно, аж поки терпла спина, і поодинці розминали тіло — підтягувалися на бантині. Найменша необережність — і звук, підсилений порожнявою, лунко одгукувався внизу. Треба тікати з цієї пастки — це було ясно. Але дві обставини затримали їх на горищі. У Грицька відкрилися рани, обморожена шкіра тріскалась і облазила; хоч дядько і Антон дістав якусь мазь — сверблячий, ниючий біль не давав життя бідолашному "капітанові". Отже, поки не стане Гриша на ноги, про втечу й думати нічого. Друга, не менш важлива обставина: якщо Криворотько з власної ініціативи дізнався, що "земляки" обхитрили поліцію, їх вже розшукують у селі, та, може, і в місті. Пройде час, все уляжеться і тоді — в дорогу.
Нарешті, куди їм податися? Володька, який зрідка спускався вниз, коли там не було німців, запропонував:
— Може, в Чорний ліс? Дядько проведе нас, зв'яже з партизанами.
Михайло одразу погодився. Про Чорний ліс вже давно говорили по селах; з вуст у вуста передавалися чутки про зухвалі нальоти червоних загонів...
Грицько, який досі мовчав, раптом випалив:
— Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно?
— Ясно! процідив Михайло. — Поближче до неї...
— А хоча б, а хоча б до неї! — Грицько аж захлинався од хвилювання. — Хіба це порядно — лишити одну? Хіба розумно — кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру?
— Гришо! — зашарудів підстилкою Володька. — Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно — за! Подамося ми в рідні степи...