Скільки спав, не знаю. Коли прокинувся, в хату єочи-лося з вікон холодне зимове світло, і я второпав, що вже підкрався день і що мороз на вулиці й сьогодні пече. Глянув на лежанку — нікого нема. Ти диви, аж не вірилося. Мені навіть здавалося, що нікого вночі й не було, що ота закутана жінка і вся її історія з Павликом і Черкесом, все те мені просто (приснилося, наплелося за довгу зимову ніч. Та ба, а то що лежить на лежанці? Не сон, не якесь нічне видіння, а вузлик полотняний: справжній! Десь його, видно, ховали у запічках, і він порудів, підсмалився, і хтось його туго стягнув конопляною мотузкою. Жінка забула, Павликова мати. І я згадав, як вона злякала мене вчора під копицею соломи, з кубла.
Воно, може, й не добре було, та я не втерпів, трішки розв'язав той вузлик, з одного лиш краю, щоб двома пальцями залізти. І витяг... Мамочки, витяг я ліпленого коня, а він з білою гривкою, на низенькій ніжці-підставці, от жаль, тільки вуха у нього повідкришувалися. А ще витяг пішака, офіцера. Придивлявся, принюхувався до сухого хлібного запаху і хотів уявити собі: який же то Павлик, і як він грав у шахи, і чи ми зустрінемося коли-небудь з ним?
Тихо, грізно було на вулиці. Повалили фашисти через наше село, посунули валкою, злі, побиті, перев'язані, одразу видно — в окопів. "Одступають!" — носилося з двору в двір.
Глухо й швидко хтось затарабанив нам у замерзле вікно, я злякався, подумав: окопні і, дивись, оберст з ними! А попросилися в хату, щоб трохи пересидіти лиху годину, наші люди: високий чорнобородий дід-степовик, така ж міцна його баба і троє онуків — лобатий нахмурений хлопець (видно по очах: гарний забіяка!) і двоє менших дівчаток-онучат. Вони гуртом обступили ледь-ледь теплу нашу лежанку, витягли з торби щось перекусити, і коли шморгав носом і простягував руку лобатий хлоп'як, дід грізно цитькав на нього, супив накошлані брови, а на онучок поглядав ласкавіше, примовляв їм: їжте, сороки, їжте. І, мабуть, не для них, не для своєї, баби, а скоріше для нас з матір'ю, дід почав гомоніти, одкашлюватись, охриплим, однак міцним голосом оповідати про всякі дорожні пригоди і про степові чутки.
А був, знаця, у нас недалеко, кілометрів з десять на хуторі, один одчайдушний хлопчина. Грав, кажуть, дуже гарно витинав на баяні і душевно співав пісень, особливо цю: "Ой, наступала та чорна хмара"... Збиралися коло нього такі ж малі одчайдухи, як ось мій онук Серьога (а ти цить, Серього, вуха настав і мовчи і хліб святий не колупай, чуєш!). Збиралися і таємно слухали радіо, ховав те радіо в себе хлопчина. І гранати, ружжа вони збирали. А вночі приїжджав до них Калашник, і вони їхали на станцію і там безстрашні діла творили: просто у вагонах фашистів підривали. А був з ними ще один солдат-фронтовик, Черкес, він зібрав цілий загін хлопчаків, і хотіли вони одного полковника вбити, оберста, страшно люту тварюку. І послали на розвідку отого хлопчину, що грав на баяні, кажуть йому: взнай і скажи нам, Павлику, як туди краще підстуіїитися (того хлопця, значить, Павликом звали). А він проліз серед ночі в хату, де спав полковник, та звалився через лаву, загримів, а фашисти в гвалт і схопили його живцем. Зв'язали, побили до крові, а вдень вивели під хату, поставили, щоб розстрілять. І от підкочує одна машина, виходить здоровий мужчина-офіцер в хрестах і каже полковникові, оберегові: сідайте в машину і беріть отого хлопчака, ми з ним по-своєму сквитаємося. І повіз їх в степ. А то був Калашник. Оберста вони тут же поклали в сніг, дали йому нашої земельки, а самі на станцію махнули. І от, може, ви чули, цілий ешелон полетів тоді з мосту, якраз проти Долинської. То все Калашник з отим відчайдушним хлопчиною...
Ми з матір'ю слухали цього міцного, обвітреного на морозі діда і нишком, спідтайна переглядалися: бач, знов принесли нам чутки про Павлика. Та ми вже знали про нього і не з дорожніх розповідей.
Я глянув на дідову сімейку, на лобатого онука, на бабу його в короткому кожушку, на двох дівчаток, а вони всі грілися коло плити, і раптом подумав: а може, давно-давно колись, в оту тяжку годину татарщини, коли степ наш за Інгулом, за Сал-ган-могилою, топтала дика орда, ось в такій же приземкуватій хаті і такий же міцний дід-степовик сидів з онуками коло вогню і розповідав їм про живого Байду, і про живого козака Голоту, і про вірного його джуру молоденького Шума, і та журлива дідова розповідь понеслась потім по селах, від хати до хати, від людей до людей, і десь вона стала думою, а десь піснею про вірного Шума, а десь і загубилася на далеких дорогах. Може, й з Павликом, з Калашником буде таке? Може, без цих історій, без гірких наших чуток, без хатніх, з крові, з голоду Й війни легенд ми б просто не жили на землі, а якщо й жили б, то зовсім не так і не такими б людьми?