Вчора обходив багато. Насамперед був на "Ринку". Там мене вразили українські вивіски: "Редакція Дїла" (чомусь над і дві крапки?), "Книгарня Наукового Товариства імені Т. Шевченка" й тому подібне. Але ж треба правду сказати, що я українські вивіски побачив вперше ще з Бродів над кожною станцією написано й по-нашому. Навіть у вагоні є надпис: "Вихильовати ся з окна возу як найострійше заказує ся". А друга: "Упрошає ся на підлогу возів не плювати".
Це таки по-українському, хоча й не зовсім "по-нашому".
Потім втрапив я до красного саду, що зветься "Стрийський Огород" (але ж це — тільки парк чи садок, а жодного огороду там немає). Дивно, що взимку він відчинений й всі доріжки почищено. У Києві всі майже сади,— й ботанічний, й миколаївський — зимою замкнено, а коли й не замкнено, то снігу з доріжок не позамітано. Я сів на лавочці й сидів. До мене підійшов якийсь вже літній панок і спитав:
— "Пан позваля?"
Й, коли я посунувся, він сів біля мене. За хвильку він почав мене розпитувати по-польському, чи подобається мені тут, і т. д. Я все зрозумів. Взагалі мені здається польська мова легкою. Але ж тільки, як слухати; а коли я сам почав йому відповідати, то в мене нічого не вийшло. Я це добре бачив, однак той пан мені сказав:
— "Але, але! Пан юж добже муві по-польську. Пан є рус?"
— Ні, українець,— відповів я.
Він враз замовк, швидко встав і пішов собі геть.
Тепер я вже знаю, чого то — поляки дуже не люблять українців, а ми їх також. Бо вони зовсім не хочуть визнавати, що Львів — то українське місто. Навпаки,— вони доводять, що Львів — польський, і страшенно за це воюють з нашими галичанами, яких зовуть "русинами", а не українцями...
Тепер ще у Львові польська влада, але всі наші говорять, що це — не надовго. Та й, справді, це так безперечно й буде. Варт тільки побачити та послухати: чого-чого тут нема українською! Й книгарні, й редакції, й митрополит, і гімназії, й бурси, й Наукове Товариство, й "Просвіта", й "Сокільський Базар".
Кажуть наші люди, що скрізь тут здіймається цілком одверто "українське питання", а коли часом буває якась українська маніфестація,— то польська поліція не те що нікого не б’є нагаями, як у нас козаки, а — навпаки — пильнує, щоб не перешкодив хто. От це, я розумію,— Європа!..
Взагалі з кожним днем ми — українці завойовуємо все нові "позиції", й наша справа стоїть тут дуже добре.
Тепер уже наші галичанські русини допоминаються, щоб у Львові було якнайшвидше заведено український університет. Всі наші люди певні, що Львів знову вже незабаром буде цілком українським і знову стане столицею української Галичини.
Тутешні студенти навіть мене умовляють, щоби я вступив до львівської української гімназії, а потім — до українського університету. Але ж уже й тепер і в польському університеті деякі науки викладають по-українському, й тут же навчає знаменитий наш професор Михайло Грушевський, той що написав найбільшу історію України. (Я купив сьогодні в "Сокільському Базарі" листівку з його портретом).
Але я ще не знаю, чи послухатись цієї ради, чи ні. Треба поговорити спочатку з Іоганном Карловичем...
Ще я бачив у Львові пам’ятники: Адамові Міцкевичу на Академічній вулиці (величезний гранітний стовп, на якому стоїть Міцкевич на весь зріст, а над ним янгол — Геній). Бачив також пам’ятник Яну Собєському. Я спочатку аж зрадів, бо думав, що то Богдан Хмельницький, а тільки потім зблизька додивився. Ну, куди ж йому до Богдана! Цей ледве сидить на коні, ніби до нього прив’язаний. Воно й добре, що таки наш багато кращий. Бачив університет, політехніку, музей "Осолінеум", де — кажуть — величезна книгозбірня з книжками на всіх слов’янських мовах; бачив український академічний дім, бурсу гімназіальну. Нарешті оце надвечір були ми на "Копці". Це — величезна, кругла, насипана з землі гора, яка ще зветься "Могилою Люблінської Унії". Зроблено її, як пам’ятник 300 літніх роковин, об’єднання Польщі, Литви та Росії.
Величезний широкий краєвид з цієї гори, а внизу, під нею,— руїни мурів старовинного, першого кам’яного замку ("двору"), що був вибудував ще король Казимир.
Взагалі, яка сила тута всякої старовини! Мабуть далеко більше, як у Києві. І вулиці мають не такий вигляд, як наші; й самі старі будинки зовсім не подібні до наших: часто трапляються по три–чотири поверхи, але ж кожен поверх має тільки по три, а часом то й по два вікна на вулицю. Це раніше в Європі був такий закон, що дома не вільно було ставити на вулицю широким фасадом, а лише вузьким боком...
Взагалі мені страшенно сподобався Львів. І,— правду кажучи,— кортить мені тут зостатись...
До того ж напрочуд мені тут щасливо ведеться. Єдина маленька була прикрість, як я заблудився після вечері, йдучи до свого готелю. Кого не запитаю по-українському: воно тільки луп-луп очима — й піде, мовчки. А один пан так навіть на мене гримнув; здається, сказав: "гайдамака"! Тоді я почав питати по-німецькому, й мені не тільки все показали, а навіть якийсь панок вернувся зо мною й сам довів мене аж до гостиниці.
Коли ми вже дійшли, я навмисне сказав по-українському:
— Дуже вам дякую, пане добродію!
А він усміхнувся й теж по-українському мене спитав:
— То ви — русин?
— Русин.
— А чому ж ви питалися мене по німецькому?
Я йому пояснив. А він засміявся й говорить:
— А це, бачите, завше так буває, що ми — слов’яни можемо розмовитись один з одним лише по-німецькому. Це — найбільш знана слов’янська мова.
Я й собі засміявся і спитав:
— А ви — теж українець?
— Ні,— відказав він,— я чех, але завжди живу у Львові й обертаюсь найбільш в русинському товаристві. "На здар" )
Мені страшенно сподобалося це знайомство.
— — —
Зараз оце ходив у кав’ярню: випив чаю. З наших був тільки студент Шапран. Я побачив його за столиком, як він читав газети, а навпроти його сидів якийсь пан. Я підійшов, поздоровкався й сів, а той пан, що був за цим столиком, саме покликав платничого. Я й чую, як він каже, що вчора поспішав і не встиг заплатити за те, за те й за те, а ще позавчора не заплатив за сигару. Потім, коли він вставав, щоб виходити, поклонився Шапранові й мені, навіть сказав: "Поважання!"
Я спитався Шапрана, хто це? — а він і каже:
— А я знаю? То — мені пан не знайомий.
Ні, таки знов скажу: от що значить — Європа! Яка чемність і яка чесність! Ніхто ж рішучо не знає, чи платив він, чи не платив,— тим часом тут нікому й на думку не спаде, щоб щось зашарлати. А потім мені це дуже подобалось, що тут, коли сидять за спільним столом, то навіть чужі люди вітаються. Дійсно це — не Росія. Не дурно ж у Бродах трапилася мені така пригода, маленька, але цікава.
Коли ми вже перейшли через митний уряд, що обдивився наші куфри,— я схотів поблукати біля двірця, бо знав, що нам ще чекати 40 хвилин, поки прийде наш потяг на "Красне-Львів".
Я поклав біля дверей в залі 2-ої класи свого куфра, а Іоганн Карлович десь сидів за столиком і пив пиво. Біля моїх речей примостився якийсь панок. Я й звернувся до нього,— як бувало це робить татусь,— з проханням, щоб він поглядав на мої речі.
А він засміявся та й каже:
— Та що ви, пане! Це ж вам, слава Богу, не Росія. Тут ніхто чужого не займе.
Дійсно, слава Богу, що це — не Росія...
Ага! Добре, що згадав...
Як я вийшов тоді за двірець, то нагодився на цікаву подію з пачкарями . Через Броди якісь жиди переганяли всяку худобу: корів, овець, свиней. Вони прийшли до митного уряду й тут урядовці почали обдивлятися їхню скотину. І яке ж було моє здивовання, коли один з жандарм почав здирати з живої вівці шкуру. Вона стояла спокійнісінько, але ж замість неї страшенно верещав її господар — жид. Коли ж з неї зідрали шкуру, то виявилось, що вся вівця була обстрижена й обмотана шовковими стьожками, якимсь мереживом, тощо. Таких овець знайшлося аж восьмеро. Було в них поза шкурою й шовку, й хусток, і всякої всячини.
Я так сміявся. Та й всі, хто там був, аж качалися, дивлячись, як вівці рішучо не пручаються, коли з них здирали шкури...
Кажуть, що там часто ще й не такі дива можна побачити. Взагалі ті пачкарі — незвичайно хитрі люди. Може б, кажуть, і ці проскочили, коли були б не спізнилися на півгодини, як саме стояли ще потяги й урядовці оглядали клунки пасажирів, а то спізнились і "вскочили у нікуди"...
Прийшов Іоганн Карлович. Йдемо вечеряти.
— — —
25/ІІІ
Ну, от я вже й в справжній Польщі — у Кракові. Тут уже українців не знайдеш, але по-німецькому всі говорять добре. Маю й я чималу практику.
Ми тут пробудемо тільки до завтрашнього ранку, бо ті люди, яких хотів побачити Іоганн Карлович, виїхали до Праги. А йому конче їх треба бачити, й через те ми ще побуваємо у Празі. Я дуже-дуже радію. Подумати тільки: заразом побачу й Закордонну Україну, й Австрійську Польщу, й Чехію, й Німеччину, бо з Праги будемо їхати на Дрезден, де спинимось може аж на два дні, й тоді — Баварію! От, це так мандрівочка!.. Не гірше, як у Ворисгофера "Виховуюча мандрівка". Одного мені тільки й шкода, що немає зо мною мого любого побратима, вірного товариша — Ярослава. Уявляю собі, з якою радістю він ходив би не по Вороніжу, а по Кракову!..
А в мене вже, здається, ноги привикають до ходіння, як у поштаря. Бігаю чисто мов Самзнай: бо кортить побачити якнайбільше.
Сьогодні зрана й до обіду оббігав мало не увесь Краків і ще був й в музеї...
Ну, записую все по-порядку.
Шкода трохи, що ми їхали вночі: не довелося бачити шляху. Коли вчора Іоганн Карлович прийшов ввечері, то сказав, що треба швидше вечеряти та їхати. Признатись — у мене дуже боліли ноги та хотілося спати, але ж я посоромився те сказати, а лише нагадав, що він мене колись вчив не їздити вночі, щоб бачити дорогу. А він посміхнувся й каже:
— Тож я вчив, коли чоловік виїздить з дому; а коли маєш платити в гостиниці за те, що зостаєшся на однім місці, то краще заплатити у вагоні за те, щоб тебе перевезли до другого місця.
От, практичний чоловік!
Коли ми приїхали на двірець — там була така сила народу, що ми ледве влізли у вагон. (Ми по Європі їдемо в третій класі, а до Європи їхали в другій.) У вагоні попали ми в таке купе, що на кожній лавочці нас сиділо по п’ять душ. Я був такий заморений, що ледве міг сидіти: так страшенно мені хотілося лягти. Але де там: тіснота, а ті сигари — то просто життя від них не має! Тільки що рушив потяг, як Іоганн Карлович встав і, нічого мені не сказавши, вийшов з купе.