Але ж о. Феодор, вислухавши протесту, який мадам Рапне називала вже "отвертим бунтом", і, поклавши обидві руки на своїм череві, коротко відказав:
– Сказано: "Всякоє диханіє да хвалить Господа!" – тож це, дівиці, пусте, що ви – чужовіриі. Ви ж у Бога вірите, то, співаючи слова православні, в серці своєму моліться Богам своїм. От воно й буде гаразд і всім Богам "приязно"!
I було. Тільки раніш, як виступити з тим голосним тріо на православній Преждеосвященній Службі Божій, мусульманку та католичку мусила ще проконтролювати... лютеранка, фройляйн Оттилія...
Одного дня, коли мала бути лекція математики, хтось заздалегідь "провідав", що професор, офіціяльно знаний "Рудобородий Тор" (pro domo sua також називаний "Холера"), який мав єдину позитивну прикмету, що часто хворів, – і сьогодні не прийде. Тож, на загальну радість, година буде вільна. Знала те і фройляйн Оттилія, але ще вірила, що, може, чутки – неправдиві. Тому вона спочатку часто заглядала на годинник, кілька разів вийшла на коридор. Але інститутки, маючи певну віру в усе добре, тобто що таки буде "година без холерна", запитували одна по одній, чи дозволить класова дама вже приготовляти наступну лекцію. Та акуратна німкеня була, як завжди, невмолима:
– Meine Damen, учіться чекати! В житті завжди чогось очікується. Тож найкраще вміння й найповажніша річ – штука чекання.
Нарешті таки проминули приписані хвилини, після чого професора не муситься чекати. Класа не таїла своїх радощів, хоча не дуже й не любила "Холеру", а тільки переносила на нього своє вороже наставлення до огидного предмету, який він викладав. Тому з лавки Богданової на всі боки поповзли коротенькі віршики-експромти, розмножені олівцем:
Наш Тор захворів
й поліз спать на пічку.
Дай, Боже, щоб він здох,
ми ж поставим свічку.
В супроводі імпровізованого й ad hoc зложеного хору сусідок проспівані його нишком-тишком як новий "opus" Богданової. Загальний сміх був доказом, що вірш повівся й авторка заслужила признання класи. Але фройляйн Оттилія урвала овації коротким і сухим:
– Schaemen sie sich!.. (Посоромтесь!), – а по хвилині додала: – Якщо маєте охоту співати, то повторіть ще раз "тріо". Ставайте парами, meine Damen, і – до рекреаційної зали.
Видима річ, усі "дами" прийняли той наказ із шумливо-голосною радістю. Бо ж було чого: замість дрімати на "Торовій" лекції та збентежено "тримати палець" (це було закляття, щоб не викликав!), можна перебути пів години в рекреаційній залі, на волі.
Класова дама взяла Катрю під руку й пішла з нею в першій парі.
– Чи ви певні щодо своїх товаришок, фройляйн? – питалася Катрю. – Чи твердо вони знають свої партії? Не помиляться? Не буде скандалу?
Фройляйн Оттилія бажала, щоб усе, що чинять її вихованки, було зроблене поправно, бо вважала те за корпоративну "честь класи" і свою особисту. Невмолимо достойна в дотримуванні інститутських приписів, вона проте ніколи не хвилювалась, коли інститутки порушили їх. Навпаки, зовсім спокійно констатувала прикрий факт і призначала кару цілком спокійно, без роздразнения. Взагалі інститутки ніколи не чули від неї криків, загроз, образливих висловів. Але, коли прохали її вибачити провину й не карати, вона дуже привітливо усміхалася та спокійно й чемно відповідала:
– Я не маю чого вам вибачати. Мені особисто ви не зробили нічого злого. Але ж ви знаєте, що статут це забороняє. Тож мусите прийняти кару, яку він накладає, коли його порушиться. Я так само мушу дотримуватися того статуту, як ви всі...
Катря приклала до вуха камертон і зробила диригентський рух обома руками. Спочатку вирвалося гарне сопрано, але швидко потім його покрило чудове Катрине контральто:
– …яко кандило пред Тобою...
– …вооздіяніє руку-у мо-оє-ею... – відказали на те сопрано й меццо.
Німкеня слухала з найбільшою уважливістю. Для неї музика чи пісня завжди були "молитвою", одначе ця насолода, яку вона відчувала при доброму співі, не затьмарювала їй свідомости своїх обов’язків: так само уважно пильнувала вона, чи дівчата добре стоять, чи справно тримають руки, чи мають добре поставлені ноги.
Коли завмер останній звук молитви (співали без акомпаніяменту), фройляйн Оттилія подивилась на годинник, вирахувала, що вже не варт до павзи повертатись у класу, бо ж за коротку хвилину вихованки нічого не встигнуть зробити "ganz ordentlich", а тому дозволила відразу почати рекреацію.
На залі потворилися гуртки. Подруги ходили парами, взявшися під руки. Ті, що "приятелювали компанією", ходили по чотири в гурті або й по п'ять заразом: три йшли, взявшись за руки, а перед ними, обличчям до них, відступали спиною назад дві чи три інші, тримаючись руками за попередниці трійці. Біля рояля співали. Німкеня любила всякий спів і радо слухала всіх пісень. Але цього разу її ніжна дівоча душа, хоч і замкнена в гренадерській поставі Валькірії, не стерпіла співів "грубих". Бо ж співала соло Маруся Стояновська, а вона найчастіш починала з "Разбойніка", тобто піснею "Что затуманілась, зорєнька ясная", що мелодією і текстом так подобалась інституткам. У цім романсі розбишака питав полонену ним дівчину, чого б вона бажала, щоб перестати сумувати, та пропонував їй усі можливі розваги і блага життя.
Фройляйн Оттилія знала московську мову досить недосконало й коли до неї говорили, то вона ще розуміла п'яте через десяте, але в співі вже не вловлювала глузду. І з цього цілого романсу вона схопила тільки слово "разбойнік", яке належало до лексикону лайки, її обурювало, що "благородні" дівчата можуть співати такі "недівочі" й "нешляхетні" речі. Тому висока її постать ураз виросла перед гуртом співаючих:
– Уже знов "розбійника" завели? Мої панночки, чи ж ви хлопці? Ну, подумайте самі, які з вас будуть дами, коли вас уже й тепер бавлять тільки розбійники? Та чи ж ви не маєте поетичних гарних пісень? Фройляйн Саморадова! Заспівайте їм оту... про вітер, що... що... від нього "аж дерева гнуться". Або ви, фройляйн Добровольська, про "сонце, що вже низенько" (вимовляла: "нісенко"). Або wie heist das?, про калину. Отже, Тарасові слова справджувалися ще раз: німкеня навчала несвідомих, "яких батьків" буди вони діти…
Але Добровольська, що вигравала прелюдію "Вісли", зненацька взяла дрібно задерикуватим темпом, і в залі залунала несподівана мелодія "Ой, лопнув обруч коло діжечки, дівчата мої, сироїжечки".
Цілий хор свіжих дівочих голосів підхопив мелодію, хтось у такт заплескав у долоні, як при грузинській лезгинці, а Богданова, не даючи себе просити, враз схрестила руки на грудях і по-хлоп'ячому "вшкварила гопака". І було дивно: в менуетах така вуглувата, негнучка її постать, тепер була струнка, повна грації, з вільними й легкими, мов вітрець, рухами. Всі обличчя засвітились усміхом. Інститутки захоплено співали, плескаючи в долоні, та не вчули, що до зали ввійшов рідкий "нагорі" гість. Обернулись, коли й він гучно заплескав.
Елегантний, як завжди, з сивою головою й рожевим обличчям, усміхався й кланявся інституткам у відповідь на реверанси Микола Лисенко.
– Прошу вибачити, що порушив вашу забаву. Я здолу вчув, що тут так весело...
Класова дама почала вияснювати, чому панночки були в рекреаційній залі.
– От, я й не сподівався, – усміхався Микола Віталієвич, – що панночки знають і народних пісень та ще й танців.
І враз почав випитувати Добровольську: відкіль вона, хто її батьки і чи ближчий до народного її "стакатний" темп, як звичайне allegretto (веселе)? Поглянув на годинник.
– Коли вже панночки вільні, то я міг би взяти когось на лекцію. – Подивився в свій нотес. – Мадмуазель Лячерда Меди-Челі – Ваша черга. З дозволу Оттилії Олександрівни додамо з павзи хвилин десять, то й буде повна півгодина.
Фройляйн була дуже вдоволена, що Лисенко, якого всі любили й поважали, похвалив її вихованок.
– Прошу, прошу! Можете затримати фройляйн Лячерду, бо ми спочатку матимемо "ручні праці", а цс таке мистецтво, в якому фройляйн Лячерда ніколи не виявляє свого таланту.
Микола Віталієвич уклонився й рухом руки попросив Ноель іти вперед. Але Ноель попрохала дозволу піти спочатку по свої ноти.
Стати ученицею Миколи Віталієвича й утриматись на тому становищі довший час, було зовсім нелегко. Бо ж Лисенко, одинокий із професорів музики в інституті, мав право сам собі вибирати учениць, тоді як иншим їх просто призначали згори. Лисенкові подавали списки нових інституток, а він, не бачивши їх раніш, відзначав у тих списках прізвища вихованок, що їх погоджувався вчити. Одначе було це без гарантій, що вибраних учитиме він аж до кінця шкільного року, часами після якоїсь лекції Микола Віталієвич повідомляв директорку, що він відмовляється вчити ту чи іншу дівчину.
– Не здібна? Не хоче працювати? – допитувалась директорка.
– Ні, я цього не говорю, – делікатно відповідав професор, – тільки не можу її вчити я. Хтось инший, напевне…
І ученицю "передавали" іншому.
У чім був секрет тих незрозумілих "примх" ставного музики, ніхто не знав. Одначе жартували, що Микола Віталієвич учить тільки гарненьких учениць. Та це не була правда, бо ж вибирав він поза очі, мав між вибраними і справді негарних, нарешті ж, у молодших літах навряд чи хто міг враз, між однією й наступною лекцією, так споганіти, щоб утратити шанси вчитись у Лисенка. Так само не мало підстави і припущення, ніби він вибирав собі тільки найздібніші та найретельніші. Бо ж тоді Ноель напевне не була б між його ученицями. Таки не раз і не два доводилось їй чути від учителя:
– Ой, ледача ж ця дівчина! Ледача...
Та, згадуючи про це вже по багатьох роках, коли в світ прийшли нові ідеї й нові слова, зрозумілим стало, чим кермувався Лисенко при "своєму "штучному доборі". Витовська, Тарновська, Сваричевська, Драгомирецька – ось прізвища інституток, що вчились у Лисенка. А між ними не можна було знайти жодного суто московського чи німецького, дарма, що саме тих в інституті була велика більшість.
Лисенкові лекції відбувалися не в класовій кімнаті, а в першім покою інститутської книгозбірні. Була це велика, півпорожня світлиця. В одному куті – полиця зі словниками та нншими інформаційними книгами, у другому – рояль. Крім того – стіл та стілець бібліотекарки . Замість неї на час Лисенкових лекцій сиділа, плетучи панчоху або шаль, премила, наскрізь білоголова, вся цілком старовинна постать – Олександра Максимівна, не то Новицька, не то Савицька.