Олюнька

Відчинив з ляскотом две­рі і став на хатнім порозі.

Шляхта стала під вікном і дивилася з цікавістю до хати.

Андрій стояв зухвало на порозі, заклав шапку на вухо і взявся під боки.

Олюнька сиділа на лаві, Ганна поралася коло печі.

— Замикаєш двері чи ні, ти, дрантє?

— А коли мені не хочеться замикати! — відзивається Андрій. Ганна зміркувала, що він п'яний.

— Будеш мені холоду напускати? Ти, пияку проклятий! Я тобі голову роз­череплю!

— А коли... мені хочеться... Я тут пан... я шляхтич... розумієш? А ти так ша­нуєш шляхтича, свого мужа?..

— Як тебе вшаную, то голова тобі облізе! Ти мерзенний. Марш надвір! — крикнула Ганна з усієї сили й замахнулася великою лопаткою, що нею м'яла коровам варену бараболю.

Андрій миттю переступив поріг, схопив одною рукою лопатку, видер її з рук Ганни, а другою вчепився за волосся.

— Почекай ти, малпо одна!.. Потанцюємо собі, як ще ніколи не танцювали!.. Не все ти будеш на мені їздити... нехай я на тобі трошки поїжджу!

Андрій говорив ті слова, мовби був уже цілком тверезий. Здається, та важка хвилина, коли брався виконати те, що по-п'яному постановив, вибила йому хміль з голови.

Ганні злетіла хустка з голови. Вона аж тепер налякалася, бо ніколи чоловіка таким не бачила. Андрій обмотав її косу навколо своєї руки і став пражити ло­паткою куди попало! "Оце за моє, за тую зневагу, маєш, от маєш, суко!" — повторював і бив, аж засапався. Ганна верещала щосили, проклинала, кликала дітей на поміч, але все було даремно. Діти завмерли зі страху й здивування. Вони ще зроду такого не бачили, та жодне не сміло рушити з місця.

Ганна пробувала видертися з Андрієвих рук, оборонятися, дерлася з нігтя­ми до його очей, дряпала по лиці, але Андрій на те не зважав і бив далі. Тепер Ганна стала проситися:

— Ай, пусти мене, Андрію, Андрусеньку! Пусти! Не буду вже, не буду, вже буду тебе шанувати, як рідну маму.

Нічого не помагало. Андрій обкладав її дальше. Він розлютився, як дикий звір, що виломився з клітки і гризе свого дозорця, хоч би той не знати якими солодкими словами приговорював до нього.

Шляхта, що стояла під вікном, надіялася, що Ганна насварить на чоловіка й він утече, а тоді вже будуть мати з чого сміятися. Тепер зміркували, що роз­лючений і п'яний чоловік може вбити жінку. В одній хвилі скочило кілька шлях­тичів до хати і схватили Андрія ззаду та видерли йому лопатку з рук. Але Андрій не давався. Він оборонявся ногами, а коси з руки таки не гадав випустити і пова­лив жінку на землю. Шляхтичі з тяжкою бідою розмотали косу з-поміж пальців і звільнили Ганну. Вона, побита і люта, лягла на запічку і стала стогнати та плакати зі злості.

Андрія, який ще поривався до жінки, посадили насилу на лаві і стали вмо­вляти:

— Та майте розум, пане Єнджею, уб'єте жінку...

Андрій тяжко сапав, але вже протверезився.

— А видиш ти, суко, що збанок воду носить, поки вухо не увірветься!... А ти гадала, що ціле життя будеш на мені їздити?..

— А бодай тебе холера стерла за мій біль! — каже з запічка Ганна крізь плач.

— Тихо, ти, гадино,— ще сичиш? — закричав Андрій, аж вікна задзвеніли, й затупотів ногами. Ганна замовкла, а Андрій говорив далі: — Через тебе моя біда... Через тебе мене бабою прозивали та й ціле Закуття мене висміювали... Через тебе я й від Шевка сорому набрався... Тепер буде інакше: мусиш так танцювати, як я тобі заграю. А як мені будеш Олюньці кривду робити, то тобі за кожний раз зроблю, як тепер. Спишу тобі плечі, що аж...

Андрій, попробувавши раз своєї сили, почув, що його зверху. Його тішило те, що нарешті вирвався з тої тяжкої залежності; тішився, що його грізна жінка замовкла, і тепер не хотів випустити захопленої таким чином власті зі своїх рук. Він сидів на лаві, сперши голову на руки. Шляхта мовчала. Ганна стогнала і ойкала на запічку. Кожне міркувало своє. Андрій дивувався, чому він давно вже так не випарив жінку, а було б усе інакше. Він пригадав собі, що то йшло про якийсь заклад, і благословив ту хвилю, коли пішов до Шевка, і ту горілку, що йому додала відваги. Ганна знов зміркувала, що її панування скінчилося, і того було їй більше жаль, ніж побоїв. Та й Олюнька раділа в душі, що тепер настане для неї ліпша доля, коли вуйко, а не вуйна, буде орудувати в хаті.

Шляхтичі посиділи ще, поки Андрій не заспокоївся. Не довіряли йому, таки змусили його лягти на постіль. Андрій був змучений і перепоєм, і бійкою, і це заспокоїло його.

Шляхта вийшла надвір.

— А що, програли заклад, пане Яне!

— О що ви закладалися? — питає хтось.

— О ніщо,— каже Ясьо. — Але тепер думаю собі так: і найміцніша гребля не витримає, як багато води набереться... В Андрія прорвалася гребля.

— Добре їй так, бо вже не знала міри, тепер буде трохи смирніша...

— Але то буде сміху на ціле Закуття!

Другої днини ціле Закуття оповідало, як річ дуже незвичайну, що Андрій вибив жінку.

XII

Не так уже й багато часу минуло відтоді, як людей стали брати до війська ли­ше на три роки. Давнішими роками було інакше. Служили люди від восьми до дванадцяти літ, та кого до війська взяли, той уже пропав навіки для родини й господарства. Такий жовнір, прослуживши стільки літ у війську, повертався додому цілком нездатним чоловіком — без здоров'я, старим та ще й таким, що не вмів уже ніякою живою мовою гаразд говорити. Мішав слова чеські, німецькі, мадярські, італійські — взагалі всі, котрих за час своєї довголітньої служби наслухався між різними націями австрійської держави. Зате не брали до війська шляхти, учнів, які в школі проявили себе, і тих багатих людей, котрі могли послати за себе заступника — суплента. Ті щасливці складали в уряді приписану квоту, і завжди знаходилися такі, що за гроші йшли служити. На таких суплентів наймалися вислужені вже вояки, котрі не мали чого додому по­вертатися і зі службою військовою так уже зжилися, що без муштри годі їм було жити на світі. Таких старих вояків військові власті приймали дуже охоче, бо замість рекрута мали вимуштруваного старого жовніра.

В Закутті був один такий старий вояк, що і свій час відслужив, і за суплен­та раз найнявся. Взяв за те гроші, але вони нітрохи не трималися його: всі пропив дочиста. І, прийшовши раз на короткий урльоп додому, продав свій ґрун­тець і теж пропив гроші. Коли вислужив другу "капітуляцію", хотів найнятися на третю, але його вже не прийняли, бо чогось недомагав. Отже, вернувся в За­куття й жив з поденного заробітку, вночі ловив рибу та й так валявся між своя­ками.

Звався він Лавром, а закуттяни прозивали його Гаврусем. Він був посміхо­виськом на ціле село через те, що не вмів ні по якому говорити, лише вживав у своїй конверзації так звану регіментсшпрахе. При тім усім Лавро держався чепурненько, ходив рівним помірним кроком, голився чисто і воскував свої гарні вуса. Находившись по світу, Лавро навчився ввічливо поводитись, особливо закуттянське жіноцтво вважало його за найчемнішого кавалера. Він став крути­тися коло дівчат і вдовиць, хоч практичний його розум підказував давати пере­вагу вдовицям.

Той-то Лавро кинув оком на Костиху, Дмитрову матір. Вона ще не була ста­ра, бо скінчила ледве тридцять п'яту весну, виглядала незле, а при тім добра ха­та й негірший ґрунтець дуже манили такого підтоптаного козарлюгу.

Спочатку здибався Лавро з Костихою на вулиці і привітався з нею чемненько та сказав їй кілька солодких слівець, відтак став підходити аж до воріт. Так за­в'язалося знайомство, а Костиха закохалася в Лавра по саму шию. Далі-далі стала запрошувати Лавра до хати, частувати, посилала дівчину за горілкою, а вкінці порадилися таки зладити весілля.

Помітили це сусіди, й пішла по селу плітка. Костиха намагалася тримати свої любощі в таємниці, а особливо перед Дмитром, від якого можна було спо­діватися неприємностей. Тому Лавро, йдучи до Костихи, вибирав такі годи­ни, коли знав, то Дмитро не забіжить до хати і його не побачить.

Але всьому буває кінець. Люди почали про те балакати голосніше, а відтак дехто проговорився перед Дмитром:

— Дмитре, чому ти ліпше не пильнуєш мами? Незадовго будеш мати тата.

Дмитро відразу не зрозумів, про що річ, але як йому пояснили і сказали, що до мами забігає Лавро, він запалав таким гнівом, що мало вістунові зубів не вибив. Таку вістку вважав він за просту обиду для своєї матері, бо йому й на гадку не прийшло, щоб той висміюваний всіма Гаврусь, котрого прозивали без'язиким, посмів сягати так високо.

Але дарма! Хоч закуттяни сміялися з Гавруся і не любили його, зате закуттянки вважали його чемним чоловіком, що знав світові манери краще, ніж перший-ліпший шляхтич від плуга та ціпа. Дмитро, коли почув таку новину, побіг зараз до матері.

— Мамуню, чи то правда, що люди говорять, буцімто до вас забігає Лавро?

— А якби правда, то що? — питає Костиха, котра, хоч була таким питанням приголомшена несподівано, хотіла раз ту справу полагодити.

— Як то що? Та що з того буде?

— Він буде зі мною женитися та й тільки! Ми так умовилися.

— А я нічого про те не знав! Та як так може бути, щоб таке робилося поза моїми плечима?

— Чи ти гадав, що я буду в тебе дозволу просити? Я сама собі господиня і твоя мама... я маю свою волю.

Дмитро запаленів від злості.

Та Костиха була хитрою бабою і не хотіла всього ставити на вістря ножа відразу, а воліла все полагодити по-доброму.

— Слухай, сину, розмірковуй добре, що тобі буду казати, і побачиш, що моя правда. Інші в старшім віці виходять заміж, мені ледве тридцять п'ять літ... Як я віддавалася, мені було шістнадцять років, ну, а тобі тепер дев'ятнадцять. Ти в службі, а я сама на господарстві і не можу собі з дитиною ради дати (Костиха пробувала при тих словах заплакати). Тепер прийде на господарство чоловік розумний, бувалий і роботящий, то зараз усе піде своїм ладом...

— Ото мама роботящого собі знайшли! Таж то нероба, що його порядний гос­подар за наймита не прийняв би!

— Е то ще не рація. Як наймитові йому, може, й не схочеться робити, але на своїм буде інакше, бо то для себе. А силу має... хлоп здоровий... бо таки прав­да, нічого йому не бракує...

— Але бійтеся бога, ціле село буде з нас сміятися...

— Я собі тим анітрохи перейматись не буду? Нехай сміються, аби нам було добре...

— Чекайте ж, мамуню! Якби ви віддалися, я не міг би вирекламуватися від війська.