Ви не гадаєте, що людина може в одну мить під час величезного катаклізму прозріти і знайти себе, свою душу? Це будуть ті всі, що об'єднаються біля давнього, але доброго прапору вітчизни...
Олелько подумав, що мова цієї людини, подекуди навіть вишукана і чужа, так начебто це не була її рідна мова, могла чаклувати. Всі мовчали. І тітка Лара тільки порушила тишу.
Невже ви чекаєте прозріння у людей, які давно, надто давно, стали безбатьченками? У цього висмоктаного, зжіночілого клану, який, як ви самі говорили, здатен тільки на безглузде празникування, на тризну після власного, очевидного похорону?
Я зовсім не захисник шляхетчини, — тихо сказав Немирич, — правдоподібно більшість її чекає неславний кінець. Кращим кінцем її може бути тільки гідна лицарських предків мужня загибель. Наш стан приречений. Врятувати кращих його представників, які ще не зовсім зледачіли, може бути тільки повернення до батьківщини, до нації. Конкретно: до нас: до України...
Дядько Петро, що ходив по кімнаті, спинився перед Немиричем. Його чорні очі аж жахтіли.
— Слухайте, слухайте, пане Богдане! Я українець
— Петро Драгоміров, з діда-прадіда; пращури мої — болгари чи серби, прийшли сюди і служили вірою і правдою Україні. Але її Бог не творив, а творив диявол, що хотів віддати її на поталу хижакам, бо ця земля благословенна і благодатна. Арканами ховста-ли наш народ печеніги, половці, монголи, розпинали і катували пани-ляхи, гнобили царі; всі згинали нас, але зігнути не могли. Як ніхто інший, боролися ми і, співаючи, вмирали за волю. Я українець — повторюю ще раз, але я не просвітянин і не кооператор, я революціонер. Мене не розчулюють ні бандури, ні романтичні спогади про козака Мамая чи Наталку Полтавку. Я вірю у всесвітню революцію і з моїм народом за неї борюся. Я хочу визволення України, яка нині стогне, експлуатована, замучена неволею, деспотією посіпак, глитаїв і перевертнів, спрагнена землі і волі, спрагнена свого імені, а найголовніше — правди вселюдської, ви розумієте? Невже ви думаєте, що вашими шляхетськими, давно відгомонілими мітами кабінетного патріотизму, ви підіймете Україну, яка перебуває напередодні небувалої ще в історії, соціяль-ної революції? Хто піде за вами?
— Націоналізм, пропонований паном Немиричем,
— озвалась тітка Фламінго, — це просто войовничий, становий консерватизм, який на Заході може ще мати деякі перспективи, зважуючи соціяльну структуру суспільств Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Англії... Він може об'єднати реакційні прошарки.
хоча 6 тільки лля відсічі соціальної революції, про яку говорив Петрусь, і якої неминучості ми всі свідомі, об'єднати деякі, історично ще дійові клясіг. ари-стократів-февда.іів Франції, чи в імперії Габсбурі ів. пруське юнкерство, космополітичну плю гокрагію. бюргерство, дрібну буржуазію...
Правильно. Ганнусю... — презирливо вкинула Оксана Олексіївна, — це безглуздя проиаі увати ось-такий консерватизм чи як ви кажете, націоналізм на Україні, яка не мас своїх власних експропріюючих клясів... Ми — народ, par excellence — злидарів...А з чиєї волі — спитайте!..
Я сподівався ваших спростувань. — посміхнувся Немирич і ііого обличчя стало ше більш суворим, — безперечно, такий патріотизм чи пак націоналізм в Україні буде ідеологією меншости, національно свідомої державнотворчої меншості. її становитиме,хочете того ви чи ні, панове, український хлібороб, — багатій, ретельний плугатар. Звичайно з участю кращих представників інших прошарків, одержимих тією ж ідеєю державності. Цій меншості, можливо, доведеться навіть силоміць накидати свою віру аморфній, безфоремній масі людей, невідующих, несвідомих свого роду і імені. Тобто осідлати, загнуздати цю безголову бестію. І певна річ, що очолити цю творчу меншість, цю спільність потомственних плугатарів, хліборобів — цієї основи нації, доведеться в першу чергу нам, які цій землі і цьому народові винні так багато. Чому нам не збагнути того, що збагнули три сторіччя тому наші спольщені пращури, які здіймали національну революцію 1648 року, боролись в її лавах і помагали будувати молоду козако-українсь-ку державу?
Чи не простіше, пане добродію Немиричу, — з'їдливо сказала Оксана Олексіївна, — простелити отій вашій вірі в плугатарів — багатіїв доріжку просто до всеросійської реакції, до цареславної "чорної сотні"?.. Тобто просто в обійми столипінщини...
— Ні, — відповів повагом Немирич, — ніякої простої доріжки туди нема для тих, хто хоче відбудови української держави, що й буде метою нашої національної революції...
Василь Михайлович, що досі слухав і мовчав, підійшов до Немирича.
Не бачу підстав легковажити концепції пана Богдана, тим більше іронізувати. В загальному, ідея грандіозна і нова, а зокрема аж надто прийнятна для нас, стурбованих нашим суспільним становищем. Тих, що, як ми, живемо споконвіку на Україні, тих, що не стали ренегатами, така концепція повинна зацікавити. Я розумію вас, пане Богдане. Ви готові жертвувати нашими ренегатами для революції, щоб дати змогу найсвідомішим і найідейнішим повернутись до вітчизни і в ній, оновленій, стати чесними будівничими...
Воїнами в першу чергу, поряд з найкращими людьми інших станів, які пристануть до нашої віри, утворять незламну сталеву когорту, що розгорнеться в легіон. Ми — шляхта, повинні на зразок "залізних боків" Кромвелля, стати...
...преторіянами імперії, — усміхнувся Петро.
Хоча б і преторіянами. А насамперед керманичами і будівничими...
А що коли інші стани, припустімо, — зауважила тітка Фламінго, — не схочуть пристати до віри отих ваших вибранців?
Тоді вони будуть згноблені силоміць або й знищені. Державна рація в усіх випадках більша, ніж мрії одвічного раба про матеріяльні блага...
Середньовіччя! — Вигукнука Оксана Олексіївна, — альбігензи, Чорні клобуки, опричина, інквізиція...
Просто — утопія! — сказав дядько Петро, — все побудоване на поезії, на повному запереченні розуму, на неіснуючій, антинародній, антисоціяльній і глибоко антилюдяній суспільній базі...
А чим оте середньовіччя таке погане. ? — Раптом із-за рояля озвалась тітка Катря — це велика епоха, ці середні віки. Вони залишили нам Нотр-Дам, собори в Кельні, Реймсі, чудо готики, трубадурів і менестрелів, Трістана й Ізольду, нарешті Жанну д'Арк... Це величня епоха, варто було в ній жити...
Шкода, що ти не жила Катрусю, тебе напевно спалили б на повільному вогні як відьму... А пан Богдан був би твоїм суддею...
А я охоче була б відьмою, — сказала тітка Катря, — хоч би тільки один раз полетіти на мітлі в Брокен...
Якась думка майнула. Вона засміялась і, глянувши по всьому товаристві, яке чомусь замислилось і замовкло, почала грати Революційний етюд Шопена.
Втім за вікном тишу перервав стукіт підков. Коні в'їздили в алею.
— Це мабуть доктор Крученюк, Мирослав і Юрко Бріф...
Бричка підкотилась під самий ґанок. Незабаром увійшли запилені з дороги доктор Крученюк, Бріф і Мирослав, що поїхали ще зранку в Межиріччя.
Добре, шо всі в зборі, — спинився на порозі пан Крученюк, за всіми ознаками, схвильований. Ви тут, панове, в гаразді і спокої, а ми привозимо тривожні вісті... Позавчора в Боснії, у Сараєві, вбито австрійського ерцгерцога, наслідника-прінца Франца-Фердинанда і його жінку графиню Хотек...
Австро-Угорщина, — докинув Мирослав, — представила Сербії ультиматум...
їх оточили, позривавшись з крісел. Розхоплювано газети.
Чому Сербії?..
Вбивця — молодий сербський патріот, Коміта-джі, Гаврило Принцип, — пояснив Мирослав; ультиматум Відня дуже різкий...
Це війна...
— Европейська війна. — докинув Немирич. Він стояв поруч тітки Лари. Червнева ніч була тиха і духмяна.
XV
Олелько стояв на ґанку. Сріблом цвяхований Лебідь плив тихим небом. И засотана зорями ніч і шепіт листви і повзучі тіні дерев сповивали старий дім синявим, німим непокоєм. Крізь гущавину тьмяного бузка прорізались струмені світла з відчинених вікон, голоси гасли скравками луни в надрі саду. Листва була аж чорна, атласно-блискуча й сливе нерухома, як кована. 1 той двір і вулиця за білими ворітьми, що гинули в чорній пащі алеї й село — давно спали. Тільки з зірницями разом, десь дуже далеко, мабуть на луках, де паслися табуни, а може край села, за шо-сою, линула пісня й перегавкувались собаки. Олелько був ще в чаді задимленої вітальні, в полоні думок і слів, що спрокволу влягались немов утомлена імла в його притомності. На нього налягала якась незбагненна туга. В тому тихому тремтінні обважнілих гі-ляк, в прозорій білості мурів будинку, в решті, що йшов звідусіль на нього, щось було зловісне. Ще ніколи не щеміло у нього серце таким прочуттям роко-ваності і нроминальності, автім ще зовсім незазнаного щастя. Люди й речі невпинно мінялися й жили довкола нього, дратуючи його своєю неймовірною несу-цільністю: цей гомін рідної садиби був тільки відлунням хаосу. Він ажніяк не окрилював, навпаки, він швидше дурманив. Він гнітив і породжував цю химо-родну тугу.
З бузкової гущавини, на яскріючу скрипучу стежку вийшла чиясь тінь. Від її несиодіваности Олелько аж сахнувся. "Не бійтесь, це я — проказав вже знайомий. вкрадливий голос. не я Тріадо. Не сниться, Олелько Васильовичу?" "Що ви підслуховували?" їдко сказав Олелько. "Підслуховувати — нехороше, ні, я просто, я йшов, дивитися на зорі, а розмова голосна, сказати б палка, мимоволі почуєш. Чи не пройтись нам?" Вони пішли під каштаном, по той бік дому, в сад, де між деревами, здавалось ще дуже далеко, спеленаний і все тією ж синявою, блимав вогник дядька Сили.
Інтересно, звичайно — позіхнув до зір Тріадо; люди розумні, освічені й норовисті ж, з біса, а чому не поговорити? Вітряк — як не правильно ваш батько сказали, Василь Михайлович. Сто літ з гаком вертиться той словесний вітряк, а діла нема. И не буде...
— Якого ж діла?
— Та вже звісно — веселого того. Може воно й було б, та тільки не з делікатної панської руки, ви пробачте мене, Олелько Васильовичу. Коли пани бун-туються, то — просто вам сказавши — тільки з жиру, а народу з того користь яка? От були у нас благовісники свободи — декабристи, скажімо, ну й шо ж?
— Силу слів наговорили, а прийшлось до діла, знітились. Ще й поплакались як діти малі, гай-гай. Шкода їм бач, стало шляхетної крови та й крови взагалі, а хіба це кров була? Гнила сукровиця, її й пустити не шкода...
Дядько Сила таки не спав.