Осмомисл

Осип Назарук

Сторінка 22 з 66

По якімсь часі увійшла ці-сарева й сіла на золотім кріслі, а за нею увійшов кубукліон, зоста, жінки магістрів, патриціїв, преторів, протоспатаріїв і спатаріїв, спата-рокандидатів і кандидатів. Щойно тоді увійшов імператор Мануіл в окруженю достойників і сів на великім троні. Всі прибувші впали перед ним на коліна, а Мирослав так задивився на все те, що навіть якби був не постановив собі, не падати на коліна, бувби не впав. По-рівнуючи всю пишноту й богатство византійського двора з княжим замком в Галичи, котрий доси представився йому як верх усего, що гарне й величаве, дивувався, як знаменито приноровилася до нових обставин матір Ярослава, княгиня Евдокія і щойно тут полюбив її за те. Саме пригадував собі, як слушно замітив про неї князь Іван, що вона "стала наша", коли незамітно приступили до нього два дверники й препозит тай давали йому з обуренєм знаки, щоби впав на коліна. Мирослав також обурився їх приказом і сказав до них досить голосно, що його болить ще нога.

Всі звернулися в його сторону. Звернув увагу на нього й цісар Емануіл тай рухом руки прикликав перед себе. Мирослав пішов, станув перед престолом і вклонився, як кланяються бояри галицькому князеви. На лицях присутних було обуреня, тільки молодші дами двору цікаво дивилися на те й усміхалися незначно, бо їм сподобалося, що щось нового перервало одноманітність таких принять. Усміхнувся й цісар тай запитав Мирослава через товмача:

— "У вашім Галичі нема таких звичаїв як тут?"

Мирослав вмів по грецьки, бо вчився разом з молодим князем, але не мав відваги, говорити тут тою мовою й відповів по українськи:

— "Як хтось князя дуже о щось просить, то чому ні, впаде й на коліна. А так, то лиш у церкві клякаємо перед Богом".

Товмач переклав його слова на грецьку мову й між зібраними щезло обурене, а зявилося на їх лицях заінтересуванє тим молодцем. Цісар Мануіл ждав очевидно на те, щоб Мирослав передав йому поклін від нового князя, хочби й стоячи. Але молодий посол галицького князя був такий заклопотаний тим, що всі звертали на нього увагу, що думав тільки про те, якби то було добре, коли-б на його місці стояв покійний боярин Микулич. Йому представився в уяві провал, в якім лишив убитого і слези станули в очах.

Цісар, щоб випровадити його зі заклопотання, завдав аж кілька питань одно по другім — про смерть свого приятеля, князя Володимирка, про вступленнє на престол його сина та про здоровлє його матері, княгині уЕвдокії. Мирослав відповідав, а товмач перекладав, але так лихо, що вкінці Мирослав зважився говорити по грецьки. Се викликало нове заінтересуваннє ним. Він говорив досить добре, а де не ставало йому слів, помагав собі українськими: з чого товмач був дуже радий, бо мав менше труду.

Не були се послухання дипльоматичні, тільки т. зв. вступно-по-клонні. Царгород, як спадкоємець Риму, уважав себе одиноким прав-ним паном і володарем усего світа. (Хоч нищений внутрішним зіпсу-тєм, не міг уже сам оборонити навіть своїх посілостий перед наступаючим зі Сирії й Єгипту народом Сараценів). І для того перед усяким хочби найпильнійшим діловодством з чужими послами відбувалося на тім дворі вступне принятє чужинців, на якім розкладано перед їх очима всю велич і весь блеск двора імператорів. Але мимо того, чи як раз для того нецеремоніяльне поведене Мирослава не всім сподобалося. В часі обіду, який відбувався для послів в золотій салі, а на який запрошено й Мирослава, оповідали, що самому ціса: реви зробила його жінка виговір, що невідповідно забавлявся з тим молодим варваром. По обіді всі посли й товмачі отримали дарунки — по дванайцять міліярезій. А Мирослав отримав тричі по дванайцяти, причім препозит, що роздавав ті гроші, пояснив, що найменше буває трьох послів з чужих земель і йому виплачується за трьох.

— "Коли о те ходить", замітив Мирославу якийсь з італійських послів,— "то тебе обманили, бо найменше приходить тут пятьох-шістьох з одної держави: меншу скількість послів уважають ті двораки за обиду".

Мирослав не хотів зразу приняти гроший, кажучи, що його князь заосмотрив його на дорогу, але той сам італійський посол переконав його словами:

— "Бери! Вони обідруть тебе в місті і з того, що дали й з того, що ти привіз зі собою. Не бійся! вони не за щедрі!"

Вечера для послів відбувалася в пентакувуклії св. Павла й знов усі отримали по 12 міліярезій, а Мирослав 36, причім сусід сміючися до Мирослава, сказав до нього тихо:

— "Тільки почисли, якби вас було десятьох, кілько на тобі заробили на сім дворі!"

Щойно другої днини почали з Мирославом говорити про властиве діло всякі стратори й безчисленні патриції, причім головно розпитували його про сили галицького князя, скількість і розклад та уору-женя полків, грошеві й инші засоби. Мирослав не маючи до них довіря, відповідав дуже обережно, а коли не міг довше викручуватися від їх запитів, зажадав, щоб його допустили до імператора, котрому все скаже.

— "Ти гадаєш, що наш імператор такий як галицький князь, до якого кождий все має доступ?" запитав його злобно якийсь дворянин. Се до живого діткнуло Мирослава й він відрізав:

— "Тим, що галицький князь допускає людий до себе — він ліпший від вашого імператора".

Се викликало безмежне обуренє. Мирослава щойно за тиждень допустили до приватного кабінету цісаря на послухане.

Мирослав вийшов з нього вдоволений, але зарікся, що ніколи більше не поїде послувати на царгородський двір.

Так полагодивши свою найпильнішу справу, пішов помолитися на могилу батька й опісля почав оглядати царгородські церкви тай инші памятки.

Почав від св. Софії, перед котрою на високім стовпі сидів на коні Юстиніян Великий з золотим яблоком в лівій руці, праву руку простираючи в напрямі Єрусалима. Перейшовши семеро дверий, вступив у найбільшу і найкрасшу церков православних, де найбільше вражінє зробила на нім відома на Руси ікона Святого Спаса та множество стовпів з червоного мармору, чудно окованих і лежачі в них мощі. Потому пішов "Царевим Путем", при котрім на третім холмі стояв привезений з Риму 90 стіп високий стовп царя Констан-тина з багряного каменя порфіра, скріплений по швам мідяними обручами в виді вінців. Оглянувши його, знов вернув до св. Софії, біля котрої, недалеко церкви Пресвятої Богородиці стояв женський монастир з мощами св. Евдокії, іменниці галицької княгині. Дальше оглянув монастир Панагран з главою св. Василія. Вражіння з тих святинь так його втопили, що вчасно пішов спати.

На другий день пішов раненько к Теодору, до монастиря твердого закона Студитів; хотів бачити місце, де виховувався "святий старець", ігумен Данило, которого поважав. Дуже здивувався, побачивши золотом і жемчугами прикрашену церков Студитів і навіть їх трапезу біля золотих воріт, де їла студитика братія, а під котрою лежали мощі Теодора Студійського. Богатство сього монастиря походило з Руси, котра віддячувалася йому за устави, тріоди й инші церковні книги, які головно відси спроваджувала.

По кількох днях такої блуканини по пишнім городі подумав Мирослав знов про могилу батька.

При помочі галицьких купців вишукав якогось каміняра й зробив з ним умову в справі надгробного каменя на могилі батька. Заплатив каміняреви згори при свідках всю належитість і вишукав різьбаря, щоб вирізав на камені напись.

Усе те коштувало дуже дорого, так само дорого, як житє в Цар-городі й Мирослав почав журитися, як видержить тут, щоб полагодити купецькі справи батька та як доїде хоч до Берладі. А позичати як посол галицького князя соромився.

Але знайшлися люди, що не дали йому довго журитися: як одного вечора йшов берегом Золотого Рога й любувався красою грішної Византії почув несподівано сильний удар під колінами. Не мав часу навіть крикнути, бо рівночасно чиїсь руки в грубих рукавицях заткали йому сильно уста й кілька пар рук схопило його з усіх сторін. Нім Мирослав усвідомив собі, що з ним діється, мав вже звязані руки й ноги та закнебльовані уста й завязані очі. Вмить знайшовся в мішку й чув, як його завязують. Опісля поставили його на якісь ноші. І несли. Все те діялося так поражаючо скоро, що Мирослав подумав:

— "Се мусять бути розбишаки по званю!"

Чи сей напад уладили на нього слуги Скелідзеса, що могли за той час аж тут прийти його слідами й вишукати спільників, чи може обурені на нього двораки цісарські, не міг рішити. Підозрівав то одних, то других.

Його принесли до якогось підземеля. Чув се по холоді й по ступнях, якими зіступали вдолину його нові "опікуни". Йшли довго. Вкінці поклали його на дуже студену долівку й Мирослав почув відмикане тяжких дверей, що страшно скрипіли й звеніли. Його пересадили через поріг, витягнули з мішка й розкнеблювали уста. Була крайна на те пора, бо вже мало не вдусився. Розвязали й очі. Мирослав сміло розглянувся. Хоч знав, що сі розбишаки небезпечнійші від тих, з якими познакомився в дебрах Арделю, але не мав тілько страху, що першим разом. Привик.

Під тяжким камяним склепінєм стояла на камяній долівці де-ревляна, спорохнавіла прича, а біля неї стояли якісь дивні зубаті прилади зі зелГза. Мирослава обступило шістьох драбів, з яких лиш два виглядали на сильних; з останними чотирма, що мали вигляд звироднілих, скаправілих котів, давби собі раду, якби не був звязаний.

Один з тих котів, що держав в руці горіючу свічку, з неприємною усмішкою сказав по грецьки до Мирослава:

— "Кожда проба втечі або крик — се значить удар затроєного ножа. Розумієш?"

— "Розумію!" відповів Мирослав. А собі подумав, що тут нема що кричати, бо й так ніхто не вчує.

Котики обшукали його докладно, не так як ардельські розбишаки й забрали всі гроші, які мав, тай вийшли, а за ними вийшли й два великани, що розвязали йому руки й ноги, наложивши кайдани й примкнувши їх замком до стіни. Тяжкі двері замкнулися за ними зі скреготом і Мирослав остав сам, перший раз в житю в такім стані. Темно було зовсім, тільки порохно його деревляної лежанки світило невиразним, трупячим світлом.

В першій хвилі відчув жах, мов перед смертю, аж серце стиснулося йому в груди. Але за хвилю великий спокій заволодів ним. Зробилося йому якось дивно мирно в душі й він заснув сном добрим на твердій лежанці, що світила розкладом своїм.

Збудив його скрипіт дверий і звенкіт ланцухів.

19 20 21 22 23 24 25

Інші твори цього автора: