Він мене не розуміє. Невже ж я хочу сказати, що материнське почуття до дочки, то зовсім не любов, чи що?
— Бачте, розуміється, не завжди, але в деяких випадках, коли тверезо подивитись на справу, то прийдеться дійти висновку, що іноді там, де, на перший погляд, здається, що є любов, в дійсності ніякої любови немає.
Я кажу це, кличу офіціянта й прошу подавати перше: мені суп, а Панасові Григоровичу борщ. Тимчасом я розвиваю свою думку:
— Ми тільки що бачили дочку й матір. Ми бачили, як мати турбувалась за свою дочку. Хіба не це ми називаємо звичайно любов'ю? Але справді те, що ми в даному разі значимо іменем любови, має тільки її вигляд. Ця зворушлива сцена на вулиці, що на неї ми випадково натрапили, вона тільки вміло виконаний трафаретний любовний маскарад — тому й виконано уміло, що є він традиційний і трафаретний.
— Здемаскуйте, — кажу я далі, — материні почуття. В один момент зблідне вся їхня райдужна привабливість, і вони зробляться безбарвними та нудними. У пишної райдужної пави неприємний голос!
Я продовжую свою аналізу й кажу:
— Уявіть собі, Панасе Григоровичу, що дочка, посковзнувшись, а сьогодні, до речі, дуже слизько і посковзнутись річ дуже легка, так ось уявіть собі, що дочка, посковзнувшись, зламає ногу, або ж станеться викидень, і тоді для матері почнуться важкі дні, безсонні ночі, прийдуть тисячі прикрих небажаних піклувань. До того ж дочка вже немолода, невродлива і, певне, на дитину, що має народитись, покладено багато надій та розрахунків. Як буде дитина, вона зв'яже чоловіка, зміцнить родину, чоловіку важче буде кинути дружину й розійтись. Ви знаєте, Панасе Григоровичу, що саме тут джерела тих дбайливих і ласкавих материних турбот, що ми їх свідками стали. Те, що ми звемо любов'ю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любов'ю.
5
Ми їмо й розмовляємо. Власне говорю я, а Панас Григорович тільки слухає. Я бачу, він допив свою шклянку й ставить її на стіл. Я пропоную йому випити ще, але від одмовляється, одсовує свій кухлик вбік і одхиляє пляшку.
Я умовляю:
— Випийте, Панасе Григоровичу, ще шклянку пива. Дозвольте, я наллю. Не хочете? Ну, коли не хочете повної, то я наллю, скільки забажаєте. Ви покажете, коли досить буде наливати. Дозвольте ще трошки. Буде, то буде! Прошу!
Я наливаю шклянку Панасові Григоровичу, доливаю собі і повертаюсь до думки, що, з'явившись у мене, мене вразила й зацікавила. Я рівняю епізод з чоловіком, що забив свою жінку, з випадком, побаченим на вулиці.
— Те, що Ви розповіли мені за Буцького, — кажу я, доїдаючи свій шніцель, — на мене справило велике враження. Може здатись, що тут нічого особливого немає: звичайнісіньке вбивство за аліменти. Особа винуваченого, його злочин — усе це надто тривіяльне й порожнє, матеріал для п'ятирядкової газетної замітки, щонайбільше, для справоздання у вечірній газетці. Та це не зовсім так. Увесь час у вагоні і зараз в ресторані я думаю про того Буцького. Я рівняю оповідання про вбивство і те, що ми оце зараз мали нагоду спостерігати, як стурбована мати ніжно клопоталася за свою дочку. "Симпатії кожного були б на боці матері, що ж до мене, то я їх віддав би вбивці. Я порівнюю, зважую, перевіряю, і мені здається, що ця любов убивці чистіша й досконаліша Вона самоцінна, ця його любов, до неї не замішано ніяких сторонніх цілей; в ній нема нічого низького. Микола Буцький гадає винятково про жінку, яку кохає. Кінець-кінцем колений інший на його місці поставився б до всього цілком байдуже. Він, мовляв, нічого не може вдіяти; хай вона пропадає. Він не може допомогти, отже, хай вона волею долі гине. Для самого Буцького, як видно з Ваших, Панасе Григоровичу, слів, це було навіть доволі просто: піти з хати, щоб більше не повертатись додому! Чи ще краще, піти на станцію, купити квитка, сісти у вагон, запалити цигарку й податись в інше місто, в Одесу чи Харків, щоб там продавати тих же "бім-бомів" і такі самі камінці для зажигалок. Він нічого не мав, і його нічого не зв'язувало. В іншому місті, за сміттям щоденних турбот і справ, він міг би раз і назавл<ди забути за жінку, яка побивається десь у Києві. Проте він цього не робить. Його любов більша від думки про себе та свою особисту долю. Він не може бути спокійним, бачивши в скрутному стані кохану жінку. Він весь час турбується, мучиться, шукає виходу. І, знайшовши вихід, — на мою думку, єдиний в тій ситуації, що для них склалася (адже сама логіка подій підказувала їм таке вирішення) — він ладен іти на все. Він ризикує своїм життям, погрозою в'язниці, десятьма роками суворої ізоляції, ба навіть погрозою розстрілу. На все це він іде з відкритими очима й почуттям щирої самовідданосте. Те, що нам, звичайним середнім людям, здається в учинкові Буцького холодною нелюдською жорстокістю, тремтить найвищою піднесеністю палкого кохання. Він має душу святого. В'язниця, розстріл, знати за це й пожаліти, пожалкувати — тут одкривається найвища правда аскетичного самозаперечення. Дозвольте навести один приклад. Ви чули й знаєте, мабуть, легенду про Юліяна Милосердного та прокалсеного. Юліян, який ліг у ліжко, щоб тілом своїм зогріти прокаженого, жив самот-ним пустельником. Він нічого вже не ждав від життя, а на тому світі, в який він вірив, гадав дістати нагороду. Проказа його не жахала. Перед Буцьким було ще ціле життя і зрікатись життя він не збирався. І таки зважився піти на жертву...
— Савонарола Ви, Іполіте Миколайовичу! — каже Панас Григорович, чокаючись кухликом і допиваючи рештку пива, коли я після кави кінчаю свою промову.
— Макіявеллі? — перепитую я.
— Авжеж, Макіявеллі.
Панас Григорович любить читати, читає багато, читає все, що трапить йому під руку, і внаслідок такого читання часто змішує імена, забуває назви, плутає авторів, історичних діячів, хронологічні дати. Думавши про Макіявеллі, він сплутав його із Савонаролею. Та проте, чи не мав він рації: чи це не дві тільки маски, що їх почережно носили ті самі громадяни фльорентійської республіки XV—XVI-oro віку?!
Згадка про Макіявеллі нагадала мені за привезені з-за кордону книжки, нерозкладені речі, за те, що я не був ще вдома, що я не спочив після дороги.
Прощаючись і стискуючи руку Панаса Григоровича, я спитав його:
— Ви, певне, знаєте, де в бупрі сидить Ваш знайомий? Коли б Вам не було важко, я просив би Вас налагодити йому передачу: це коштувало б дурниці. У нього, невірного апостола любови, без сумніву нема нікого, хто б допоміг йому у в'язниці. Я Вас ласкаво прошу, Панасе Григоровичу, не відмовтесь улаштувати цю справу... Тимчасом прощавайте!
Панас Григорович згодився без особливих заперечень. Та коли надворі ми були вже розійшлися, він гукнув мене й попросив пробачення, що затримає ще на півхвилинки. Людина поміркована, Панас Григорович обережний. Він уважав за потрібне попередити мене.
— Микола Буцький до вбивства і потім у слідчого весь час говорив і настоював, що вбив жінку з жалости до неї й нещасної її долі, а проте...
І Панас Григорович почухав за вухом:
— Чи не мали тут свого значіння також і аліменти, що їх присудили б виплачувати і Може, й у газетній версії є рація...
І потім, принижуючи голос, додав:
— Даруйте мені на слові. Я не хтів цього казати, але в нас у дворі ходили такі сплітки, що, мовляв, у Буцького є десь приховані золоті десятки. Певне, що це тільки сплітки, та вони були, і, коли Вас зацікавила ця історія, то треба Вам усе знати, що кажуть. Я б не хтів, щоб через мене Ви помилились.
— Ну, що ж? — відповів я. — Ми з Вами, Панасе Григоровичу, матеріялісти. Газетна версія, кінець-кінцем, не так уже й заперечує те, що я казав. Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за можливі майбутні аліменти, за матеріяльні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького. Оце, до речі, нещодавно вийшов такий роман французького письменника Жоржа Дюамеля "Щоденник святого". Герой роману Салявен, дрібний канцелярський службовець, хоче зробитись святим. І щоразу йому приходиться упертись в питання про гроші й грошові витрати. В наші дні без грошей не можна стати святим. Салявен певен, що тільки мільйонер має можливість без перешкод дбати вести святе й безгрішне життя. "Що б людина не робила, — каже цей Салявен, — грошове питання негайно виступає на перше місце. Звідціля можна зробити висновок, що тільки мільйонер може претендувати на святість".
XII
1
Увечорі я розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, крім книжок з фаху та добре підібраної колекції французьких матеріалістів XVIII-oro віку, було чимало видань, присвячених пишнове-личному та вишуканому розумові секретаря фльорентійської республіки Ніколо Макіявеллі. Тут, поруч зі славетньою працею Пасквале Вілларі, були також німецькі коментарі до його творів та біографічні про нього досліди, переклади й оригінали, рідке й найкраще видання Макіявеллевих творів року 1813-ого та декілька томів з пізнішого 6-томового фльорентійського видання року 1873-ого Пасері-ні й Міланезі, що я його випадково знайшов у поганенькій крамничці в Ляйпцігу, куди спеціяльно на декілька днів їздив з Берліна, щоб пошукати рідких антикварних видань.
Єзуїт Люккезіні називав Макіявеллі дурнем. Для протестанта Жантільє він був нечистим псом. Фрідріх Великий у листі до Вольтера, згадуючи за Макіявеллі, визначав його як злочинця, безчесну людину, мізерного шарлатана Його змальовували як зразок зрадництва, а його твори вважали за збірку помилкових і небезпечних доктрин, здібних лише зіпсувати й згубити ту людину, що мала б необережність чи легковажність їх засвоїти. Отже, у творах Макіявеллі ми стріваємо сторінки, що на одній з них він з недосяжним красномовством вихвалює свободу та доброчинність, а на іншій — з неменшою вибагливістю навчає, як треба піддурювати, зраджувати і вбивати.
Та, чи не треба одночасно додати, що Макіявеллі був гарний сім'янин, скромна й поважна людина, людина великодушна й шляхетна, з вишуканою тонкістю душі, незрівняний зразок особистої й громадянської чесноти, що він зазнавав задля своєї любови до свободи й Батьківщини гірких злиднів та переслідувань, сидів у смердючій в'язниці, де воші були великі, як метелики, і витримав шість ударів бичем.
Макіявеллі був радником Чезаре Борджа навіть і за тих часів, коли герцог Валентіно заплямував себе найжахливішими злочинами.