Наша сотня по черзі вартова, і ми—на броньовику... До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами... Ждемо... А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять... То... ідуть...
Прибігли козаки з розвідки... Наткнулись на дозор "7-го советского полка..." І от близько, близько од нас показалися лави червоних... Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас...
— Огонь!
Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.
Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував... Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами... Наші кулемети били з перебоями ("засєчка"), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом... Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися... Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці...
А кулі співають тонко й солодко...
Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак... Це звукова омана... Всі рушниці б'ють однаково...
Червоні почали стріляти вже з тилу... Броньовик наш відступає... Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї... Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою...
Броньовик підійшов до станційного перону, на якому спокійно і поважно стояли кулемети, а мимо швидко й тривожно, колонами, відступала наша піхота... Чулись голоси старшин:
— Не хвилюйтесь, панове козаки...
— Не хвилюйтесь, панове козаки...
А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму... Наш броньовик став на мосту на Ворсклі. Ми прикриваємо відступ. Нашу сотню змінили, і я мертво заснув у вагоні... Констанція мені не снилась. Враз, крізь сон... гарматний удар... один і другий... Злякано застрочив кулемет, і я під крики "До зброї!" схопився з ліжка...
Чую... їдемо... Стрільба замовкла...
А було от що.
Потомлені боєм вартові на броньовику заснули, а червоні колонами підійшли до нас і вже почали братися за ручки броньовика, як їх випадково побачив наш чотовий, що вийшов із вагона оправитись, і крикнув: "До зброї!.."
Червоні під нашим огнем одхлинули за насип і залягли в лаву.
Сніги... ніч... поле... і сум коліс... Куди ми їдемо?.. Старшини нам кажуть, що ми воюємо за Радянську владу, а селяни через кожні п'ять верстов рвуть пам залізницю... В Кременчуці наш полк (2-й курінь, наш 3-й) роззброїв Балбачана, а газети писали, що це зробили січові стрільці. Балбачан хотів нашу армію подарувати Денікіну 2.
В Кременчуці ми пішли в баню... Попереду йшли бунчужний і гармоніст... Вони якось смішно хиталися у валянках... Коли ми підійшли до лазні, помилися козаки 1-го куреня... (до лазні всі йшли при зброї), і чітко під хитання багнетів вони заспівали:
Ми гайдамаки, всі ми однакі...
Ми ненавидим пута й ярмо.
Йшли діди на муки,
підуть і правнуки,
ми за нарід життя свое дамо...
"За нарід?.." Ще багато було телят, які думали, що ми йдемо за нарід. Я теж думав, що ми йдемо за нарід... Що більшовики — шовіністи. Особливо нас обурювало, що нас за те, що ми говоримо свовю мовою, взивали буржуазними лакеями. А наш полк у нивах був весь більшовицький... Того він і був самий бойовий з усіаї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки... Того і (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри, мазепинський полк... Кілька разів доходило майже до бою з мазепинцями, яким ми зривали погони. Того ми й не відступали через Київ... Того й ніколи не приїжджав до нашого полку Петлюра, який спокійно почував себе тільки між мааепинцями та січовими стрільцями...
З Кременчука ми поїхали бронепотягом у розвідку в напрямі на Полтаву. Було тяжко й лячно сидіти у вагонах і чекати на смерть. Бо скрізь же партизани, і щохвилі нас можуть одрізати од Кременчука. Ми сидимо у вагоні, у всіх настрій неможливий. А один козак так жалко й жалісно матюкався і нив перед мене, що я не витримав і сказав: "Та замовчи ти. Тут і так тошно й без тебе..." А він усе ниє... І було противно дивитись на його перелякане, повне болю, спітніле обличчя. Бунчужні нашої та 9-ї сотні були більшовицькі агітатори. Бунчужний И-ї сотні, низький і русявий, казав: "Надо не ныть, а делать дело". Почувалося щохвилі, що всі схопляться за зброю і почнуть бити старшин. Сотенний Глущенко попередив нас. Він вихопив свою кубанську шаблюку і, махаючи нею перед нами, почав кричати;
— Я не хочу бути за сотенного у бандитів!
Хлопці не були ще готові, без зброї, і ми кинулися од нього тікати, але в дверях застрягли. Бунчужний нашої сотні спокійно став на дверях із рушницею і чекав. Курінний Ліневський заспокоїв Глущенка, і той його послухав. Коли ми приїхали в Кременчук, наші бунчужні зникли: був даний наказ їх заарештувати, але вони про це зарані довідалися і зникли.
XL.
Знам'янка. Лютий 1919 p.
Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні... Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних '... Його штаб на цукроварні... Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари... Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки...
Ми йдемо й тихо пересвпстуємося, щоб не загубити зв'язку... І от чорну тьму перед нами тихо й жутко прорізала ракета... Ми знову вийшли на полотно залізниці. На лівім фланзі почалася стрілянина... Ми покірно впали навколішки і приготовились... Стрільба так же, як і почалась, замовкла. Виявилося, що на нашу ласу наскочила кінна розвідка, і під час стрільби забито прямо в голову одного нашого козака, а у одного кіннотника нашою кулею збито шапку... По тій шапці ми потім дізналися, що то була розвідка нашого полку...
На ранок ми маємо наступати на цукроварню, де гріїгор'ївці. Поширюються чутки, що григор'ївці не готові зовсім, що вони тільки п'ють та гуляють... Мапі не віріїлося... Я почував грозу, що її вітер доносив із-за лісу... Я чув, що григор'ївці йдуть...
Од будки машиніста до нас на пульман був проведений телефон.
Броньовик наш просто й сміло вискочив з-за лісу... Димів біля заводу броньовик ворога, а збоку було як комашні григор'ївців, які, побачивши нас, почали швидко-швидко бігти назад... Кулеметник вхопився за ручки кулемета, але він не працює...
Як почало ж по нас бити...
Снаряди вітром шуміли над нашими головами, і щохвилі почувалося, що приціл береться все кращий і кращий. Ми всі присіли... Не було змоги висунути голови... Вперед не можна їхати, бо рейки вже розбито...
— Назад!
— Назад! — кричимо ми всі... Телефон зіпсовано, і броньовик іде вперед, туди, де снаряди б'ють прямо по рейках, і видно, як шпали чорно й розкидано летять у небо... Врешті машиніст почув команду, і броньовик поволі, під ураганним огнем, почав одходити...
— В лаву!
Козаки вискочили й побігли в лаву, а я сказав курінному, що погано себе почуваю, що у мене болить живіт, і лишився на броньовику. Я злякався...
Але мені було соромно перед самим собою, і я, взявши дві коробки кулеметних стрічок, поніс їх вздовж залізниці до лави... Йшов я чомусь у виямпі збоку рейок... Ворог б'є... раз — по броньовику, а три — по лаві, раз — по броньовику, а п'ять — по лаві...
Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з силою шпурнула купою розбитого шлаку... Набій... Я впав і трохи не виламав собі шиї... Підвівся...
Але мусив з коробками йти, ні, бігти назад, бо козаки й старшини з круглими, вилупленими, повними смерті очима бігли назад...
— Відступай!..
Тяжко й сумно під уже сконцентрованим огнем ворога ми почали одходити. Ворог бив по диму... Хорунжий повернув гармату дулом униз і почав бити по рейках... Григор'ївці нас обходять, може, вже обійшли... Вони хочуть перерізати нам дорогу на Цвіткове... І поки на станції переводили стрілку, в мені все тремтіли слова:
Силой прекрасной, могучею...
Силой прекрасной, могучею...
і я од нетерплячки й жаху, що ми не встигнемо проскочити, не міг устояти на місці...
Стрілку перевели, і ми швидко рушили...
Коли ми порівнялися з .селом, воно було нам з лівого боку, і вже було чорно од григор'ївців... Ми думали, що вони десь уже поклали на рейки піроксилінові шашкії... Але броньовик летить... Видно, як вийшли з хат дівчата... Дивляться, лускають насіння... Під огнем, присівши в броньовику, навіть не відповідаючи, ми...
Проскочили...
Дивимось назад... А за нами летить потяг немуштрованої частини швидко-швидко... Мимоволі хочеш, аби він проскочив... Там же гроші, обмундирування, ранені козаки...
Дивимось назад... аж летить тільки один паровоз, а состава нема... Григор'ївці не встигли підкласти піроксиліну під паровоз, але під вагони встигли, а може, бомбами розбпли зціпку...
Другий курінь мусив вигрузитися і після кількох атак вибив григор'ївців із села... Аж до цукроварні тікали Григор'ївці... Полк весь проскочив... Тільки гроші Григор'ївці таки одбили.
Коли козаки другого куріня після першої атаки розбито тікали до ешелонів, із одного двору вибігла старенька бабуся і закричала на них...
На Цвітковій чи на якійсь ближчій до неї станції наш п'яний сотенний стріляв прямо в публіку і ранив одного цивільного в стегно, просто так, ні за що.
На Христинівці ввесь час десь збоку били броньовики, але ми в бою не були.
Через Жмеринку ми їхали під видом ешелону сппнотпфозних (на вагонах крейдою було написано: "Сипний тиф"), хоч жодного хворого на тиф у нас не було, ми сміялися, грали в карти і пили спирт, розводячи його водою. П'яний каптьор дає мені кружку спирту. Я питаю:
— Розведено?
— Розведено, розведено... — каже...
А в кружці ж не видно. Я залпом випив, і як почало в мені горіти... наче хтось мені незліченими розпеченими залізними кігтями почав рвати шлунок і кишки... Я проходив у сільськогосподарській школі (на ст. Ямі) колись, що коли купоросну олію або азотну кислоту розводити водою, то ї'~' сила слабшає. Я почав швидко й багато пити води. Стало легше.
Який би я не був п'яний, я завжди був тихий і смирний, тільки плакав, щоб ніхто не бачив, за своїм селом та Констанцівю...