Звинувачувати в чомусь наш колектив не доводиться, бо Андрій Сидорович справді не годився в журналісти, а пожартувати в усіх редакціях люблять. Інша річ, що жарт з телефоном був дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло від Івана Кириловича. Хаблак був стомлений вчорашньою поїздкою, турботами про сім'ю, оказіями з цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досі бачив свій вимріяний ідеал газетяра, і бракувало одного поштовху, аби зірвати його з усіх гальм. Тим поштовхом став Іванів жарт).
Мені не хочеться описувати ні Хаблака за цих хвилин, ні Загатного.
Андрій Сидорович був немов живий жмуток нервів, він не тямив себе і, гадкую, не пам'ятає, що кричав тоді. Загатний намагався бути зовні спокійним, сховатися за іронічну, зневажливу посмішку, але відчувалось, що чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навіть трохи переляканий. Я теж не пам'ятаю всього, що вигукував Андрій Сидорович. Зрозуміло, збудження передавалось і присутнім. У мене навіть руки тремтіли. Вибігла вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак і Загатний зчепляться битися. Правду кажучи (і між нами), дехто з наших шкодував, що Андрій Сидорович не вліпив секретареві доброго ляпаса, то була б інтелігентику наука ліпша за словесну. Але це вже, звісно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, ніби я за хуліганство.
Бувають випадки, коли відчуваєш безсилля слова. Передаю лише те з Хаблакового монолога, що збереглося в пам'яті. Спершу Андрій Сидорович перечепився об телефонний провід, апарат ковзнув зі столу і покотився по підлозі — шум, гам, гуркіт, зойки друкарки, одне слово, декорації лише підсилили враження від сцени:
— Так, нездара я, посередність. Але хіба ваші таланти дають вам право знущатися з мене? Я таки мрію про журналістику, але коли всі справжні журналісти схожі на вас, хай вона загине, та журналістика. Таких треба в колисці душити. Змалечку. Аби й собі, і людям світу не застували. Я вас любив, я схилявся перед вами. А зараз, думаєте, ненавиджу? Це була б завелика честь для вас. Я вас жалію. Я, нездара, маса, посередність, я, Хаблак, з якого ви глузуєте, якого в душі й на копійку не цінуєте, я жалію вас, талановитого, інтелектуального Загатного. Та ви й самі себе не любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклинаєте її. Але живете з нею. Бо то ваша тінь. А від власної тіні куди подінешся! І тому мені дуже жаль вас. Я щасливіший од вас, бо я людина...
(Не буду переказувати всього, що запам'яталося з Хаблакового крику. Неприємна історія. Згадати соромно. Єдине — вона розбудила пригніченого невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людської гідності не в талантах і навіть не в розумі, а в чомусь іншім, глибшім, людськім. Можливо, в доброті).
Ця сутичка допомогла Андрію Сидоровичу вибрати рішенець, на перший погляд дріб'язковий, але він скерував усі подальші кроки його. Щодо Загатного — то про це згодом. Видихавшись, знесилівши від істеричного крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пішов з редакції й вернувся лише по обіді. В Загатного вистачило сили підняти кинуті Хаблаком папери та зачинитись у своєму кабінеті.
Але я вже не милувався тою витримкою.
Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знімали нашарування років. Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострії заступа. Минулого разу я розповів про армійський період Іванового життя. А що ж було до того? Які поштовхи формували цей неабиякий характер? Справді, ніби в археологів: чим глибше копаєш, тим цікавіше стає. Здається, ось-ось сягнеш суті всіх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армійський рік — і перед нами оживе Іванова юність. У своїх вечірніх сповідях він любив згадувати ці два роки між ремісничим училищем та військом. Навіть трохи романтизував їх.
Працював у місті, неподалік села, приїздив додому в темній формі зі срібними молоточками, гарний, дужий. Хлопців у селі мало, дівчат багато, штани — кльош, Іванко-Івасику... Ідеш недільними вулицями —баби попід тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатної, ось тобі й Буйвол. Так це той, що Буйволом у школі дражнили, що на цвинтарі з самопала стріляв?
Світ сотворили, аби було де пишатися першому парубкові на селі Івану Загатному.
Одного літнього дня... Так чи майже так починаються всі оказії. Власне, заради цього випадку я й пишу про Іванову юність. Не буду додавати від себе ані слова. Я записав цей монолог після чергової сповіді Загатного, маючи надію (усі ми грішні) написати ліричне оповідання. Тож одного літнього дня погостювати в сільських родичів приїхали дві столичні студентки. А тепер, як кажуть по радіо, вмикаємо запис — голос Загатного.
— Біля клубу танцювали. Пилюка, регіт, дівочий вереск у сутінках, гармошка рипить, шерех соняшникового насіння, лушпиння спльовували під ноги й на плечі сусідів. І вони збоку — глядачі: сільська екзотика. Стрункі, чепурненькі, білі лиця, міські плаття, міська говірка. Хлопці перештовхуються, мимо курсують, але ніхто не наважиться зачепити. Я поправив ремінь на казенній гімнастерці, з-під козирка на чоло пасмо чуба — і розвалькувато, впевнено до них.
— Пардон, — кажу. — Чудовий вечір. Екзотика...
Тоді я хоч і мало читав, але виписував і завчав усілякі культурні слова.
— Гарний вечір, — відповідають.
— Теж у гості? — мовляв, і я не сільський, дивлюся на все це зверху.
— В гості...
Я ліву ногу вперед, ніби фотографуюсь:
— Безкультур'я...
Вони промовчали. Вперше тоді мене шпигонуло. Так кортіло побалакати, яким примітивним бачиться село після міського .життя, вони ж ані слова. Ну, думаю, ми вам продемонструємо. Розштовхав танцюристів, гукаю на весь майдан:
— Вальса давай!
Зарипіла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за лікоть:
— Пардон, дозвольте...
Вона спершу ні та ні, але я був упертий. Почали ми вальсувати. Зізнаюсь, до того вечора я двічі вальса пробував. І все з хлопцями. В гуртожитку. В селі ж тоді, окрім польки й карапету, нічого не знали. А тут ще пісок, вибоїни, куди ногу не поставиш — не так, чавлю своїми казенними її пальчики в босоніжках, шарпаю туди-сюди, наша дівчина уже й плюнула б спересердя, а вона терпить, бідолаха. Боявся, що осоромить мене в рідному селі на все життя, від того ще дужче дерев'янів, одне слово, не танок, а мука і для мене, й для неї. Щастя — музиці обридло для одної пари пиляти. Замовк. Одвів її до подружки, ще раз "пардон" мовив і почав заливати, як у нас кажуть. Ніби людина, що з крутої гори біжить, — ледве встигає ногами перебирати. І знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злість бере, хочеться довести, що ти їм рівня, а вони відповідають дуже ввічливо — і край. Особливо паузи нервували мене. Мовчать після мого чергового анекдоту, а самі ніби розмовляють поміж себе. Буцімто якусь таємну мову знають. Майже фізично відчуваю скло, яке поміж мною і ними. Я був тільки мухою, що об те скло безнадійно товклася.
І не в одежі була річ, не в міській балачці і не в сільській — вони знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумніші за мене, інтелектуальніші, як тепер кажуть. Весь мій міський лак, усі ваги першого парубка губились у світлі, що струменів з їхніх (якихось дуже живих) очей. Можливо, розповідаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора відчув я подих інтелекту і зрозумів, що є сила внутрішня, дужча за усі біцепси. А мені не вистачало тої внутрішньої сили. Її могли дати лише знання. Я ще провів гостей додому, міцно взявши під руки, знову безперервно щось теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сільською "сторією" рвалися нитки, що єднали нас. Моя красномовність швидко вичерпалась, я переживав жорстокі хвилини — нам не було про що розмовляти. Ми існували в різних площинах. Знайомий вам такий геометричний термін?
Я добросовісно переписав зі старого блокнота конспект Іванової сповіді. Ще раз перечитав. І одна особливість її впала у вічі. Власне, я й раніше помічав її, але не надавав значення. Зважте: усіма своїми екскурсами в минуле Загатний намагається виправдати себе теперішнього. Втрачається розвиток характеру, факти і настрій відверто підтасовуються. Звідси висновок: описуючи Іванове минуле зі слів самого автора, не можна особливо покладатися на його об'єктивність. Іншого ж джерела інформації я не маю. І ще одне, але з цим ми стрічалися раніше. Помітили, що Іван жодної хвилини не був з дівчатами таким, як є? Він лицедіяв, грав міського, цивілізованого, як висловлювався пізніше, парубка, і награна ця, бравадна культура помітно блідла на тлі справжньої освіченості. Звідси й скло, і відчуженість. Я теж народився в селі, теж зустрічався з приїжджими, і хоч ми чимось різнилися, та я ніколи не почувався серед них голим королем. Бо я лишався таким, як є, й інакшим не намагався бути. Але, без сумніву, цей вечір дуже вплинув на Івана Кириловича та якоюсь мірою штовхнув його до науки.
Інша річ, дивнуватий присмак цієї оказії, буцімто освіта дає перевагу над людьми. Воно, звісно, ніби й так, недаремно ж кажуть: ученому — світ, невченому — тьма, але в зовсім іншім світлі, ніж це видається Загатному. Тут виникає вмотивована підозра: невже Іван й університет штурмував, аби лишитися першим хлопцем тільки вже не в селі? Та не будемо судити ближніх, то й нас не судитимуть. Час усім судія.
Іван креслив макети, підписував матеріали до друку, вигадував заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднішній номер, стругав олівці, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч і писав авторучкою, навіть замінив вимочку у прес-пап'є, але будь-яка робота колись та закінчується, і десь під обід він спинився, знесилений, переможений. Далі не було куди тікати. Та й вигадав би він якусь спішну роботу — робота вже не прийняла б його. Він зараз був дуже порожній. До плачу. Навіть бажань жодних. Окрім одного: коли б день вернути назад і щоб нічого не сталося, особливо недавньої сутички з Хаблаком. Гидко. Справді, гидуєш собою. Ніби в багні вивалявся. І вже не обмиєшся. Ненависне відчуття бруду та протягів. У всіх стінах щілини, а в щілини дме студений вітер. Ще вчора він мав ліки від цього незатишку. Піднімав трубку, на тім кінці світу дзюрчав дзвінок і тихий голос (її голос) відповідав: "Інспекція слухає..." Якщо всі агрономи були в роз'їзді, вона так само тихо казала: "Приходьте..." Він брав блокнот і прошкував у райвиконком, інформуючи коректорів:
— Я в райвиконком за даними для передовиці...
Він сидів просто неї з блокнотом на колінах, їх розділяв лише стіл, сонце золотило лисини канцелярських столів, запах жасмину й любистку з райвиконкомівського саду, і він міг промовляти скільки захоче, — він грівся в її очах, в її ненаграній, щирій цікавості.