Вам уже немилий білий світ.
"Хто це вигадує? — думаєте ви. — І кому це потрібно псувати вам настрій?"
Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.
— Слухаю вас!
Радіснограйливий незнайомий голос заспокоює вас:
— Чого похнюпився, старик? Більше як п'ятнадцять років не дадуть! "Побєду" продаєте?
Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.
2
Воротар київської, команди класу "А", молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми — не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.
Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.
Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.
— Що з Макаровим? — запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає.— Чому він сьогодні не грає?
Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.
— Прооопав Макаров!
— Як пропав? Чому пропав? — аж захитався я.
— Посадили! — прорік болільник, ще й головою ствердив.
— Куди посадили?
— В тюрму!
— О господи! За віщо? — починаєте тремтіти ви.
— Переїхав жінку на дев'ятому місяці!
— Ну й що?
— Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!
— А сам що?
— Осліп!
— Що ви кажете?
— Засудили на десять років!
— Божже мій! — кричите ви і біжите до Олега Макарова.
Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.
— Ну, що його робити? — бідкається Олег Олександрович. — Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакіо чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?
— А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів'я: "На чужой роток не накинешь платок"!
— Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.
— От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: "Летів "Побєдою", задавив тринадцять мужчин і дев'ять женщин, збив карету "швидкої допомоги", перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: "Штука!" Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..
ОЙ, ГАДЮКА!
Тьотя Мотя влетіла до моєї кімнати вихором, навіть собачка моя не встигла гавкнути, а на тьотю Мотю вона, собачка моя, завжди гавкає.
Я якраз повернувся з пляжу (в неділю це було). Сидів собі підсмажений сонцем і думав:
"Ну, чому в нас не продають на вулицях улітку окрошки на доброму квасі, з огірочками, таранькою, раковими шийками, і щоб в окрошці шматочки льоду плавали?"
— Чули? — прохрипіла тьотя Мотя, плюхнувшись у крісло й витираючи рясний піт з обличчя, ШИЇ Й НИЖЧЄ;
— Про що? — спокійно запитав я, бо я ніколи не хвилююсь, коли до мене влітає тьотя Мотя з сенсаційними чутками.
— Про гадюк, — запінила тьотя Мотя.
— Де? — питаю.
— На пляжі!!
— Багато? — питаю.
— Мільйон! Дніпром припливли звідти, з Пінських боліт.
— Кусаються? — питаю.
— Жах!
— Голі гадюки чи в купальниках? — питаю.
— Ви жартуєте, а вже й у газетах було! — підскочила тьотя Мотя.
— В яких газетах? — питаю.
— У "Вечірньому Києві"! — підскочила тьотя Мотя. — Сама читала! За п'яте червня!
— Так то ж не про гадюк, а про крокодилів!
— Не все одно?!
— І не на київському пляжі, а в Бразілії,— спокійно відповів я, — і не про їхнє кусання, а про те, як на крокодилів полюють.
— І в Бразілії пляжі єсть! — запінила тьотя Мотя.
— Єсть, — погодився я. — І в Бразілії пляжі єсть! Ну, та й що далі? — питаю.
— "Швидка допомога" не справляється! — знову запінила тьотя Мотя.
Я беру телефонну трубку й запитую Наталію Андріївну Ленгауер, шановного нашого головного лікаря Київської "швидкої допомоги". Наталія Андріївна почала вже трохи сердитись.
— І ви про гадюк? — здивувалась вона.
— Та сипить, — кажу, — ось переді мною і захлинається, аж піна з рота бризкає!
— Гадюка? — засміялася Наталія Андріївна.
— Якби гадюка, так я б її просто ломакою по голові, а то мушу вислухувати всілякі нісенітниці.
— І мені спокою нема! — говорить Наталія Андріївна. — Вигадали якихось гадюк і дзвонять, дзвонять, дзвонять… Як маленькі!
— Ну, пробачте! — перепросив я Наталію Андріївну. — Це я не для себе, а для тьоті Моті вас запитав.
— …А ви на пляжі були? — запитав я тьотю Мотю.
— Не пускають туди! Міліція під кожним кущем сидить, гадюк ловить! — авторитетно заявила тьотя Мотя.
— Шкода! — зітхнув я.
— Чого "шкода"? А чого я на той пляж поткнусь?!
— От тоді,— я кажу, — там би таки справді з'явилася одна гадюка, і дуже добре було б, якби її міліція злапала!
Тьотя Мотя фиркнула, дверима грюкнула й зникла.
І це ж, майте на увазі, дорогі наші читачі, вигадують люди, у яких, як кажуть голуб'ятники, суцільний ("сплошной") язик. А якби оті тьоті Моті мали подвійний язик, як у гадюки?
Зони б тоді вдвічі більше брехали!
…Давайте не слухати різних "тьотів Мотів", дамо спокій Наталії Андріївні і взагалі всій нашій "швидкій допомозі", бо у них і без гадюк чимало серйозної роботи, та використаємо як слід воду, сонце, повітря для нашого здоров'я, користуючись нашим прекрасним київским пляжем.
ТИХШЕ, РАДИ БОГА!
1
Познайомились вони на республіканській спартакіаді. Вона приїхала із Харківської області, а він із Черкаської.
Обоє вони легкоатлети, спринтери, і він, і вона виконали на спартакіаді норми, майстра спорту.
Крім того, що вона спринтер, крім того, що їй незабаром буде присвоєно звання майстра спорту, — у неї отакіо голубі очі, отакенні вії, густі та довгі, такі довгі, що вони аж кучерявилися по краях, і очі в неї ніби голубі озера серед густих вербовоочеретяних берегів…
…Так як ви гадаєте, міг він не задивитися на такі очі?
І він задивився… Він дивився довго-довго в її чудесні очі за темними довгими кучерявими віями. Він дивився, а погляд його м'якшав, ласкавішав, і проміння з його очей осяйним теплом обгортало і її голубі очі, і її миле обличчя, і всю її постать, струнку, мов молода яворина.
Він сам був високий, ставний, широкоплечий, з високо піднесеною гордовитою головою, що її хвилями вкривало густе русяве волосся…
Очі які були в нього?
Сірі… Великі… Променисті…
Так що ви гадаєте, — вона від нього одвернулась? Ні, вона подивилася на нього ніжним поглядом і привітно усміхнулася…
Вони не були знайомі, але знали одне одного. Він підійшов до неї, поклонився:
— Будьмо знайомі! Сергій!
Вона простягла йому руку:
— РоксанаІ
Що було далі, я докладно не писатиму! Чому? Та просто із заздрощів!
Мушу вам сказати, що не так легко лисуватому авторові писати про кучерявого героя!
Одне слово, наші молодята всім довели, що не помилявся поет, коли писав:
Только утро любви хорошо,
Хороши только первие, робкие встречи.
Перше побачення було призначено в Першотравневому саду, над мальовничими схилами сивого Дніпра, там, звідки така чарівна синь Дніпра, такий неозорий шир задніпровський…
Саме тут він мав їй сказати:
— Я вас кохаю! І запитати:
— А ви мене?
А вона саме тут мала йому відповісти:
— І я вас!
І от коли вони стали на високій кручі, стали близенько одне до одного, так, що його плече злегенька притулилося до її плеча (вона, майте на увазі, не одсовувалась!), і він крутив у руці червону троянду, а вона кусала своїми жемчугами-зубами стеблину пишного гладіолуса, він не зовсім певним, а трохи ніби тремоловим голосом почав:
— Я вас…
І нате вам…
Над головою наших закоханих зашуміло, захрипіло, і з радіорепродуктора вирвалося й залило і Першотравневий сад, і схили над Дніпром, і дніпрову синь чарівну, і задніпровський шир неозорий громоподібне: "…Гній слід зберігати у гноєсховищах, бо, розкиданий купками по двору, він, поперше, губить корисні свої властивості, а подруге, допомагає поширенню різних хвороб у тварин, особливо захворювання на глистюки…"
…Першу стометрівку наші закохані пробігли в саду за 11,8 секунди, він міг би пробігти й швидше, але він біг, рівняючись на неї.
Само собою розуміється, що він їй не сказав останнього слова "кохаю", не запитав: "А ви мене?", вона йому не відповіла: "І я васі"
А вночі вони вже роз'їжджалися по домівках, давши слово писати одне одному.
Але переписка — це не живе, гаряче, трепетне слово у зеленому саду над синім Дніпром!
Поживемо — побачимо, що вийде з переписки, можливо, що й буде все добре та гаразд, бо таки сильно молодята одне одному припали до серця.
От якої драми може наробити загалом дуже корисна радіопередача про сільське господарство, коли таку' передачу подано невчасно і громоподібно.
2
Взагалі мусимо констатувати, що чудесний витвір людського генія — радіо — останніми часами почало лякати киян своїм могутнім голосом, так що один персональний пенсіонер якось заявив своїм онукам і правнукам після чергового "пострілу" з одного репродуктора, встановленого на території Будинку відпочинку:
— Якби я був Олександром Степановичем Поповим, я б теж винайшов радіо, але керувати ним доручив би розважливим людям, які б усе-таки зважали на те, що людині, крім радіо, потрібний ще й спокій, і відпочинок…
Ми цілком погоджуємося з поважним персональним пенсіонером, і насамперед я б зупинив динамік, що кричить з шостої години ранку до другої ночі на території лісопильного заводу матеріального постачання Київського міськвиконкому у Святошино. У жителів навколишніх вулиць уже барабани в ухах на ниточки вистрьопалися від того радіокрику.
А директор заводу неприступний.
— Динамік, — він каже, — мій! Територія — моя! Гроші плачу я! Слухають мої робітники! Хай кричить усі три зміни.
Може б, товариш директор поставив того динаміка у себе в спальні? Хай би він уже був до кінця його!
На Центральному пляжі радіомузика гримить з десятої ранку до дев'ятої вечора, і все "Осіннє листя", "Фраскіта", "Доміно"… А потім — "Доміно", "Фраскіта", "Осіннє листя"… Залити їх водою не можна — високо. І задрімати теж не можна — гримить! Просто хоч пірнай! Пірнути назавжди невигідно, виринеш, а воно тобі: "Доооміно! Доміііно!" Доміно на його голову!
Треба всі ці шуми припинити, треба людям дати спокій!
Невже це не ясно?
Невже… О! Почав працювати сусідній гучномовець! Треба кінчати! Чорта лисого напишеш, коли поруч тебе хтось ґвалтує "Доміно"…
"Дооміно! Дооміноо!" Хай би йому хоч легенька трясця!
ЛИСТ ДО ЧОРТА В ПЕКЛО
Вельзевуле Люциперовичу!
Пробачте, що я турбую вас цим листом у справі, яка аж ніяк не належить до потойбічних справ; навпаки, справа ця дуже земна, проте, може, якраз ви і зарадите їй своїм чортячим авторитетом.
У нас ще є люди, які ніяких земних законів не бояться: постанови й розпорядження відповідних органів для них — порожній звук; навіть кари, що на них іноді.накладають за їхні антинародні та антидержавні вчинки, на них не впливають; на виступи преси, на обурення громадськості вони махнули рукою, — воно їм і за вухом не свербить… Вони вже до цинізму дійшли: на них за їхні злочини накладаються штрафи, а вони, складаючи свої кошториси, на плату тих штрафів у кошторисах спеціальні суми передбачають… Дійшли, одне слово, до ручки…
Так я вирішив удатися до вас, до нечистої сили, — може, вони хоч вас ізлякаються.
Я, розуміється, знаю, що ви тепер не в дуже великій пошані, бо всі знають, що ви суть забобони; та бачите, люди, що винищують варварськими способами живі істоти, — такі люди здебільше жорстокі, а жорстокі люди, як правило, боягузи.
Не в перший раз ми виступаємо проти винищення лісів, проти отруєння річок заводськими Стічними водами, що призводить до масової загибелі риби, проти мочіння конопель у рибних річках та водоймищах, од чого риба також вигибає, проти браконьєрів, проти людей, які не щадять народного багатства.
Але совість у таких людей теж, очевидно, стічними водами отруєна, закони вони ігнорують, на людський осуд їм наплювати.