До речі, як ви згадуєте про своїх тюремників?
— Повірте мені, деяким я знаходив виправдання. Серед них були зовсім непогані і навіть доброзичливі люди. Нічого не вдієш, така служба. Хоч зустрічались і такі, котрі були катами за покликанням. Вони мучили людей з превеликим задоволенням. Старалися більше, ніж вимагало начальство.
Перші кроки після Сибіру? Шановне товариство обрало мене головою Української Гельсінкської спілки, на основі якої згодом створено Українську республіканську партію. 5 листопада минулого року наша партія зареєстрована Міністерством юстиції УРСР їй надано статус юридичної особи. Багатопартійність на Україні стала реальністю, але я вважаю, що це лише добрий початок.
— Яке, на вашу думку, нині співвідношення сил у республіці? Звичайно, я маю на увазі не суто пропагандистську оцінку, а реальний стан речей. А втім, на це запитання з якихось тактичних міркувань ви, можливо, не відповісте.
— Чому ж, відповім, і відповім докладно. Адже ми не підпільники і нам нема чого приховувати, до того ж уже оприлюднили свою програму і статут.
Якщо історія — це безперервна зміна однієї комбінації сил і пріоритетів іншою комбінацією сил і пріоритетів, то нині політичний атлас виглядає так. Протягом тривалого часу Компартія посідала неподільне панівне становище і свавільно керувала державою. У цей період під її керівництвом проводилась асиміляторська політика. Але і в роки, які прийнято називати роками перебудови, вона, поступово втрачаючи авторитет і здаючи ідейну позицію одну за одною, вирішальне слово залишала за собою. Я завжди вважав, що як носій людиноненависницької класової моралі, ворожої людському розвитку, ця партія історично приречена на поразку, її останній оплот — адміністративна влада з репресивними органами. Хоч з розвитком демократії й розширенням свободи ставка на силу, на сексотів, таємні суди і сибірські концтабори, що довгі роки тримала всю систему на плаву, зараз себе не виправдали.
Тому по всій республіці роз'їжджалися більшовистські агітатори, котрі, не добираючи слів, лаяли Українську республіканську партію, Рух, інші демократичні організації, звинувачуючи нас у тому, що саме через нас з полиць магазинів зникли товари. Мовляв, у всьому винні демократи й націоналісти. Поверніть добродіїв комуністів — і все відразу з'явиться.
— Ну, щодо агітаторів, то комуністам слід би у вас повчитись. Жовтневий, як ви його називаєте, переворот бере свій початок саме з мітингової стихії. Але по деякім часі всі червоні агітатори залишили майдани і зачинились у кабінетах. Таке поняття, як більшовицький оратор, просто перестало існувати. Мітинг як засіб політичної боротьби відродили "неформали". За вашими лідерами пішла частина людей, котрих ви можете куди завгодно спрямувати. Чому ж ображаєтесь на агітаторів іншої партії, коли вони вдавалися до цивілізованих прийомів, прийнятих у всьому світі.
— Цивілізованих прийомів? Нещодавно на Чернігівщині був заборонений мітинг цілком лояльної партії "Зелений світ". Незважаючи на те, що я, як депутат Верховної Ради і голова Української республіканської партії, своєчасно вдарив телеграму голові Городянської міськради Сотнику. Мало того, місцеві власті замірились будь-що мітинг зірвати, тому що люди все ж таки зібрались.
В який же спосіб? У натовп мітингуючих в оточенні міліціонерів врізалась група найманих "співаків". І щоб не дати змоги виступити самодіяльному хору і заглушити промовців, почали співати самі. Це було б смішно, якби не було сумно. Іншого разу хористів побили, депутату Гудимі почали викручувати руки. (А потім його побили і на Вінниччині).
Звичайно, ви можете зауважити, що цей ганебний напад вчинили не рядові комуністи. Справді, так воно і було. Як виявилось, серед нападників були в основному штатні функціонери, котрі повдягались у селянський одяг, щоб діяти "від народу". Але якби не було рядових, не було б над ними партапарату. Вони, рядові, утримують цей партапарат, сплачуючи внески, і тим самим поділяють його політичну лінію. Тим самим схвалюючи викручування рук і лупцювання патріотично настроєних співаків.
У свій час рядові комуністи, певне, не знали або вдавали, що не знають, які чорні справи чинились з огляду на "світле майбутнє". Але зараз жоден з них вже не може послатись на свою необізнаність.
— Якщо це ще "не пізно", тому що наша бесіда вже завершується, хочу застерегтись. З самого початку я не мав наміру вступати з вами в будь-які ідеологічні суперечки, хоч не всі ваші погляди поділяю. Моя мета інша — зрозуміти вашу позицію. У зв'язку з чим хочу запитати: чи не вважаєте ви, що визнання свободи совісті передбачає не лише вільні стосунки з Богом, а й виняткове право на світогляд у широкому розумінні? Зокрема, і право на вибір, в якій партії перебувати. Наскільки коректно втручатись у це іззовні? Адже ніхто ще не закликав членів УРП, щоб вони поздавали свої партійні квитки, коли такі у вас існують.
— Я знову наполягаю на тому, що кожен, хто перебуває в КПРС, поділяє відповідальність. Але християнське віровчення завжди залишає людині шанс. Пам'ятаєте, апостол Павло, до того як став апостолом, був гонителем. А привівши в порядок душу, був зведений у ранг святих.
— Чи всі, хто виходили з КПРС, заслуговують, на вашу думку, поваги?
— Ні, не всі, на жаль, є й такі, що спекулюють на політичній кон'юнктурі.
— Уже не лише на мітингах, а й з парламентських трибун лунав заклик судити КПРС. І якщо вважати її правонаступницею усіх злочинів сталінської генерації…
— Чому лише сталінської? І хрущовської, і андроповської, і брежнєвської.
— …то з таким же успіхом можна вважати, що УРП прийняла естафету від ОУН. Хоч вважає себе дитям Гельсінкських угод, якими проголошений незаперечний пріоритет прав людини над суто національними інтересами. Чи не так?
— Це хтось з основоположників, здається, сказав, що істина конкретна. Немає для України нічого важливішого зараз, ніж національне відродження.
— Не можна не погодитись з вами. Але на якій платформі? На платформі взаємної ненависті? При всьому моєму внутрішньому протесті проти того, що діялось навколо справи Степана Хмари, те, що він проголошував на мітингах, відштовхнуло навіть багатьох відомих діячів радикальної орієнтації. Вони стали під прапори Дмитра Павличка, а не ваші. Під прапори поміркованіші і, я б сказав, сучасніші. Сам чув, як Павличко сказав на письменницьких зборах: "Румунський шлях не для нас". А ось недавно я бачив листівку, виготовлену засобами розмножувальної техніки, де "правим" уготовили долю Хоннекера і Чаушеску.
Так, на Україні вже лунають, на щастя, поки що поодинокі вибухи.
— Українська республіканська партія не має до будь-яких терактів найменшого стосунку. Ознайомтесь з її програмою, і ви переконаєтесь, що наш шлях до перемоги чисто конституційний.
— Але повернімось все-таки до проблеми громадянського миру. Я чув, що в Західній Україні закладається пам'ятник командуючому Українською повстанською армією, підступно вбитому Роману Шухевичу. От якби, за вашою власною логікою, на цьому пам'ятнику згадали і тих, хто від його руки загинув, то це був би вже не румунський, а іспанський варіант, котрий свого часу розчулив вас до сліз. І навпаки! Бо смерть, і справді, єдина форма рівності, якої спромоглося досягти людство. А поки що КПРС лякала людей бандерівщиною, УРП — комуністичними репресіями, і знову серед людей оселявся страх.
— Залякують бандерівщмною? Степан Бандера був справжній національний герой.
— Хтось із відомих істориків, коли не помиляюсь, Покровський, сказав, що історія — це політика, обернена в минуле. Тому й писали її політики. Знаю про Бандеру лише жахи з газет. Тим часом вже давно слід було б надати слово саме історикам.
Що можете сказати про вплив УРП на розвиток подій у республіці?
— У недооцінці сил противника і переоцінці своїх власних завжди прихована небезпека. Ми цілком усвідомлюємо, що Республіканська партія ще не охопила всю Україну, так само, до речі, як і Рух.
— Як ви оцінюєте нинішній стан Руху?
— Вважаю, що свої кращі часи він уже пережив. З розширенням свободи політичної діяльності і появи нових партій значення його зменшуватиметься. Тобто він відіграватиме свою роль доти, доки процес формування партій не завершиться.
— Я ознайомився з програмою УРП. Партія проголошує своєю метою створення незалежної соборної держави, стверджує абсолютну цінність життя, свободи, самобутності людини і кожної нації, а також визнає в політичній боротьбі лише мирні засоби. Але щодо тактики партії, то вона часом суперечить програмі і багатьох не лише відштовхує, а й лякає. Існує вираз: людина вільна доти, доки вона не посягає на волю інших. Цілком закономірні акції протесту часом провадяться так, що виходять за межі, я б сказав, здорового глузду. Скажімо, перекривається рух громадського транспорту, й жертвами політичних заходів стають сотні ні в чому не винних людей, котрі поспішають у своїх невідкладних справах. Коли, на своє нещастя, патріарх Московський і Всея Русі Алексій Другий замірився відвідати Київ, ігуменю Фролівського монастиря Антонію били ногами. Тоді натовп збуджених людей, котрих велика політика відштовхнула від Бога, перекрила усі входи в Софію. Здавалось, ще хвилина і…
— А сталося це тому, що московський священнослужитель приїхав до нас явно несвоєчасно. Лише за тиждень після глави Української автокефальної церкви патріарха Мстислава. До того ж приїхав не для того, щоб вклонитись нашій святині, а з чисто політичних міркувань. Довести, що свята Софія належить не Україні, а Москві. Обурення віруючих можна зрозуміти.
— Але для чого ж бити генералів? Мені розповідав начальник УВС м. Києва Валентин Михайлович Недригайло, який стояв того дня на площі, що і його хтось уперіщив дрючком по голові. Хвала його витримці. Бо спецзагони були напоготові.
— Ніяких наказів про побиття генерала наша партія не віддавала. Просто це знайшло вихід обурення людей провокацією московської церкви. Що ж до екстремізму як такого, то він, мабуть, корисний тим, що збуджує думку і заважає поміркованим пристосуватись до кон'юнктури. Але екстремісти небезпеки собою не становлять, бо їх мало і вони нездатні на серйозні рішення.
— Як на мою думку, некерована демократія так само небезпечна, як і диктатура.