Ти не пошкодував сил. І третій секрет — без людей, без їхньої допомоги не можна досягти чогось у житті, тому треба, не задумуючись, робити людям добро, і вони завжди віддячать тобі добром. Ти допоміг Моргалочці і Недо, і вони допомогли тобі. Отак!.. Якщо пам’ятатимеш ці три секрети — розгадаєш Загадку Майбутнього.
Вона ще раз усміхнулася і — зникла.
Загадка Майбутнього!
Зага Маго!
Так от вона хто така, ця дивна маленька дівчинка, — чарівниця!
І Грайликові раптом стало весело.
Завжди відчуваєш радість, коли враз щось зрозумієш.
Грайлик вибрався з проходу між гаражами і побіг на дитячий майданчик.
До каруселі.
До отого сидіння, де була космічна ракета.
Він же хотів стати космонавтом.
Його чекали далекі міжпланетні подорожі і захоплюючі космічні таємниці.
ПРИГОДА П'ЯТА
ЧАРОДІЙ БУДЬЛАСКА І ЧАКЛУН НЕТРЕБА
РОЗДІЛ І
Чародій Будьласка
Найбільше в світі не любив Грайлик отакі дні — негожі, дощові, вітряно-холодні. Ні тобі погуляти, ні погратися, ні вийти навіть у двір. Сиди вдома й дивись, як сумно плачуть вікна.
Такі дні дуже любила Нудота Петрівна.
Грайликів тато Усміхайло Петрович завжди говорив, що, коли нудно, значить, прийшла Нудота Петрівна.
Вона виходила з темного кутка і перш за все, підкравшися до телевізора, переключала усі програми на нецікаво-дорослу балаканину про кризовий стан сучасної економіки. Потім сідала на тахту і, позіхаючи, починала марудити. Грайлик тікав від неї в іншу кімнату, до книжкової шафи, потім на кухню, до буфетика, де були цукерки. Але вона знаходила його й там. І найцікавіші книжки втрачали свою магічну принадність, а цукерки ставали несмачними.
Грайлик нарешті не витримав і пішов на сходи.
І це було наче сигналом. Спершу рипнули одні двері, потім інші, потім ще і ще… І незабаром на останньому поверсі біля горища потроху зібралася майже вся Дитиндія, яких повигонила з квартир Нудота Петрівна.
Вони сиділи на сходах біля замкнених горищних дверей і мовчали.
— От погода! — сказала нарешті Галочка.
— Ага… — зітхнув Грайлик.
— У таку погоду тільки спати, накрившись в головою, добре, — сказав Миня.
— Але не будеш же лежати під ковдрою день і ніч, — сказав Женя-Жменя.
— Можна було б у війну пограти, так ніде, — сказав Роман-Отаман.
І знову всі замовкли.
Нудота Петрівна стояла у темному кутку і зловтішно мружила зелені очі.
— Ех, була б у мене чарівна паличка, прогнав би ту противну Нудоту Петрівну. Ну чого вона до нас причепилася?! — вигукнув Грайлик.
— Та де ж узяти чарівну паличку… — зітхнув Чух.
І тут раптом клацнув замок, горищні двері рипнули, прочинилися, і вийшов якийсь незнайомий дядечко. Кругловидий, рум’яний, усміхнений, з лагідно-блискучими очима.
Всі вражено завмерли.
А він обвів їх привітним поглядом і спитав:
— Що? Нудно, панове дитиндівці?.. Дошкуляє Нудота Петрівна?.. Ну, ми її зараз попросимо. Нудото Петрівно! Будь ласка! — дядечко зробив рукою широкий жест, і Нудота Петрівна зникла.
Дитиндівці тільки роти пороззявляли. Одразу стало цікаво.
А дядечко далі усміхається лагідно:
— Ну що для вас ще зробити?
— А… а ви хто такий? — насмілився спитати Грайлик.
— Не бачите, чи що? — ображено закопилив губу дядечко. — Чародій. Чародій Будьласка. Роблю чари на замовлення.
Перезирнулися всі. О! Це ж якраз те, що треба!
— А що ви можете? — вихопився першим Чух. Недарма ж він Чух — Чужекало-Хочукало. Йому завжди більше всіх треба.
Усміхнувся чародій Будьласка поблажливої
— Що можу? Все можу. Все на світі.
Знову перезирнулися дитинці. А тоді застигли на мить — задумалися: що б його такого побажати….
— Щоб погода була гарна — сонячна! — вигукнув Грайлик.
— Нема питань! Уже готово! Будь ласка!
— Як?! — не повірив Грайлик.
— А біжіть подивіться!
Сипонули всі сходами вниз — аж загуркотіло.
Вискочили з під’їзду, дивляться — справді дощу немає, сонце на небі сяє, пташки на вмитих деревах співають-заливаються. Сонячні зайчики від калюж по всій Дитиндії розбігаються — аж очам боляче.
Радісно застрибали-затанцювали по калюжах дитиндівці разом із сонячними зайчиками. Бо ж любо як на сонці після дощу!
А чародій Будьласка вже на ганку стоїть, усміхається.
Кинулися до нього дитиндівці. Обступили.
— Ну давайте, не соромтесь! — підбадьорив їх чародій Будьласка.
— Мені палац здоровенннцький королівський! — вигукнув Чух.
—І мені, і мені королівський палац! — вигукнув Миня.
— Будь ласка! Будь ласка! — усміхнувся чародій. Рукою двічі змахнув.
Розчахнулося на мить небо, погасло сонце.
Гурр-гурр! — прокотився грім серед темряви непроглядної.
А коли знову засвітилося сонце, побачили всі — стоять вони разом з чародієм серед поля квітучого, між двох палаців королівських здоровенницьких. На фасаді одного "Чух" написано, на фасаді другого — "Миня".
Заверещали Чух і Миня від радості, кинулися до своїх палаців, зникли всередині.
Махнув Роман-Отаман досадливо:
— Ех! Чого я перший не побажав?!
Усміхнувся чародій Будьласка:
— А ти бажай, чого там…
— А ви зробите? — недовірливо глянув Роман-Отаман.
— Авжеж!
— Ну… ну тоді мені… військо непереможне. Щоб я ним командував.
— Будь ласка! — сказав чародій. І знову змахнув рукою. І знову розчахнулося небо, погасло сонце. Гурр-гурр! — прокотився грім серед темряви непроглядної.
А коли засвітилося сонце, побачили всі — стоять вони серед поля квітучого. Палаців уже нема. А по полю з гуркотом сунуть танки і бронетранспортери. А над ними вертольоти бойові.
Завис головний вертоліт над Романом-Отаманом, відчинилися дверцята, вилетіла-загойдалася мотузяна драбина, і хтось загукав у мегафош
— Сідайте, пане-товаришу головнокомандуючий! Їдьмо на війну!
Реготнув щасливо Роман-Отаман, схопився за драбину, подерся вгору.
І за мить прогуркотіли у небі вертольоти, а на землі танки й бронетраспортери і зникли.
— Ну, а тепер ви! — звернувся до всіх інших чародій. — Давайте, бажайте, не соромтесь!
Закричали-загорлали всі навперебій, бажання свої вигукуючи.
— Будь ласка!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. — заусміхався чародій і рукою тільки — мах, мах, мах…
Знову розчахнулося небо, погасло сонце і загуркотіло багатократно у темряві.
А коли засяяло знову сонце, на квітучому полі добра всякого було — ні в казці сказати, ні пером описати.
Загаласували радісно всі, кинулися кожний до свого.
Лише Грайлик стояв осторонь розгублений. Позаяк не встиг нічого придумати, вигукнути, йому хотілося, щоб було цікаво й весело. А як його вигукувати — хтозна. Неконкретне бажання.
Чародій серед того щасливого галасу, мабуть, не побачив Грайлика, бо навіть не глянув на нього. Тільки дивився на ту святкову веремію і усміхався задоволено. Звичайно, це приємно — робити комусь радість.
І раптом…
РОЗДІЛ II
Чаклун Нетреба
Ніхто, крім Грайлика, мабуть, і не помітив, як з’явився враз на полі незнайомий захеканий дідок. Сиве волосся на всі боки сторчма, борода у реп’яхах, брови насуплені, очі сердиті. Сам маленький, а чоботи великі. І рукавиці на руках теж великі. Чоботи порепані, а рукавиці брудні. І весь якийсь неохайний. Не те, що чародій Будьласка, на якому все чистеньке і гарне.
Неоковирний дідок, важко сопучи, підбіг майже впритул до Грайлика, глянув на нього пильним поглядом, потім перевів погляд на щасливих дитиндівців, що підскакували біля своїх діючих дитячих автомашин, відеомагнітофонів, чудернацьких ігор та усяких інших омріяних радостей, похмуро буркнув: "Не треба!" — і махнув правицею справа наліво.
1 вмить усе оте багатство зникло, наче дід змахнув його рукою.
— Ой! — розпачливо розляглося по полю.
Дід ще раз махнув рукою, і всі дитиндівці теж зникли. А тоді зник і сам дід.
На полі лишилися тільки Грайлик та чародій Будьласка.
— Ой! — зойкнув Грайлик. — Хто це? Що він наробив?
Чародій досадливо махнув рукою:
— Та!.. Очі б мої його не бачили!.. То чаклун Нетреба. Ну й зловредний тип! Все мені псує, перебаранчає, нічого не дає зробити до ладу. Але на цей раз він запізнився, тим хлопцям я все-таки встиг зробити.
— А де інші мої друзі? — стурбовано вигукнув Грайлик.
— То ж то й воно! Запроторив їх дід Нетреба до Куматенеги.
— А що таке Куматенега?
— Невже не чув? Невже не чув виразу "Куди Макар телят не ганяв". Отож воно і є, скорочено, — Ку-ма-те-не-га.
— Що ж робити?
— А що? Не кидати ж друзів. Правда?
— Авжеж.
— Треба йти їх виручати. Підеш?
— Аякже!
Грайликів тато Усміхайло Петрович любив повторювати: "Добрі справи, синку, треба робити, не задумуючись. Як почнеш роздумувати, зважувати, міркувати, чи варто, чи не варто, обов’язково знайдеться якась причина, щоб відкласти, не робити. А потім уже буде пізно".
Грайлик ті татові слова добре пам’ятав.
— Я знав, що ти вирішиш іти у Куматенегу, — схвально глянув на нього чародій.
— А це далеко?
— Ну як може бути близько, коли вираз "Куди Макар телят не ганяв" саме й означає — дуже далеко, куди ніхто з власної волі не піде, Може, передумав?
— Ні,— твердо сказав Грайлик. — Але мені головне, щоб швидше. Друзі ж там мучаться.
— Це ясно. Але то вже, як вийде. Я тобі, звичайно, допомагатиму. Що б той зловредний дід не витворяв, а я своє добре діло робитиму.
— Ну, тоді, мабуть, треба почати з якогось засобу пересування — летючого корабля, килима-самольота абощо, — сказав Грайлик.
— Нема питань! Будь ласка! — Чародій змахнув рукою, і перед ними виник прекрасний реактивний летючий корабель. Герметичні двері його розчинилися, і до Грайликових ніг під’їхав трап з килимовою доріжкою на східцях.
Грайлик уже ступив ногою на трап…
І тут раптом знову з’явився маленький дідок з лохматою бородою у реп’яхах, махнув рукою, буркнув: "Не треба!" І летючий корабель зник, а разом з ним і чаклун.
— У-у! Вреднюга! — вигукнув чародій Будьласка і посварився кулаком у той бік, де стояв і зник дід Нетреба.
Потім зітхнув:
— З чарівними засобами пересування нічого, значить, не вийде. Вдруге одне й те саме робити не можна. Такий закон чар. Доведеться пішки. Але ти не хвилюйся. Я тебе триматиму на контролі. Як буде скрутна ситуація — одразу гукай.
— А як вас гукати?
— Дуже просто. Замруж очі, тихесенько попроси: "Будь ласка!" — і, як очі розтулиш, я вже біля тебе стоятиму.
— Ну, гаразд. Піду пішки. А в який хоч бік Іти?
— Нема питань! Треба йти за сонцем. Куди сонце котиться, туди й ти за ним — на захід.