Ушинський.
Сухомлинський!
Патісони
Петрусь не був дуже гарний, тобто худий, отож, тільки‑но підсунувся в трамваї до жіночки, як та одразу зітхнула:
– Ну це вже п'ятий магазин буде, і все одне і те ж, ну? Оце скільки їздити, га?
Петрусь розгубився од такої довіри і не наважився розпитати, про що йдеться, однак про всяк випадок закрив кришкою у кишені заповітну баночку.
Довго шукав у салоні, до кого б притулитися, обрав тендітну, але симпатичну дівчинку. І одхилив у кишені кришку на баночці; не встигли пахощі звідтіля проникнути назовні, як дівчина несподівано видихнула йому в лице:
– Де вони їх стільки набрали?
– Кого? – отетерів хлопець.
– Як, кого? Патісонів. Куди не сунься, всі прилавки ними завалені, це ж здуріти, скільки треба лише трилітрових банок?.. Де ж вони їх стільки беруть, мамо рідна.
Так бувало не завжди. Іноді розмова починалася на інші теми, наприклад, про тисняву у транспорті; жарти з цього приводу вдавалися Петрусеві дуже вдалі, адже це він сам вигадав користуватися тиснявою. Однак далі не йшло, скромність заважала, він затуляв кришкою баночку і мандрував далі в пошуках нової претендентки. Але щоразу натикався:
– Ну, то що харчів нема, наче в голодомор, як тут жить?
– Який голодомор? – обурилася кондукторка. – Що це ви вигадуєте?
– Гірше за голодомор, бо тоді хоч квартплата не була більша за зарплату. А тепер? Шо оно Корсаківський, комуняка, нам попридумував? Це ж хто таке видерже, такі платежі.
– А ви й вообще не платіть, – не відступалася кондукторка, – не платіть і не разпространяйте мені в транспорті голодомори.
Петрусь одсунувся подалі од обох і закрив кришечку. А в трамваї вже гриміло:
– Патісони, твою мать!
– Хоч би хто їх купував, ні разу ніхто не бачив.
– Де вони, ці зелені медузи ростуть? Хто їх на полях де бачив?
– Хто їх сюди імпортірує?
Петрусь пересідав на інший маршрут, бо тут його ідея не працювала, знайти путню пасажирку в подруги не випадало. Його секрет не діяв.
А полягав він у тому, що треба було прийти на базар найпершим. Щоб устигнути взяти сто грамів свинини й стільки ж телятини, ще трішки вершкового масла.
Прибігти додому, перемолоти, додати часничку, перчику й на повільному вогні висмажити котлету. Головне, щоб вона була по‑нелюдському запашна. Ясно, що реакція прекрасної статі на неї буде краща, ніж на будь‑які французькі парфуми.
Придавили так, що мало баночка не луснула.
– А я їв, – зізнався сивий добродій.
– Що? – нашорошився салон.
– Патісони їв, – крекнув старий.
Запала пауза, що навіть рейки вмовкли.
– Та ви що? – зіп'ялися пасажири.
– От вам хрест, – спробував той перехреститися, але не здійняв, придавлений, руки.
– Ну й який же він?.. – прошепотіло із тамбура.
– Ну такий, неначе електроліт, – зізнався добродій.
– Що таке електроліт? – верескнуло жіноцтво.
– Це тіпа, – розчепірив пальці майор, – тіпа антіфріза.
І плямкнув.
– Це такий густий кислотний розчин, якого заливають в акумулятори, – виправдовувався сивий чоловік.
– Ну ясно ж, – пояснив майор, – патісони імєют високу плотность тіпа жаб, і промаринувати їх якось треба капітально.
– Та затулись ти! – визвірилося жіноцтво, незважаючи на уніформу.
– Жаб? – недочули інші.
– Гірше, – зізнався старий, – на смак, наче, – він пошукав пальцями в повітрі, – наче галушки з тини, лише дуже пересолені.
Вагон полегшено зітхнув, а Петрик пересів у причеп, там виявилося не так людно, що він навіть зміг добачити симпатичну дівчину, не надто й гарну на перший погляд, але у широкому пальті з накидними плечима. Його неначе якась незрима сила підштовхнула. Став біля неї і одтулив баночку.
– От я думаю, – відразу почала вона, щойно масний дух вивільнився у салон, – чому зорі за вікном біжать, і навіть переганяють трамвай?
– Бувають і ліхтарі такі, – зрадів Петрик, який до того ніколи не вмів балакати з жіночою статтю. – Особливо, якщо вони дуже далекі.
– А чи ліхтарі женуться за зірками? – вона не відводила очей од вікна, за яким котився краєвид.
– Важко сказати, – наважився він, – бо я ніколи ще не був ліхтарем.
Обоє засміялися, вагон гойднуло і хлопець устиг щасно підхопити її під лікоть.
Вони вийшли під ясну ніч, протинаючи зірки світлими очима, й він не постеріг навіть, що вона обережно опустила руку в свою широку кишеню й там тихо, майже нечутно ляснуло – це коли вона закрила там кришкою пузату баночку, в якій лежав чималий шмат телячої печінки, запеченої до шкоринок на цибулі з корицею.
Прилітають фантазії
І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він ішов навмання, вдавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувалися, що він був колишній учитель хімії чи принаймні біології, прикидався, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки – так чи інак, а ми все‑таки жодного разу не втрапили в одне й те ж селище, і це було головне; безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка – це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоча старшій лише тринадцять років, однак трапилися нам дорогою такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали значно обачніші, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею – мах! – і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі нападники, "зациклені на собі", як казав наш шаман‑лоцман, тобто прихований сільський вчитель.
Вони виставляють жорстокість поперед себе, бо це їхня правда, й роблять усе що завгодно з тими, хто не жорстокий; таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же, як був і в кам'яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне – вдарити відразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка – раз! Два! А потім три і чотири.
Окрім зручних тесаків, у них виявилося багато чимало корисного – запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) занадто великі, проте годящі для обміну навіть у пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги – це нагадує методику місцевих павучків – велетенська їхня кількість дивувала – чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали його за вітром і воно значно грубшало, твердіючи, а додати ще вранішньої роси, отак потроху збільшувалось, а потім павучки його і з'їдали, перетравлювали та плели нове.
Ми їм заздрили, бо вони могли й літати ним за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінцях, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатися великих брил, за якими чатує засідка, на яку пантрую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи руків'я зброї, благаючи Бога більше не рости, лишатись отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид коли‑небудь закінчиться.
Жанри
Гримнуло, а тоді бухнуло, забряжчали деякі шибки од резонансу, але не ми зі Славком, бо відчули нутром, що цей вибух не про нас; отак – іще не долетіло, а ти вже знаєш що й куди, хоча закавулки Подолу відлунюються, дурять – але не досвідчених інтелігентів, які, нарешті, відновили всі інстинкти.
По битому склу ми проковзнули до книгарні.
– Палімпсести? – перепитала молоденька продавчиня й потягнулася до полички. – Василя Стуса?
– Ні, панночко, – підняв пальця Славко, – Арістотеля. Не про Стуса спокуса, – заримував він. – Ні, не повна рима.
Знову підняв пальця.
Дивно, але одразу за жестом на вулиці добряче рвонуло, хоча книжки щільно приглушили удар, так‑так, це дуже вдало розмістити їх в глибокому підвальчику.
– Гм, – сказав Славко до свого пальця, – Вдеруться кацапи і перетворять‑таки Стуса на справжні палімпсести, змиють його, а поверх нього понаписують... кого?
– Та кого ж, як не Пушкіна, – зірвалося в мене.
– Ну. – намружилася дівчина, – при чому тут Пушкін? Це ж поезія, а не.
– Та яка там поезія? У них завжди так: попереду сунуть Пушкіна, а потім – Путькіна, – зримував він.
– Поки не пізно, давайте нам Арістотеля, – побіг я очима по важких стелажах.
Річ у тім, що ми не жартували – після чергового сексуального скандалу Ватикан змушено розкривав свої бібліотечні запасники, тож виявилося, що давній манускрипт "Одкровень Іоана Богослова" написаний поверх змитих літер давно розшукуваного Другого тому "Поетики" Арістотеля. Католики таки довгенько приховували шедевр і аж ось, коли розкололись, а наша таки "Просвіта" видала його невеличким тиражем.
– "Просвіта?" – морщила гарненьке своє чоло красуня. – Ні, ми з нею не торгуємо.
– Чому? – суворо перепитав Славко й дівчина знітилася, щоб не обвинуватили в колабораціонізмі.
– Бо навчальна література не наш профіль, – благально глянула.
– Ну да, ну – не Пушкін. От чорт, таки даром перлися аж на Поділ, – зітхнув я.
Отак античний світ не бажав поєднуватися з нашим.
Перш ніж вийти, ми нашорошили вуха й інстинкти – ні, там ніде не шелеснуло, не свиснуло – і лише тоді ступили на асфальт.
Дівчина крізь вітрину дивилася вслід і думала, як це можна постирати Стуса – це ж стільки тиражів? А потім вирішила, що йдеться про те, аби постирати в головах.
Ми знову ступили на крихке бите скло.
– Не ясно, чому Ватикан так довго приховував "Поетику"?
– Гм, – сказав Славко, – бач, їм незручно було, що вони вважають церковні тексти вищими за якісь там язичницькі, хоч би й античні, а тут, бач, довелося нарешті в цьому зізнатися.
Десь високо профурчало і впало на Замкову гору, сипонувши вгору гілками.
– От тобі й білоруси, – просичав Славко.
– А ти думав, – докинув я, – їхні урядовці навмисне удавали різні Мінські домовленості, тягли час, а потім зімітували свій конфлікт із Москвою, щоби та мала час таємно підтягнути туди під наш північний кордон війська, а звідти посунула – і от на, маєш.