І тоді дзеркальце в Колька треба буде одібрати. Силою, хитрістю — як пощастить. І одбиратимете дзеркальце ви!.. Я ж безтілесний, фізично робити нічого не можу… Отже… Оно Колько вже пройшов по той бік озера-дзеркала. Незабаром вертатиметься… Тільки ви ж у жодному разі не зазирайте у дзеркальце!
— О-однозначно! — прошепотів Бабай. Він взагалі у дзеркало ніколи не дивився — сам себе боявся.
— Хапайте його, відбирайте — і одразу до мене, під землю… Закопаємо дзеркальце там, щоб ніхто-ніхто не зміг ним більше скористатися… Ну, а я провалююсь. Чекатиму вас там. Бо мені навіть дивитися в бік тієї Країни шкідливо для здоров’я. — І пан Морок провалився.
— "Давайте! Хапайте! Відбирайте!" — невдоволено пробубонів Бабай. — Л-легко с-сказати й п-провалитися. А м-ми — н-наражайся н-на н-небезпеку!
— Ну досить, досить, брате! Нікуди ж не дінешся! Начальство!.. Отже, план такий: коли Колько вийде, я обертаюся на звичайнісіньку бабусю, яка зламала ногу. Кричу: "Поможіть!" Не впізнавши мене, він, добрий і чуйний, підходить. Я — рраз! — відбираю дзеркальце. Тоді підбігаєш ти, я передаю тобі дзеркальце. Так безпечніше, ти у дзеркало ніколи не дивишся. І ми спокійно провалюємося.
— Х-хай б-буде т-так! — погодився Бабай.
І от нарешті з’явився Колько з дзеркальцем.
Баба Яга обернулася на звичайну бабусю, гепнулася на землю й зарепетувала:
— Ой, нога, нога! Ой! Рятуйте хто-небудь! Підвестися не можу! Поможі-іть!
Колько Колючка, не впізнавши Баби Яги, кинувся до неї:
— Що з вами, бабусю?
Мить — і дзеркальце вже в руках у Баби Яги.
— Ги-ги! — вищирилася радісно вона.
Колько одразу все зрозумів. І, недовго думаючи, вигукнув:
— Ой, бабусю! А що у вас на носі?!
Ну яка б жінка, тримаючи у руках дзеркальце, після таких слів не зазирнула б у нього?!
Баба Яга зиркнула тільки на мить. І враз перевтілилася: очі засяяли добротою, губи розпливлися у лагідній усмішці. І Баба заспівала:
Ой! Не Баба Яга я! Не Баба!
Я маленька жовтенька кульбаба!
Я легка і тендітна, мов квітка!
Ви не бійтесь мене, любі дітки!
Мов метелик, себе почуваю
І злітаю, злітаю, злітаю!..
Баба Яга почала підстрибувати, кумедно змахуючи руками.
— С-сестро! Що з т-тобою?! — кинувся до неї Бабай. — Віддай-но дзеркальце! Віддай!
— Стривай, мій братику! Стривай! І ти у нього зазирай! — і Баба Яга піднесла дзеркальце до очей Бабая. Той мимоволі глянув, теж разюче змінився і радісно заспівав:
Та я ж зненацька добрим став
І вмить боятись перестав!
У гріхах я каюсь, каюсь
І… уже не заїкаюсь!
— А тепер віддайте дзеркальце назад! — сказав Колько.
— Авжеж! Будь ласка! Ми ж тепер добрі! Ми ж тепер позитивні! — Баба віддала дзеркальце Колькові і заспівала:
Я не буду більше на мітлі літати!
В хаті буду нею тільки підмітати!
І, пританцьовуючи, Баба Яга разом з Бабаєм зникли.
А з-під землі залунав раптом відчайдушний голос пана Морока:
Що ж ти, Бабо, наробила?!
Відтепер же вража сила
Безтілесна і безсила!
Що ж ти, Бабо, наробила?!
І тут з’явився сонячний зайчик Терентій.
— Молодець, Колько! — вигукнув він. — Ну, а тепер треба примусити і Косю зазирнути у біле дзеркальце! Он вони вже наздоганяють мене.
З’явилися сонячний вовк Вовило і захеканий Кося.
— А ти чого ж не тікаєш?! — зупинився, здивовано схиливши голову набік, Вовило.
— А мені вже не страшно! Я вже до тебе звик! — усміхнувся Терентій.
— Ану, Косю, зупинися і на себе подивися! — вигукнув Колько і підставив до очей Косі чарівне дзеркальце. Глянув Кося і аж на землю сів:
— Ой! Ой!.. Що ж це зі мною було?! Як же я міг?! Сором який!.. Ой, пробач мені, Колько! Ой, пробач мені, Терентію!
— А тепер, — сказав Терентій, — чорне дзеркальце давайте. До нього біле притуляйте!
Кося з Колькою так і зробили. Спалахнуло сліпуче полум’я, і обидва дзеркальця зникли. Анігілювалися, як кажуть учені. І разом з чорним дзеркальцем зник, звичайно, й сонячний вовк.
— А як же пан Морок? — схаменувся раптом Кося. — Він же не зник.
— Він під землею! — кивнув Колько.
— Ні, пан Морок не зник! — сказав Терентій. — Бо темнота така ж незнищенна, як і світло. Але ви ж чули, що він верещав з-під землі: "Відтепер же вража сила безтілесна і безсила!" Отож боятися його не треба…
Терентій якусь мить помовчав, а тоді додав:
— Знаєте, я, мабуть, теж у лісову школу запишуся. Теж хочу вчитися, набиратися знань. Не знав же я, що можуть бути не лише сонячні зайчики, а й сонячні вовки… Як ви думаєте, приймуть мене?
— Авжеж, приймуть! — вигукнув Кося. — Ти ж зайчик! Як і я!
— І наш директор Бурмило Михайлович Ведмідь такий добрий! — підтвердив Колько.
Ну, тоді — мерщій до школи —
Знань розумних набиратись,
Щоб нікого і ніколи
Не боятись!..—
Дзвінко заспівав Терентій і разом із зайчиком Косею Вуханем та їжачком Кольком Колючкою пострибав на Велику Галявину Казкового Лісу, бо вже от-от мали розпочатися уроки у спеціалізованій лісовій школі з ведмежою мовою викладання.
Таємний агент Порча і козак Морозенко
Розділ 1
Терентій у лісовій школі
Страшна несподіванка
Весною у лісовій школі почалися заняття.
Зібралися у перший день учні на Великій Галявині біля школи. І раптом бачать — у них незвичайний новачок, сонячний зайчик Терентій. З сонячним ранцем за плечима, у картузику — все як слід.
— Ой! Який гарненький! — скрикнуло рисеня Раїска Мняу. І лісові дівчатка: білочка Вірочка Вивірчук, свинка Хрюша Кабанюк, козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось — одразу обступили Терентія і почали радісно ойкати та айкати… А от шкільні забіяки Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко радості не виявили.
— Мало нам зайчика Косі Вуханя було! Так ще сонячного Терентія підкинули! — пхикнув Вовчик.
— Точно! — підтакнув Рудик.
Як відомо, вовчо-лисячий рід заячого не полюбляє. А тут ще Кося Вухань та Колько Колючка почали розказувати про свої пригоди із сонячним вовком Вовилом — як Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів пан Морок, Баба Яга та її молодший брат Бабай дістали у Снігової Королеви чорне дзеркальце злого троля, що віддзеркалило сонячного вовка, який почав ганятися за сонячним зайчиком і не давав йому робити добрі справи. Навіть Кося Вухань, глянувши у чорне дзеркальце, став злим і агресивним. І тільки після того, як Колько Колючка дістав у Країні Сонячних Зайчиків чарівне біле дзеркальце, злі чари вдалося подолати, Косю знову зробити добрим, а сонячного вовка прогнати. Тоді-то й вирішив Терентій теж вступити до лісової школи, щоб набратися знову знань і уникнути таких прикрих проколів, як із сонячним вовком, про існування якого він і гадки не мав. Це було восени. А взимку у Косі й Колька була ще одна пригода. Колько захотів зустріти Новий Рік, побачити живого Діда Мороза, живу Снігуроньку. Але у їжачків, як відомо, зимова сплячка; тож Колько попросив свого друга Косю, щоб той розбудив його перед Новим Роком. Кося збудив Колька, і в них почалися неймовірні пригоди, в яких брали участь загадковий Яшка — маленький барабашка, а також дружина Діда Мороза Баба Морозиха, їхні онуки Снігуронька і Дюдя
— Брехня! — сказав Вовчик Вовченко.
— Авжеж! — підхопив Рудик Лисовенко.
— Ніякої Баби Морозихи нема! — категорично заявив Вовчик. — Ніколи не чув про таку!
— І я не чув! — підтакнув Рудик. — Про Діда Мороза чув багато і про Снігуроньку чув. А про дружину Діда Мороза — ні.
— Нема, нема Баби Морозихи! Нема й не було! — відрізав Вовчик.
— А чого це ви так категорично? — вигукнула Раїса Мняу. — Якщо ви не знаєте, це ще не значить, що нема!
— Бе-бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко. — Як це може бути онука Снігуронька, як нема бабусі. У нежонатих дідусів онуків не буває.
— А хіба бабусі народжують онуків? — пхикнув Вовчик Вовченко.
— Бабусі спершу дітей народжують, а вже діти — онуків.
— Правильно-правильно! — підхопив Рудик Лисовенко. — Якщо ви вже оженили Діда Мороза на Бабі Морозисі, то давайте і дітей їхніх, батьків Снігуроньки… Де вони — батьки? Як їх звуть?
Кося Вухань і Колько Колюча розгублено перезирнулися.
— Ага! Не знаєте! Не знаєте! — радісно заверещали Вовчик і Рудик. — Ото й не брешіть! Не брешіть!
Питання про батьків Снігуроньки, дітей Діда Мороза та Баби Морозихи, зависло у повітрі…
Та незабаром під час великої перерви сталася подія настільки несподівана і страшна, що про сімейні справи Діда Мороза і Снігуроньки довелося забути.
Розділ 2
Що ж сталося?
На великій перерві лісові школярики завжди снідали. Але сьогодні шкільний буфет був зачинений. За дверима чувся розпачливий голос буфетниці, страусихи Емми Еммануїлівни:
— О Господи! Лишенько! Що ж це таке?
— Стривайте! Стривайте! — бубонів директор Бурмило Михайлович. — Я ж сам бачив зранку, що все було свіже, знімав пробу.
— Авжеж! Свіжісіньке! А тепер гляньте — все поцвіло, погнило, зіпсувалося! Що ж робити? Що робити? — бідкалася буфетниця-страусиха.
— Нічого-нічого! — заспокоював Емму Еммануїлівну директор. — Зараз я їм все поясню.
Двері буфету відчинилися, і вийшов Бурмило Михайлович, а за ним, похиливши голову, Емма Еммануїлівна.
— Дорогі дітки! — звернувся директор до лісових школяриків. — На жаль, ми не зможемо вас сьогодні нагодувати. Вибачте, будь ласка! Всі продукти несподівано зіпсувалися. Доведеться вже вам поїсти дома.
Але й удома лісовим школярам поїсти не вдалося. Виявилося, що й там всі продукти несподівано зіпсувалися.
Причому одразу в усіх мешканців Казкового Лісу. Всім довелося лягти спати голодними.
— Ранок вечора мудріший! — заспокоював Бурмило Михайлович буфетницю-страусиху. — Рано-вранці під’їдемо на базар, купимо свіжих продуктів, і все буде гаразд.
Але й вранці гаразду не вийшло. Коли купляли, продукти були свіжісінькі. Привезли їх до школи, дивляться — а вони вже у дорозі поцвіли, погнили, зіпсувалися.
Емма Еммануїлівна розповідала, що коли везла харчі з базару, то чула чиєсь тихе хихотіння і щось блиснуло.
— О! Ясно! Це Терентій! — вигукнув Вовчик Вовченко.
— Точно! — підхопив Рудик Лисовенко.
— Як його не було, то нічого не гнило! — вів далі Вовчик. — А як він з’явився, бачите, що почалося.
— Точно! — підтакнув Рудик. — Що ж могло так блиснути? Тільки сонячний зайчик!
— Авжеж! Він же наших продуктів не їсть! — вигукнув Вовчик. — Він запахом квітів харчується, сам казав.
— Точно! — знову підхопив Рудик.
Усі вражено подивилися на Терентія.