Це по очах видно, думаю, ви це відчуватимете. Тоді запишіть в амбулаторну картку температуру, ангіну, грип, що завгодно, аби хоч на кілька днів звільнити з роботи цю людину. Може цим ви врятуєте її життя.
Я слухала Едуарда Івановича і дивувалась, що вільна людина так піклується про в'язнів, називає їх людьми, так безкорисливо і дієво хоче їм допомогти, так уважно ставиться до нас і навіть мене, таку молоду, називає на "ви". Подив і подяка переповнювали мене. Хіба ж можна було після такої розмови не погодитися проводити лікарський прийом?
За роботою час минав швидко. Працювала від підйому до відбою, праця поглинала весь мій час і мене саму. Не було коли журитися, перейматися незгодами табірного життя. Я їх вже не помічала. Та й в минулому життя мене не пестило: голод, війна, окупація, в'язниця, табір. Гадала, що й далі буде не краще. Жила тепер одним днем. Ще й з прочитаних книжок впевнилася, що виживають тільки міцні духом люди. Лише ввечері, перед сном, дозволяла собі подумати про мамусю, батька, брата Вітю, молилась за них, просила Бога, щоб допоміг і їм, і оцим усім, що оточували мене, вижити. Одне єдине було прохання: щоб вижили.
А ще сумувала за інститутом, Києвом і Дніпром. Іноді дозволяла собі згадати і щось приємне. Ми з братом ще змалку навчились добре плавати. В учнів нашої школи була звичка – починати купальний сезон ще до першого травня і на параді чесно про це звітувати. Кілька моїх однокласників жило на Трухановому острові. Ми всі були закохані в Дніпро, купались багато і в будь-яку погоду, тому рідко хворіли… Часто з такими спогадами я засинала.
Замість мене у маніпуляційній тепер працював 30-річний Мирослав. Він прибув до нас нещодавно львівським етапом. Будучи в УПА, закінчив річні сестринські курси і надавав воїнам медичну допомогу. Його дружина викладала музику і виховувала хлопчиків-близнюків, та Мирослав востаннє бачив своїх дітей, коли ті щойно починали ходити. Від слідчого дізнався, що всю сім'ю вивезли до Казахстану в заслання. Дуже журився, бо ще не отримав жодного листа від них.
Все, що треба було йому робити під час прийому, розповіла і показала. Мирослав швидко розібрався, то ж робота пішла у нас добре. Едуард Іванович був задоволений, хвалив. А я раділа, що тепер було з ким розмовляти рідною мовою.
З роботою на прийомі я справлялась. Багато в'язнів вже ледве ходили, у них була аліментарна дистрофія – поступове відмирання тканин тіла від недостачі поживних речовин. Одних вона висушувала, залишалися лише кістки, обтягнуті шкірою. У інших, навпаки, з'являлися набряки. Набрякле, застигле без будь-якого виразу обличчя і, мов колоди, ноги, на яких лопалася шкіра й утворювались болючі постійно мокрі виразки.
У перші дні роботи Док вчив мене діагностувати такий стан:
– Треба попросити хворого повернутись спиною і опустити до колін штани. Ти побачиш замість сідниць глибокі ями, з боків – загострені тазові кістки, а замість стегон – дві обтягнуті шкірою палки, між якими відстань більша за кулак. Це і є аліментарна дистрофія третього ступеня. Рідко хто з цих нещасних виживає.
Спливав час, працювати мені стало легше і цікавіше. Підручники, що приніс Едуард Іванович, читала кожну вільну хвилину. Чого не розуміла, запитувала у нього, і він ніколи не відмовляв у допомозі. Підбадьорював мене, зігрівав своїм поглядом, від якого я весь час червоніла.
– Оксано, у вас повноцінне заочно-практичне навчання, – запевняв мене. – В інституті будете вчитись краще від усіх. Інші студенти знатимуть лише теорію, а у вас буде багатюща практика. Не вішайте носа!
– Добре вам говорити, ви вільний, а я в'язень!
– Який же я вільний? Я теж за дротом, лише з іншого боку. Ось ще до 1946 року можна було під час відпустки поїхати у Ростов. Ми ж там жили, там я народився і вчився, а тепер не дозволяють нікуди виїжджати.
Зрозуміла, що не одній мені погано, але від цього не полегшало.
Та я не скаржилась, не нарікала на свою долю. Характер у мене такий – надто оптимістичний. Скільки разів я плакала, легко порахувати: коли на початку війни евакуювався госпіталь, а я не встигла поїхати з ними; у Лук'янівській в'язниці при побаченні з мамою і коли дізналася, що мама живе на вулиці й ночує в трубах. І чим важче становище, у якому я опинялась, тим у мене більше ставало злості й сили, щоб шукати з нього вихід. Поки праця була найкращими ліками від усього.
З часом роботи побільшало. У Галини, завідуючої аптеки, виявили запущену форму легеневого туберкульозу й відіслали в Крим на лікування. Серед вільнонайманих фармацевта не знайшлося. Та без аптеки на зоні неможливо.
– Крім Оксани, не доручу нікому, – сказав наш начальник. – І спирт буде цілий, і робота зроблена, і за якість буду спокійним.
Так і вирішили. Тепер між денним і вечірнім прийомами я працювала в аптеці, а ще мріяла про лабораторію.
При передачі справ в аптеці був присутній батько Едуарда Івановича. Такий імпозантний, інтелігентний на вигляд. Я вперше скористалася знайомством і попросила, щоб щомісячні звіти про витрату медикаментів готувала бухгалтерія, бо я не любила та й не знала бухгалтерської роботи.
А через деякий час прийшла до нас на перев'язку мати Едуарда Івановича – вдома не знайшла чим обробити обпечену руку. Я якраз вела прийом, а в маніпуляційній був Мирослав. Та, очевидно, вона хотіла побачити саме мене. Вибачилася перед Мирославом, пояснивши, що більше довіряє жіночим рукам. Познайомились, вона доволі безцеремонно розглядала і розпитувала мене. Здалося, залишилася задоволена.
Після прийому Наумович, посміхаючись, спитав:
– Що, Оксано, оглядини були?
– Що-що? Які оглядини? От тобі й на! Вже як у прислів'ї: без мене мене оженили?
– Оксано, Едуард Іванович чинить дуже благородно, думає про тебе, робить так, щоб тобі не зашкодити. Ти ж знаєш, що за близькі стосунки в зоні, а ще й з вільним, карають. Зеків засилають у далекі зони Колими чи Магадану, а у вільних виникають великі неприємності з владою. Тому Едуард Іванович своїми планами поділився лише зі мною. Ти ж мені як онука. Я тебе теж оберігаю і бажаю тільки добра. Ти ж така чиста і чесна дитина.
– Яка дитина! Я вже цілком доросла, у наступному році мала б закінчити інститут.
– Едуард Іванович казав, що по закінченні твого строку хоче з тобою одружитись і повезти тебе до міста, де є медінститут.
Наївні диваки. У мене ж у вироку значилося ще п'ять років поразки у правах, мені не можна буде проживати у великих містах і навіть райцентрах.
Вчитись я дуже хотіла, а ось виходити заміж – ні. Едуард Іванович мав усі чесноти: був розумним, вихованим, освіченим, добрим, чесним, правдивим, хорошим спеціалістом, любив свою роботу й людей. Та й зовнішність у нього була гарна – високий, стрункий блондин з променистими очима та правильними рисами обличчя. Все було чудово. Тільки моє серце мовчало.
Мені було дуже незручно перед ним. Але ж він мені особисто нічого не казав, тому я вирішила теж мовчати. У своїх дівочих мріях бачила інший ідеал: молодий парубок, який би любив Україну та боровся за неї. Чула, що таких, а це здебільшого західняки, засилали до Воркути і Магадану, на далеку північ, в найтяжчі умови. Навіть з нашого етапу лише три вагони в'язнів залишили у "В'ятлазі". Інших заслали ще глибше на північ. Чому ж мені так не пощастило? Чи, може, навпаки?
-8-
Весна, слава Богу, дочекались весни!
Скоро мав з'явитися наш годувальник і головний вітамін, найнеобхідніша рослина в тутешніх умовах – іван-чай. Єрмолай Наумович розповідав, що у вирубках за зоною цілі його зарослі. В'язнів-доходяг, що ще могли ходити, посилали його рвати, вони набивали цілі мішки чи наволочки і, ледве переставляючи ноги, тягнули їх за собою до кухні. Там з іван-чаю готували густу-прегусту баланду. Вигода була велика – ця рослина містила вітаміни і мала закріплювальну дію. Однак через годину після такої трапези, хоч живіт і був повний, їсти хотілося знову.
На початку травня, коли лише кілька днів, як земля вкрилася травичкою, яку у нас в Україні називають калачиками, прибув етап з Молдови. Всі в'язні були в сірих смушкових шапках і кожухах. Очевидно, їх забрали ще взимку. Більше десятка новоприбулих відразу занесли до стаціонару – вони вже не могли навіть піднятись. Інших вишикували, перевірили по формулярах, облаяли і загнали в зону після промови-запрошення начальника ОТП. Готувалися було вже заводити до лазні, коли за якусь мить весь етап опинився на землі. Люди кинулися рвати калачики і жадібно пхати їх до рота, ковтали, погано пережовуючи, набивали ними шапки, кишені.
Скільки ж днів їх в дорозі не годували? В Україні їли калачики лише в голодному 1933-му.
Від здивування всі завмерли, розгубились. Ми, медики, розуміли, чим це може закінчитися, та не встигли зреагувати – за якісь десять хвилин земля вже знову була чорна, не залишилося жодної травинки, наче після нальоту сарани.
У лазні новоприбулі пили воду і ніяк не могли напитись. Виявляється, під час етапу їх годували гнилими головами оселедців, а пити майже не давали. Нас теж так годували, але тоді була зима і ми після такої їжі пили паморозь, що вкривала стіни наших вагонів, тому зневоднення уникнули.
Вже вночі у молдаван схопило животи, у багатьох почалася діарея. В стаціонарі місць не вистачало. Ми зрозуміли, що це чекає на весь етап, тому начальник наказав виділити цілий барак. Хворих довелося класти лише на нижні нари, без матраців, прямо на голі дошки. Більшість вже не могла ходити, тоді в нарах прорізали дірки, під які підставляли відра, миски, каструлі. З людей же витікав слиз з піною, а то і з кров'ю. Ні крапельниць, ні фізіологічного розчину в нас тоді ще не було.
На нарах лежали обтягнуті шкірою скелети. Вони вже не піднімались, ні на що не реагували, не розуміли, коли до них звертались. Адинамічні, із загостреними рисами обличчя, вони дивилися в нікуди запалими потьмянілими очима і тихо помирали.
Ми віддано боролися за їхні життя. Викликали санітарну станцію та двох лікарів-епідеміологів. Виконували все, що належало і на що були спроможні в умовах зони, за колючим дротом. Ніхто з нас не міг собі дорікнути, що він щось не так зробив у цій безнадійній боротьбі.
Дизентерійної палички, як ми і думали, не виявили.