На полях зашаруділи серпи, коси, граблі, закрутилися в'юрки, перевесла. Токи відгукнулись глухим гупанням. Дим, що струмував з коминків, запах свіжим хлібом. У хатах і подвір'ях посвітлішало. Обличчя людей стали веселішими, на них заграв життєрадісний рум'янець.
На вулиці чути:
— Магайбі, Ганно!
— Спасибі, і вам магайбі, Докіє!
— Нового хлібця вже покуштували?
— Слава Всевишньому. Ще не мололи, але в ступі натовкли, то й спекла коржі з маком. А ви не куштували ще?
— Мій старий кинув на жорна цілу мірку, вийшли і буханці, і пироги, і вареники.
— Молімо бога, аби й на той рік зарятував наших діток.
— Ой, молімо, молімо, сусідонько. Все в його руках...
Повеселішало також у хаті Грабовських. Тамтої неділі Ксеня Григорівна після церковної відправи ходила в поле і повернулась якоюсь ніби відмолоділою.
— Можна починати, — сказала врочисто. — І треба, бо через чотири-п'ять днів колос потече.
У вівторок раненько всією сім'єю вийшли на ниву, і Павло вперше оглянув її очима дорослого. Невелика нива — всього десятина. На трьох чвертках цієї десятини шарудять стиглим колоссям пшениця арнаутка і жито, четверта ще зелена й періста, бо вона під яровиною: тут по клаптику всього — і ячменю, і проса, і гречки, і гороху, і кукурудзи, і соняшників попід межею.
Взялися у дві коси. Спершу перед вів Григорій. Він — цибатий, кісся у нього довге, грабки високі, тому й бере ручку широку, як вулиця. Павлова ручка набагато вужча, але хлопець і з нею скоро відстав. Не ладиться в нього. Шарне косою, здається, рівно й плавко, а вона, клята, замість того щоб різати стебло, візьме і пірне носом у землю, залишивши по собі обчухрану гриву.
— Е-е, — говорить Григорій, посміхаючись, — після твоєї косовиці не треба й молотити — все зерно висипалось. Коса, брат, не слухається криворуких. Вона любить, коли з нею лагідненько, без пасії... Веди її так, аби п'ятка йшла над самою землею, а гостряк трошки вище.
— Та я ж ніби так і веду.
— То ж тільки ніби. Голкою криво вколеш — під пазур залізе, а коса... Дай-но сюди і подивись, як треба.
Оглянув косу, вдарив молоточком у плішку, махнув сюди-туди брусом по блискучому лезу, трохи перехилився на правий бік, потягнув — і золотий жмуток пшеничних стеблин тихо ліг на покіс... Дивиться Павло, витирає рукавом піт з чола, а сором заливає йому обличчя: там, де покосив шурин, — стерня, мов щітка, рівненька, між нею жодної соломинки, де він — наче гуси поскубали.
— Бачив? — питав Овчаренко, віддаючи косу. — Тепер підеш попереду, а я за тобою. Та будь моторнішим, бо можеш без п'ят зостатися. — І вже до дружини й тещі, які позаду в'яжуть снопи, кладуть полукіпки та підгромаджують: — Дайте нам води холодненької, бо зажохаємось.
Згодом Павло таки збагнув секрети незвичної для нього праці, і коса стала набагато слухнянішою, а покоси рівнішими.
— Нічого, нічого, семінарія, — хвалив його за полуднем Григорій. — Добре пішло, їй-бо, добре, я й не сподівався. Правда, мамо?
Ксеня Григорівна теж не шкодує теплих слів:
— Таки гарно, а як поклепаєте зараз коси — піде ще краще. Покійний Арсен також був смекалистий. Бувало, візьметься за якесь нове діло, спершу длубається, длубається, а потім, дивись, уже й виходить... — І зітхнула. — Було б що косити...
Додому поверталися при мерехтливому світлі вечірньої зірниці та круторогого молодика. Павлові руки й ноги аж гули од приємної втоми.
По вечері хотів ще трохи почитати, та не спромігся — зразу ж заснув прямо на подвір'ї просто неба.
Прокинувся від першого сонячного проміння, що позолотило йому лице. І здивувався — тіло було свіже, здорове, наче вночі хтось висмоктав з нього вчорашню перевтому...
В середу справили обжинки. Мати зв'язала перевеслом докупи кілька залишених косарями стеблин — бороду, витеребила з колосся в руку і, перехрестившись, сипнула зернини на стерню.
— Сійся, родися, жито-пшениця...
— А щоб росло та буйно квітувало, годиться примочити, — додав Овчаренко, висмикуючи кукурудзяний качаник з горла пляшки. — Давай, Олесю, що бог послав...
У четвер привезли снопи додому — і за коморою виріс невеличкий стіжечок. До вечора встигли навіть змолотити першу п'ятнадцятку.
— Значить, — за вечерею міркувала вголос Ксеня Григорівна, — ця п'ятнадцятка дала майже повний корець. У стіжку маємо шість кіп жита і дві копи без дев'яти снопів пшениці. Вважайте, на своєму хлібцеві перетягнемо за середину великого посту або хай навіть доплентаємось до паски, а далі хоч бери та й зуби на кілок вішай, о-хо-хо...
— Дякуйте, мамо, й за це богові, — розраджує тещу Григорій. — Відтоді як при нас живете, з торбами попідтинню псів не дрочили, іменем Христовим не перебивались, то, далебі, й не доведеться.
— Дай господи, щоб не довелося. Ти в мене добрий зять, не зобиджаєш, крихтою ділишся, але здобувати тобі ту крихту нелегко, ой, нелегко...
Тієї ночі Павло довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, зажмурював очі, навіть руки клав на вії, щоб не бачити місячної повені та забутися, але вечірня материна журба не виходила з серця й голови...
Поснідавши, подякував і сказав матері:
— Піду.
— Куди? — сполошилась вона.
— Пошукаю якогось заробітку.
— Де? Чи не до Пушкаря надумав?
— Ні. Той, знаючи, що я під наглядом поліції, не візьме мене на роботу.
— Схилиш голову перед Колупаєм? Хай бог боронить.
— Перед тим не схилюсь, якби й з голоду здихав. Подамся на сусідні села, може, щось надибаю.
В розмову втрутився Овчаренко:
— Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрікаю шматком, чи вовком дивлюся на тебе? Тобі ж ходити в інші села заказано. Хочеш вскочити ще в нову біду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю?
— Правда, голубе мій, правда, — усміхнулась Олександра. — Не рипайся, братику, нікуди. Може, згодом тобі якась полегкість вийде...
Не послухав Павло родинної ради — пішов. Не далеко. Вибрався за городи, перемахнув річечку і опинився в Старосіллі. Біля панської брами стрів Кузьму.
— О! — зрадів той. — Про вовка помовка, а вовк з лісу. Думав увечері бігти до вас.
— Чого?
— Перебалакав з токовим нашого пана, і він погодився взяти тебе на возовицю. Знаєш, молотьба, невправка, людей бракує...
— Ви ж у Пушкаря служили.
— Покинув, ще з весни покинув, хай він западеться на рівному. То підеш?
— Спробую, побачимо, що з того вийде.
Виходило спершу не зовсім ладно, і лановий не раз кидав похмурим оком на юнака, що невміло орудував вилами. Порятувало Павла те, що він возив пшеницю на тік разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його рівно класти хуру, а сам і подавав снопи, і скидав їх потім на стіл молотарки.
— Не хапайся, Павле, — заспокоював. — Тихше треба. І не юритуйся. Мовляв твій тато, не святі горшки ліплять, навчишся.
Так минув тиждень і настав другий. Увесь день сонце палахкотіло, мов навісне. Та, нарешті, стомилось, скотилося з голубої високості і зачепилось за західне бескеття, видовжуючи хисткі тіні і золотячи тік та людей на ньому своїм останнім промінням.
Кузьма вже кінчав скидати снопи барабанщикові, як на тік заїхала бричка повітової поліцейської управи і з неї зіскочили двоє — пристав другого стану та пушкарянський громадський староста.
— Грабовський! — надсадно гримнув Ткаченко — Сюди!
Павло покинув запрягати коней і підійшов.
— Чого ти тут? — визвірився Ткаченко.
— А де маю бути?
— Не знаєш? Дома, в Пушкарному і ніде більше
— Он воно, Пушкарне, — показав Павло рукою через річку. — До нього і півверстви нема.
— На один сажень не маєш права відлучатися.
Почувши галас, Кузьма зіскочив з воза і поспішив до брички. Машиніст скинув паса з маховика, аби марно не крутити порожнім барабаном, —-— і люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибіг також збентежений токовий.
— Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинців? — наскочив на нього пристав. — Хто дозволив, питаю?
— Яких злочинців? — не зрозумів токовий.
— А от яких, — тицьнув на Грабовського. — Ви знаєте, що державним злочинцям, які перебувають під гласним наглядом поліції, всіляка публічна діяльність найсуворіше заборонена?
— Як ви сказали? — закліпав токовий віями. — Пуб...
— Публічна діяльність, — повторив громадський староста, хихикаючи собі в вуса.
— А що ж то воно таке?
— Бог його святий знає, — знизав плечима Семен Язикатий. — Одні кажуть — конокрадство, другі — чаклунство, треті — прелюбодіяніє, четверті... Говорять різне, а толку... Розтовкмачте, пане начальнику, нам, калікам-недорікам, що то за киселиця-печериця і для чого годиться. Бо ж, самі бачите, кругом — мужва репана, на всі ноги наче кована, а насправді неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не потрапить, поки не розшолопає.
— Розтовкмачте, розтовкмачте, — посипалося з натовпу.
Тепер настала черга кліпати Ткаченку.
— Слухай, Матвію, — звернувся до нього Грабовський. — Раджу тобі, не клей дурня і не забивай людям баки. Публічна діяльність до сьогоднішньої молотьби найменшого відношення не має, а заборонити мені возити снопи за двоє-троє гін від рідного села ніхто не може. Не подумавши, ти таке втелющив: публічна діяльність на току...
— Оце так розтлумачив, — підхопив Язикатий — А то — конокрадство, прелюбодіяніє... Свята темнота, господи прости. Але й ти, Павле, трохи той... Хіба ж пан пристав клеїли дурня? У них і так гарно виходить, не треба навмисно клеїти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана начальника голова гай-гай... Ніби публічна і, мовляв той шляхтич, бардзо слічна...
Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв ні в сих ні в тих. Ледве спромігся на слово.
— Іди з-перед очей! — гримнув на старосту.
Той одступився і ледве чутно процідив:
— Придурок.
Хтось, не стримавшись, бризнув сміхом.
--— Що ти сказав? — підстрибнув пристав до старости.
— Нічого, єйбо-присейбо.
— Брешеш.
— Хто бреше, тому легше...
Пристав ледве перевів дух.
— Ось тобі мій наказ, — вимовив офіційно, немовби продиктував. — Зараз же підеш, ні, не підеш, а побіжиш у Рясне.
— Свят, свят, — перехрестився Язикатий. — Та в мене ж мозолі...
— Побіжиш і передаси урядникові: я звелів посадити тебе на тиждень у холодну.
— Передати і зразу ж вертати додому?
— Відсидиш, а потім повернешся.
— Це вже зовсім кепсько. Подумайте своєю розумною головою: жнива, молотьба, подушне збирати, скрізь гаряча пора, а староста бомки б'є, у холодній байдикує...