Ото прийде, сяде на ліжко, вовтузиться по неї жопою і теревенить щось про службу. А господарі за стіною гадають: що відбувається? Якби ж вони зазирнули у той момент до кімнати, то розчарувалися: офіцер сидів і торочив про своє, а пожилиця стояла мовчки біля вікна, схрестивши руки, і вдивлялася в сад. Іноді він виводив її у парк, у кіно, пригощав морозивом і лимонадом. Сидіти з ним у темноті для Гані було справжньою карою. До початку сеансу він звичайно випивав пару кухлів пива з чаркою горілки навздогін, і щойно гасло світло, ліз до неї під спідницю. Ганя ж безшумно відбивалася, чекаючи допоки засне. Потім він хропів у вухо продовж усього сеансу. Зрештою лейтенант — начебто одружений, а насправді чорті-що — поскаржився у листі Севастяну: "Дорогий мій брате! Дякую тобі за сватання, але я знову потрапив у халепу. Ганна мені не кориться, за мужа не визнає і шукає нагоди втекти. Ти казав, що вона — слухняна, тож накажи тестю приїхати і привести дочку до тями, бо я страждаю".
Яків мав рацію: Ганя тихцем листувалася з Чепурним, і чекала, що він ось-ось за нею приїде. Вона не вважала себе заміжньою і хотіла постати перед коханим непорочною. Писала йому чи не щодня. Попервах він так само їй відповідав, але раптом затих. "Чим це Петро Васильович так заклопотаний, що не знаходить хвилинки, щоб відповісти коханій? Може, розлюбив? Але ж обіцяв!" — непокоїлась дівчина. Нарешті довгождана звістка прийшла, але вже з міста Гродно. "Дорога моя, кохана Ганзю! Позаяк усі твої листи польова пошта доставила мені лише сьогодні, гамузом, я й не відповідав. Велике тобі спасибі за любов і вірність! А я, дурень, вже подумав, що ти надто щаслива зі своїм чоловіком. Служу на самому кордоні, тому описувати тобі те, що тут відбувається й усі причини, не маю права, бо листи цензоруються. На жаль, я не бачу, щоб мене найближчим часом відпустили, і я приїхав за тобою. Насправді, всі офіцери перебувають у розташуванні полку, й у зв'язку з подіями, що насуваються, я взагалі не відаю, як складеться моя доля. Отже, про всяк випадок, сповіщаю: якщо я скоро не приїду, то розпорядися своїм життям сама на власний розсуд".
Тієї ночі дівоча подушка наче в річці плавала. Як це розуміти: "Не маю права написати причини"? Мабуть, завів собі ясноволосу польку? Недарма кажуть, що польки — найвродливіші жінки у світі. Так прямо б і признався, а то: "Мушу залишатися у розташуванні полку!" Хіба ж є така сила, що здатна стримати того, хто любить? А мені що робити? Злягатися з Нетребою? Зрадили ви мене, Петре Васильовичу, ой, зрадили!"
Хіба могла цивільна, не навчена військової справи дівчина зрозуміти тонкощі армійської служби? Місто Гродно, куди після школи командного складу Чепурний прибув служити, було приєднане до Радянського Союзу нещодавно. Далі, вглиб Польщі, Червона Армія не пішла, бо там уже були німці, і Гродно з околицями стало прикордонним місцем. Новоспечений капітан прийняв під командування стрілецький батальйон, ознайомився з особовим складом, із планом розгортання на випадок воєнної провокації і звернувся до командира частини за дозволом поїхати на Вінниччину, щоб забрати до себе молоду дружину. Полковий писар, із його слів, вправно оформив шлюбний документ на Ганну Макарівну Лелеку і офіційний виклик її до місця проходження військової служби чоловіка. Відправивши ті документи своїм батькам до Кіблича, Петро спокійно очікував на скорий приїзд коханої.
Все у нього складалося славно. Він радів, що вчасно змінив професію, а то б і досі скнів у селі над зошитами недбалих учнів. Офіцерство надало йому найпрестижніший статус; він отримав неймовірне речове і грошове забезпечення, ще й командирську вищість над нижніми чинами (триста бійців і дванадцять офіцерів). Новенький ТТ в глянсовій кобурі придавав чоловічої впевненості, і на танцювальних вечорах в Будинку офіцерів жінки наввипередки запрошували його танцювати. Армію якраз охопило стрімке просування по службі: на посади зашкарублих генералів призначалися молоді майори, і приятель, який після школи вищого комскладу потрапив прямо до Наркомату Оборони, сповістив товариша, що наказ стосовно позачергового присвоєння йому звання майора, вже підписаний. Головне — не дати маху: шанувати командування і виявляти політичну зрілість. Задля повного щастя, йому не вистачало вродливої дружини, яка мала ось-ось приїхати в Гродно. Смакуючи наперед розкішне заласся, він найняв квартиру у стародавньому районі міста, у будинку з розкішним садом, і відшукав на базарі шикарне панське двоспальне ліжко. Він вже й переспав у ньому сам, потішаючись солодкими видіннями. Але про те, що матері з татом не судилося передати нареченій шлюбні документи, бравий капітан не відав, а дізнався про те, лише опісля прочитання Ганіних листів, затриманих польовою поштою. Кохана писала, як матуся з дядьком Іваном заграбали її і відправили силоміць у Бєльці; сповіщала, що живе з нелюбом окремо, тримає себе незайманою і просила якнайшвидше забрати її до себе. Бентежні новини змусили Петра діяти і невідкладно. Випросивши відпустку, він похапцем написав листа, підтвердив своє кохання і пообіцяв скоро приїхати, щоб уже ніколи не розлучатися. Він навіть склав чемоданчик, коли ближче до вечора командир зібрав офіцерів і об'явив, що у зв'язку з приведенням округу у повну бойову готовність надані раніше відпустки скасовуються. Німецькі літаки з підвішеними бомбами раз за разом порушували кордон і залітали вглиб радянської території. З їхнього боку безперервно лунав потужний гул численних моторів, а місцями вони вже познімали дротяні загородження, протягнуті вздовж кордону. Стало ясно, що ворог займає позиції для вторгнення, війна неминуча, і мирне життя незабаром полетить шкереберть. Сповіщати рідних про ці події було заборонено, і щоб хоч якось попередити кохану, Чепурний написав їй той інакомовний згубний лист.
Частина ІІ
Розділ І. Комбат Чепурний
Відчувши, що його несуть, комбат опритомнів.
— Заворушився... Опускаймо, — почув він знайомий голос.
— Потише, потише... передохнём? — перепитав інший, теж знайомий.
Комбат розплющив очі і побачив дві замурзані пики: "Махно і Щорс" — упізнав він бійців другої роти. Він знав цих двох як порушників військової дисципліни: перебуваючи на дальньому посту, вони, попри заборону, збирали чорницю. Їх виказали чорні язики, і він покарав їх трьома нарядами поза чергою кожного.
— Що зі мною?
— Деревиною по голові. Гострющу скіпку із черепа витягли. І перев'язали рукавом від сорочки.
— Добре, що не онучею. Щось смердить.
— Рубашка чистая, товарищ капитан. У середу в бане меняли. Просто у меня под мышками немного преет, — роз'яснив боєць Махно.
— Де всі? Що з батальйоном?
— Немає батальйону. І полку немає. Табір розтрощили вщент; хто спав, усіх накрило. Як загуркотіло, як забухкало, як запалало все зразу, — окрім нас ніхто й не вискочив. Добре, що ми були в наряді... І ось ви... Мабуть, до вбиральні ходили? — доповів боєць Щорс.
— Третий день идём, никого не встретили. Съешьте, товарищ капитан, краюшку хлеба. Мы, как будто знали, что пригодится.— розпочав Махно, але напарник застеріг його поглядом.
Звечора до табору заїхала будка зі свіжим хлібом, а вони удвох були днювальними біля шлагбаума. Обходячи будку, яку їм здали під охорону, Щорс виявив у задній стінці невеличкий отвір, який, мабуть, служив для виводу димової труби. Серед ночі, коли черговий офіцер задрімав у наметі, бійці приторочили до осикової гілки штик і, тикаючи ним, витягли з будки три буханці. Але, з'їсти не встигли, бо якраз розпочалося те скажене бомбардування.
— Що ж ви, днювальні, не підняли особовий склад по тривозі? Куди ми йдемо? Мусимо рухатись на схід, наздоганяти фронт. Ех, обіцяли ж видати компаси, а не видали! Дивіться мені: якщо зустрінемо ворога, прориватимемося з боєм! Де мій ТТ? — суворо запитав Чепурний, потягнувшись до пустої кобури.
— Вы не волнуйтесь, товарищ капитан: с боем, так с боем,— заспокоїв Махно.
— І де ж він, той фронт? Ось почитайте листівку: німці вже Мінськ оточили. Хіба ж їх наздоженеш? — зауважив Щорс: — Ось я, наприклад, з Коломиї. Там у мене батьки, брати, сестра. Нас тільки-но приєднали до Совєтів, і ми ще не надто зрущились. Колгоспи нам не підходять. А що, як з німцями буде краще?
— А я, лично, из Дебальцево. Родных у меня нет, — детдомовский я. Невеста у меня, Олечка. Думаю, Дебальцево наши ни за что не отдадут! Знаете, какой это важный железнодорожный узел — Дебальцево? Со всех направлений пути сходятся. Не могут наши отдать Дебальцево!
— Еге ж. Москву здадуть, а твоє Дебальцеве ні. Пробачте, товаришу капітан, але щойно дістанемось першого українського хутора, залишимо вас на добрі люди. Самі ж покрокуємо, хто куди. А ви, як станете на ноги, рушите наздоганяти фронт. Так, Махно? — признався Щорс.
— Я, например, доберусь до Дебальцево, переночую день — два у Олечки, и от неё сразу на фронт, — підтакнув Махно.
— Де мій пістолет? Пристрелю!
— Віддамо, як прощатимемося.
Наступного ранку їх зловили. Спершу загавкали собаки, від яких не втечеш, потім оточили автоматники, що супроводжували довгу колону військовополонених. Їх обшукали, заштовхнули в гурт, і далі Чепурний пересувався вже самотужки. Шкандибав, згадуючи життя, що так швидко і безславно закінчувалось: "Не кохати мені любу Ганю; не пестити власних діточок; не бачити ані матері, ані тата, не знадобиться мені й кар'єра. Нічого вже не буде, розстріляють у першому підходящому байраку,".
Розділ ІІ. Втеча
О п'ятій годині ранку двадцять другого червня 1941 року до Гані без стуку вдерся Яків.У чорному комбінезоні зі шлемофоном на голові він виглядав зосередженим. Під вікнами заклопотано гуркотів здоровенний танк.
— Мерщій, люба, підводься: війна! Німці бомбили станцію, румунські дивізії перетнули Прут. Фалешти, Унгени — відрізані. До міста наближається танкова колона. Отримано наказ якнайшвидше її перестріти, і ми вже вирушили. Для евакуації сімей у Кишиневі формується ешелон. Начальник тилу майор Гаркавян пообіцяв на тебе броню. Пам'ятаєш його: такий здоровенний, товстий, з вусами? Ми ще одного разу з ним випивали у парку, і ти мене сварила.