Недавно в Америці на конгресі авторитетних провідників і учителів старої релігії — єврейської ухвалено постанову проти мішаних шлюбів. Католицька церква дотримується цієї ж настанови.
Міхновський в перші роки нової влади ховався, учителював десь на Кубані. Повернувся не до Харкова, а до Києва. Після кількох викликів до ГПУ, не пішов на новий виклик, покінчив життя самогубством. Був це страх перед арештом? Не знаю. Може, велика огида, той стан, коли людину нудить до блювоти, щось подібно до того, як у деяких людей викликає поява пацюків.
Ми поволі, етапами привчалися до нового нашого правного, краще сказати безправного стану, меншими дозами і це помагало жити. Міхновському відкрився Київ двадцятих років не золотом своїх соборів і блакиттю неба, а темною пащею людського приниження в чужих катівнях. Він по своєму оцінив стан речей і повісився.
У КИЄВІ В ЛАВРІ
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білоколонне диво.
Живе життя і силу ще таїть
Оця земля зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
М. Зеров
Так, стоячи на пісках лівого берега, поет бачив свій Київ "замріяний, золотоглавий".
Коли я бував у Києві, я бачив його не з лівого берега, а так би мовити з середини, там, де стоїть все місто — його вулиці, люди і церкви — на правому, високому березі Дніпра. Не було такої чарівної перспективи, про яку говорить поет, проте Лавра була тут близько, занедбана, обідрана, але прекрасна і велична.
Лаврська, мазепинська дзвіниця, оте збудоване Шеделем "білоколонне диво", була тут, як прийдеш бувало до Лаври. Стоять мазепинські мури з 1698 року. "Дзвонів стоголоса мідь" уже замовкла з наказу влади. Не стало вже феноменального великого Лаврського дзвона, що його було чути за сто кілометрів. Назавжди житиме в пам'яті час, копи я чув його. Одного разу я ночував у Печерському районі і вранці був збуджений великим дзвоном Лаври. Людина скаламученого століття, цинічної і малоцерковної доби, я пережив цей ранок як велику подію.
Коли забирав владу над повітрям цей певний себе, низький і незвичайної сили звук міді, важко сформулювати враження. Відомо, що про музику багато не скажеш словами. Тут була вищого значення музика, без модуляцій, урочистіша за гудіння тисяч могутніх органів.
Потужне коливання пливло над містом, над великою рікою, над лісами, полями і людськими житлами. Здавалось, що цей дзвін торкався всього тіла і робив небуденною, святочною кожну годину життя. Він приходив з тих високих сфер, де немає князя і смерда, і мовив всім благую вість, вість про щось більше за людську суєту.
В тридцятих роках цього великого дзвона вже не було. Не було Михайлівського Золотоверхого Монастиря, що довгі століття стояв на цій землі. Ідучи до Лаври, вже не побачите Мазепинського Никольського Собору, його благородне українське бароко. І його по-босяцькому крадькома знищили якісь лакузи. Хто були вони — чи губерніальні чи харківські, Затонський чи Скрипник, ми через рабську нашу байдужість не знаємо.
За кордоном, в той час на чужині поет думав про Київ:
І від віків столичний город вдовий,
І князь і каган відійшли навік,
Лишень живуть міцним життям будови
І голосний їх кам'яний язик.
Поет ще не знав, що "міцне життя" будов теж тепер стало непевне. Серед соломи, очерету і глини наших хат, що легко зникають, тільки кам'яні будови є тривкі пам'ятники минулого. Через це вони завжди і під загрозою.
***
Колекціонер — це найщасливіша людина.
Ґете
Лавра стояла. В тридцятих роках там можна було зустріти старого пана з доброзичливим виразом обличчя, м'якими рисами, спокійними манерами, що даються через спадкове володіння майном і культурою предків.
Павло Платонович Потоцький, цей старий пан, любив сидіти на лавці при вході до Ближніх Печер. То чарівний куток на схилі київських гір із затишною церквою, збудованою козацьким полковником Герциком на початку XVIII сторіччя.
А найчастіше цього пана можна було побачити ближче до Лаврських воріт. Прийшовши з вулиці попід надбрамною Троїцькою Церквою, що її збудував князь Микола Святоша, бувши ченцем Монастиря в XII столітті, вступаємо на подвір'я, оточене невисокими келіями граціозного і некричущого українського бароко. В глибині була Велика Успенська Церква.
Небагато є на світі місць, де архітектура так гармонійно зростається з природою. Поєднання лаврських церков і будівель з природним тлом дає тут людині глибоке душевне заспокоєння, радість, довгождану рівновагу. В Києво-Печерській Лаврі і нерелігійна людина, ще не заходячи до церкви, може відчути радісну тональність цих місць.
Влітку на П. П. Потоцькому був військовий кітель кольору хакі, звичайно вже давно пристосований до цивільного стану власника. З його стриманої інформації можна було довідатися, що незносимий кітель походить ще з часів японської війни, що матерія, на споді червонувата, прекрасно оберігає від сонячних променів. Такі речі уміють робити на Далекому Сході.
Зразу після входу майже під самою надворітною церквою, на правий бік вела хвіртка до колишнього півчеського корпусу. Над хвірткою короткий напис: Збірка П. П. Потоцького.
— Граф Потоцький? — часто питалися прохожі.
— Ні. Просто Потоцький — полтавська шляхетська родина з Кобеляк, традиційно військова. В російській армії П. П. Потоцький був генералом гвардійської артилерії. Про такий чин ми, цивільні, з пошаною говорили: Не генерал-майор, не генерал-лейтенант, а повний генерал. Це не перешкоджало, а може помагало йому бути людиною скромною і демократичною в поведінці, думаю тому, що такі люди виростали без комплексу меншовартості.
Генерал був воєнний історик і колекціонер, допускаю, що колекціонер в ньому переважував. Його майно збереглося в Петербурзі в перших днях революції, бо було взяте під охорону як музей. Свою спеціальну бібліотеку в 12 000 томів з військової і воєнної історії в середині 20-их років він, здійснюючи своє давнє бажання, передав Україні, і з нею все зібране за сорок років умілого і щедрого збирання. Уряд УРСР прийняв збірку і розмістив у просторому Лаврському Корпусі, де колись жили митрополичі співаки — "півчеському". У тодішньому київському путівнику можна було прочитати дані про цю збірку, що її завідувачем-куратором, за умовою передачі, був поставлений сам Потоцький зі скромною платнею.
Збірка Потоцького була менше відома, як Музеї Поля і Тарновського в Катеринославі і Чернігові, може тому, що вона була відкрита для публіки пізно.
Наскільки я помітив, Потоцький мав деякі спеціальні інтереси. Він дуже любив літографію і гравюри. Я сам був з молодості збирачем цього роду графіки і старий колекціонер дав мені багато радісних годин. Великою радістю було тримати в руках оригінали гравюр, прекрасні екземпляри, починаючи від Дюрера, кінчаючи старими літографіями. Цілком зрозуміло, що особливо воєнна історія у гравюрах була представлена прекрасно. Здається, його збірка була другою в імперії після збірки генерала А. А. Адабаша (може хто пам'ятає станцію Адабашівка в степах Херсонської губернії?).
Крім півтора десятка тисяч гравюр і літографій, у Потоцького було кілька сот полотен з історії воєн і зброя. Далі починалася для молодого українця мандрівка в суто український світ старовини. Були зібрані величезні джерела до історії України, щось із 17 000. Книги, видані європейськими мовами з XVIІ-XVIII століття про Україну незвично дивували своїм багатством. Павло Платонович бувало витягав якусь свою книгу, а потім показував мені німецький історичний журнал, де Д. Дорошенко писав про українську історіографію чужими мовами тих саме часів. Я міг почути горду заяву, що Дорошенко не знає про цю книгу. А Потоцький її має. Усмішка і гордість дослідника і колекціонера разом світилася в його розумно-лукавих очах.
В широких коридорах були розвішані рідкі літографії польського художника Наполеона Орди — зниклий назавжди світ поміщицьких садиб на Україні.
"Опис України" Боплана, різні старі карти України, рукопис Історії Бантиша-Каменського, книжка Хандльовська з описом запорожців, що емігрували до Австрії.
До великої збірки старих українських портретів невтомний збирач докуповував ще на свої скромні власні гроші (що то колекціонер!), бо нарком освіти не давав. Знайшов десь уже в Києві портрети XVIII століття і приєднав до збірки.
Для душі у Потоцького були особливі речі: перші видання "Кобзаря" з авторськими присвятами, перші видання "Енеїди" і, нарешті, окремо лежала книжка польською мовою "Естетика" Ліберта, що була в засланні з Т. Шевченком.
В Петербурзі букіністи знали Потоцького, знали його смак і несли йому рідкості.
То були години духовних розкошів — слухати Павла Платоновича і дивитися на його речі. Був особливий змисл у тому, що бойовий генерал українець з російської армії, заслужений і вмілий зберігач нашої старовини, прийшов сюди і живе зі своїми збірками серед нас.
Після його довгого, змістовного життя цей притулок біля стін монастиря туманно нагадував мені ті келії, "де братерство славне ожива і сивий гетьман мов сова ченцеві заглядає в вічі".
В новій, зміненій до коріння дійсності це порівняння не здавалось мені штучним. Якийсь предок генерала, може був з тих, що, мовляв поет "Матнею вулицю мете", ідучи в ченці. Служба в імператорській гвардії не перешкодила Потоцькому, що так любовно відчував незмінну Україну, бути тепер на історичній землі Києва вартовим її надбань.
Серед десятків інтересних старих меблів, що їх теж любив Потоцький, у кабінеті Павла Платоновича стояв прекрасний Жакоб і на ньому бронзовий дзигар, не музейна власність, а особиста.
Колись з нагоди двадцятип'ятилітнього служіння в офіцерських чинах Потоцького полкові товариші зробили йому цей подарунок. У вирізьбленому тексті вони перелічували бої, що в них відзначався ювіляр, історичні дати і місця турецької війни 1877–78 років, де бився молодий офіцер. Серед них були відомі нам зі школи, з дитинства Дубняк, Плевна.
Дзиґар грав полкового маршу. Господар натискав пружину і ми, стоячи, слухали бойову музику молодості старого генерала.