Природньо, що й наші компаньйони чхали на всяку нечисть, тим більше, що серед них було троє Обормотів, висока свідомість яких була поза сумнівом. Щодо Антка Маринчака, то для нього перешкод не існувало. Отже, всю експедицію займало ляше питання суто організаційне. Як? Як усе те реалізувати? Звертатися до голови недоречно. Звичайно, той із шкіри виліз би, щоб допомогти такій високоповажній експедиції. Але то би значило притягти до себе увагу всього села, а тої уваги й так було забагато. Вирішили, отже, пробиватися до церкви власними силами.
Купили в крамниці сім сокир з сокирищами, нагострили в кузні; закупили провізії, яка була – бичків у томаті, соли, цукру; випросили хліба в голови, бо більше ніде було дістати – і рушили.
Поки йшли шляхом, кожен пхався наперед, аби швидше, та коли звернули з хащі, – зав'язалася суперечка: кому за кім іти? Пробиватися всім водночас було неможливо. Отже, кинули жереб. Першім бути випало Посмітюсі. За ним, по черзі, йшли Обормоти, Задунайський, Пузанок, в ар'єргарді йшов, посвистуючи, Антко, якому робити, власне, не було чого, бо дорогу пробивали передні.
Просувалися навмання, бо за суцільною стіною лісу, неможливо було точно визначити, де мусить бути Довбушева церква. Орієнтири були вказані селянами приблизно, отже треба було обмацати добрий квадрат лісу. До того ж навкруги були самі гори – стрімкі й кам'янисті.
Чим далі, ставало все важче й важче, вже не йшли, а повзли, і навіть не повзли, а дряпалися з каменя на камінь, з коріння. на коріння. Спочатку залізли в густу-прегусту кропиву, пообпікали руки, ноги й фізіономії так, що по всенькій шкірі пішлі пухирі. Ледве вилізли з кропиви, як упхалися в терн, який, мов кліщами, охопив з усіх боків, – і марна праця була з того терну вилізти. Колючки так шпиґали й штрикали, що тільки й чути було йойкання та лайку. Очевидно, ар'єргард мав свої позитивні сторони, і Антко це оцінив, бо, як і перше, тільки посвистував, а іноді й підспівував щось на взірець:
Ох, ноги! жіночі ноги!
Так і кортить упасти в гріх!
Часом худенькі, часом товстенькі –
Ну просто хоч тікай від них!
Та минала година за годиною, а ніхто з компаньйонів і не згадував про відпочинок. Що то значить сила емоції! Ніхто не відчував утоми, голоду, спраги. Вперед, вперед – і тільки вперед! Отак і перли наші конкістадори через верховинські нетрі, урвища, камінні брили і таке інше. Перли, мов навіжені. Перли, не зупиняючись ні на мить. Перли майже навпростець, не оминаючи каміння, і майже не збочуючи. От що таке емоція, а ви кажете!
Зупинилися компаньйони лише один раз, лише на хвилю, і то тільки тому, що Пузанкові в матню влізла гадюка, – і той закричав на ґвалт. Гадюку виганяли гуртом, бо Пузанок затримував рух уперед. Отже, треба було або позбутися Пузанка, або гадюки. Вирішили позбутися гадюки. Таким чином, Пузанок лишився живий, а то б... Чого не буває в подібній ситуації!
Так минув день. Сонце зайшло, і навколо впали сутінки. Треба було вже думати про ночівлю, та ніхто про те думати не хотів, і всі перлися ще якийсь час, аж поки вже зовсім не смеркло. I саме тоді Посмітюха, що, мов живий таран, пробивав сокирою дорогу іншим, раптом уперся просто в дерев'яну стіну Довбушевої церкви.
– Що там таке? – зупинилися позаду.
Та Посмітюха тільки важко хекав, не спроможний вимовити й слова від хвилювання. Він обмацував шершавий, потрісканий від часу тес, все ще не ймучи віри, що перед ним дерев'яна церква:
– Та що це ви сопите, мов ковальський міх? – не витримав Пузанок.
– Ге... ге... – витиснув, нарешті, з себе серію неясних звуків Посмітюха. – Щоб мене по голові тріснуло, якщо це не вона, голубонька!
Те почувши, кожен одразу кинувся наперед, просто через хащі, вимахуючи сокирою праворуч і ліворуч. Оскільки вже було темно, то дивно, ще всі семеро все ж зберегли свої голови на плечах.
Отже, уперлись у церкву, почали шукати двері, бо не може ж бути церква без дверей! На щастя, це не забрало багато часу, двері таки намацали, штовхнули, і ті з рипом відчинилися, бо не були замкнені. Рипіння дверей примусило наших героїв дещо здригнутися, їм навіть стало моторошно, ніби на них повіяло з чорного отвору вічністю. Та то була лише якась нікчемна мить, бо скоро всі гуртом упхалися до притвору. Антко натиснув кнопку ліхтарика, і вузенький промінь рефлектора забігав по темних дерев'яних стінах. Невиразні образи святих суворо глянули на непроханих гостей. З усіх-усюд сполохано полетіли кажани (лилики).
– Отут і будемо ночувати, – командирським тоном сказав Антко. – Зараз нема чого кудись далі рипатися, бо в темряві можна наразитися на небезпеку. Отож наберімося терпіння до ранку.
Це було цілком резонно і не погодитися з цим було не можна. Отож кожний наламав по оберемку гілля, щоб було на чому лягти долі.
Усі були настільки збуджені, що, незважаючи на втому, довго ще переверталися з боку на бік, аж поки не захропли на всю церкву. І так само, як усі захропли, так само і всі скочили, коли десь опівночі раптом бевкнули всі церковні дзвони. Трохи уяви – і вам стане ясно, як в унісон з тим калатанням дзвонів закалатали сім відважних сердець. Вони розпирали груди, підкочувалися до горла, а потім падали до самого пупка. Ще б пак! Глупа ніч, ліс навколо, зачарована дерев'яна церква, і бом-бом-бом! – десь нагорі. Мимоволі кожен одразу згадав усе те, що оповідали на селі про страшну лісову церкву. Кожен згадав – і в кожного зразу відібрало мову. Отак і стояли всі семеро, боячись зайвий раз дихнути. Паскудна, неприємна річ!
Першими опам'ятались Обормоти. Їм навіть стало соромно за своє раптове страхопудство. Того замало – вони чхати хотіли на всяку містику і містику Довбушевої церкви зокрема.
– Дурниці! – сказали вони так голосно, що всі довкола здригнулися, а десь луною покотилося: ниці! ниці!
– Дурниці! – повторили Обормоти. – Хай воно собі там бовкає. Що нам до того? Не відкривати ж нам посеред ночі філософської дискусії на тему "Чому дзвонять дзвони?" Лягаймо ліпше спати.
Після цих слів кожному, природньо, стало соромно за свою слабодухість, а Антко навіть крикнув:
– Гей, ти, бевкало, замовкни там!
Дійсно, дзвони на мить замовкли, щоб потім ударити з такою силою, що стогін пішов навколо. Мимоволі кожен затулив долонями вуха.
– Шкода, зброї нема, – промимрив Антко, – а то б лупанув догори, пся крев, холера. Щоб те бевкало відсохло було! Ну й калатає!
Дзвони замовкли так само раптово, як і закалатали. Навколо запанувала така тиша, що стало ще моторошніше.
Компаньйони полягали, та заснути не могли. Кожен мимоволі нашорошив вуха, ніби прагнув упіймати хоч один який звук. Та навколо все було мертво. Лежали доти, аж поки не. почало сіріти надворі. Дехто вже почав знову кліпати очима, а декого вже й сон зборов. І раптом під дверима щось засопіло, і одночасно близько закричав сич. Цього було досить, щоб уся компанія затремтіла. Засопіло знову, потім рипнули двері, – і всі враз згадали за привиди. У Пузанка зацокотіли зуби, у Посмітюхи волосся подерлося догори і підняло капелюх. Навіть хоробрі Обормоти відчули, що їх раптом приперло і приспічило надвір. У Задунайського так полізли очі на лоба, що пенсне не витримало і впало. Антко вхопив серце, що ледве не вискочило через горлянку, і попхав його на місце – за всяких обставин король умів володіти собою.
Двері прочинилися, і у просвіті виникла якась невиразна маса. У Задунайського одне око вискочило зовсім, і він зомлів.
Антко не витримав і посвітив ліхтариком. Просто перед ним стояв здоровенний ведмідь і, скиглячи, простягав лапу, з якої стирчала скалка. Кожен відчув, як по спині ніби блохи поскакали, і кожному стало трохи парко.
– Що ж ви стоїте., пане Пузанок? – спокійно сказав король більярду. – Хіба ви не бачите? Вийміть скалку старому джентльменові.
Пузанок слухняно, мов манекен, ступив до ведмедя і механічно, нічого не тямлячи, витяг скалку.
– У вас, здається, при собі йод, – спокійно провадив далі Антко. – Залийте рану, щоб не було зараження.
Пузанок виконав і це.
Коли операцію було закінчено, лісовий вуйко так вдячно обійняв Пузанка лабами, що той зомлів. Ведмідь здивовано понюхав його і, не кваплячись, подався геть. Посмітюха покропив Пузанка водою.
– Гей, пане Пузанок! пане Пузанок!
– Йой! – застогнав той, лупаючи очима. – Ребра, ребра і плечі...
– вставайте-бо, ніколи тут з вами вовтузитися. У Львові вилікуєтесь.
Пузанка підвели, притулили до стіни, щоб, бува, не впав.
– Ну й нічка! – цвіркнув крізь зуби Антко і запалив цигарку. – Ну годі. Надворі розвидняється. За діло!
Дійсно, стало вже зовсім видно, і всі пожвавішали. Над нічними страхами тепер тільки кепкували. Задунайський навпомацки відшукав своє око, пополоскав у воді й встромив на місце. Пузанок забув про ребра і перестав стогнати. Загалом – усе було гаразд.
А тепер, – сказав Антко, підходячи до дверей, що вели всередину церкви, – тепер – сезам, відчинись!
І він урочисто простягнув руки, іржаве залізо заскреготіло, і обидві половинки дверей розійшлися. На якусь мить усі завмерли, не зважуючись переступити поріг.
– Що ж, панове, так і стоятимемо? – дещо глузливо порушив тишу король. – Вперед, панове, тільки вперед!
І він перший пройшов усередину. Церква була невелика. Крізь вікна без шиб вільно гуляв вітер. З грубо намальованих образів сипалася суха фарба. По кутках і під стелею – павутиння. На підлозі – сміття. Вгорі, під бантиною, кліпнула очима сова. Компаньйони знову зупинилися, озираючись на всі боки.
– Нічогенький собі храм, – промимрив Антко. – Бажав би я лише знати – який дідько бевкав у дзвони вночі? Як у вас зі штанами, панове?
Усі визнали, що в цьому відношенні повний порядок.
– Усе ж, щоб був повний порядок – бо ж тут храм – прошу паньство трохи посидіти у кущах.
Усі визнали, що це цілком доречно, але ніхто першим не бажав виходити з церкви. Приклад подав сам Антко Маринчак. Після цього кожен обрав собі відповідне місце під кущем, і всі, мов по команді, зняли штани. Коли з цією важливою справою було покінчено, компаньйони повернулися до церкви.
– Ну от, тепер я бачу перед собою веселі, бадьорі обличчя, – із задоволенням відзначив Антко. – Прошу паньство шукати перехрещені пістолі, як про те в описові зазначено.
Усі бадьоро почали перегортати сміття, повзати навколішки, по підлозі.