Сабаш заходить.
Роздягаюся, закочую рукави, зношу снопи докупи, а батько кладе полукіпки. Стелеться полем тиша, чути тільки, як шарудить колос і гаморять стрибунці. Сонце клониться до землі, лісів, ланів і трав та прощає їх довгим золотистим поцілунком.
Меркне день.
III.
Йдемо полями, як духи... Попереду плечиста батькова постать у льняній сорочці, з серпом на рамені і стручками гороху за пазухою. Це для мого маленького братика Василька, що досі, певно, порпався серед дороги в порохах, а тепер десь, обмурзаний і з позбиваними пальцями та батіжком з вербового лика, марширує на свіжу бульбу. Колись-колись я також так порпався в поросі, й мені тоді тато приносив горох за пазухою. Але то було так давно, так давно...
Сонце запалося у синю глибінь вечора. Міняться кров'ю і самоцвітами баранці хмар. Цвіркуни на межах завели гучне весілля. Їм вторують здалека басами жаб'ячі оркестри на ставищах, де ходять ночами блудні вогні, як причинні душі. В кущах, засинаючи, метушаться молоді пташенята.
Там — у прогалині — села не видно, але чути, як гаморить ручай, як блимають віконця вогниками. Вдарив дзвін на всеношне, аж стоголосою луною здивувалося темне поле. Бачу, як батько зняв бриль і голосно хреститься. На березі, рінню вкритому, мовлять хором вечірню молитву високі крислаті сосни.
Ніч розпустила чорні коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать зникає мені з очей, розпливається у сутінках, тільки глухо стугонить хода по вечірніх росах. Як столітні меди, як хата, Купайловим зіллям замаяна, пахне земля. З нив, облогів та загумень, з лугів, де дишуть кменом і тонуть у молочній купелі стіжки сіна, з розстайних доріг, де причаївся Блуд, де чорніють самітні хрести й закляті у віковій мовчанці кам'яні скитські баби, з боліт і мочарів, де вродливі дикі лелії вдивляються сніжними личками в густі калюжі, з темрявих борів, де цвітуть липи й стигне живиця на смерековій корі, — ген з усіх-усюдів іде межами і борознами, по росах, по сонних голівках квітів, котиться, пливе дужою лавою дивний, могутній і ласкавий подих.
Це земля благословить.
Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну струдженим кісткам батьків.
Земля благословить.
Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить побурхане волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер — гей безжурне шибене хлоп'я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля!.. Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.
Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.
Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.
Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.
1936
Проблєма
— Пане товаришу, справа поширення нашого персоналу в нас поки що неактуальна...
— Пане директоре... я це розумію. Але моє положення...
— Але ж, пане товаришу, ми дуже добре розуміємо ваше положення. Но так... воно справді критичне... І взагалі теперішня ситуація є просто безвихідна! Сьогодні цілим світом трясе невмолима економічна скрута. Це лиш так говориться, мовляв, банкротує Креґер, банкротує Форд, а українські кооперативи стоять, як мур!.. В нас же обороти впали, службовиків редукуємо, платні редукуємо...
— Пане директоре... щодо платні, то я згодився би на будь-що. От, аби прожити...
— Но так, пане товаришу! Ми все те дуже добре розуміємо! Але скажіть, ради Бога, що з вами зробимо, де вас притулимо?.. Про бюрову працю не може й бути мови!.. Впрочім, як знаєте, сьогодні скрізь обов'язують т. зв. "перегони праці"... Сил до праці — багато! І то сил першорядних, висококваліфікованих. Приміром, у нас на становищах маґазинєрів працюють люди, що покінчили за границею високі технічні школи, люди з докторськими дипльомами!
— Пане директоре!.. Я й не думаю про бюрове заняття... Я можу стати до якої-небудь фізичної праці... До найтяжчої! Я хлопський син, мені робота не страшна!
— Но так, очевидно, пане товаришу, ми це розуміємо. Але ж ви числите на фізичну роботу, а ми фізичних робітників не потребуємо.
— Пане директоре!.. Я не мав цього на гадці... Я... я...
— Но, прошу?
Влодко замовк. Затиснув зуби і відвернув голову на бік.
Начальний директор поважної кооперативної установи з-поза блискучих окулярів холодними зіницями пронизував наскрізь згорблену Влодкову постать. Проти нього сидів хлопець літ дев'ятнадцяти, в чорнім, досить підношенім вбранню, в білій сорочці з викладним ковніром, з ясним, буйним волоссям, покрученим та побуреним в усіх можливих напрямках. Велика кругла голова, завішена на тонкій шийці, не трималася просто, а все безнадійно хилилася додолу. Мабуть, з приводу цього Влодкові груди наче запалися в глибоку пропасть, а ліве рам'я було вище від правого. Руки мав сухі, ніжні, "аристократичні" пальці покриті задирками та сірими мозолями на щиколотках. На обличчі не знати було ані краплинки крови. Наче зліплене з воску.
На поважному обличчі пана директора явилася легка ґримаса. "Хм!.. Це ж просто — кістяк, а не жива людина! Але цікавий тип... Здається, чи не анормальний... Вимова і рухи простацькі, але характер письма вказує на розвинену інтеліґенцію. Коли не круглий ідійот, то напевно поет. Зрештою між тими двома типами ріжниці затираються... Хм!.. Свідоцтво — відзначаюче... А ці референції: "Від пана доктора"... "Від пана посла"... Ні! Цей Дзюньо неможливий! Тому місяць впакував мені до ліквідатури якогось свого кузена, а сьогодні "горячо поручає" цього сухітника... Але остаточна пора вже його позбутися... "
Пан директор відкашлянув та поправився на кріслі.
— Но, так!.. Отже ви, пане товаришу, маєте велику охоту взятися до фізичної праці?..
— Так!.. так, пане директоре!.. Хоч би й зараз!.. Я... я лишень трохи зле виглядаю, але працювати можу...
— Умгу!.. Но, добре.
Влодко задрижав.
"Но, добре?!"
Щось радісно-тривожне защеміло в запалих грудях... Лице — прояснилося. В очах блиснула надія... Пан директор говорив дальше:
— Пане товаришу! Беручи під увагу ваше безвихідне положення, но, й ваші непересічні здібності, но, й дуже гарну опінію, яку висказують про вас ваші шановні протектори, ми спеціяльно узгляднюємо ваше прохання і постараємося його полагодити. Но, так!.. Як знаєте, ми вже сьогодні продукуємо під нашою фірмою нашу табаку до носа і нашу мазь до возів. Тепер ми знов йдемо назустріч кличам розбудови рідного промислу і приступаємо до вироблювання ремінців до підперізування штанів. В тій ділянці нашого підприємства ви, пане товаришу, найдете працю. Очевидно — фізичну, так, як ви цього бажаєте. Зазначуємо згори, що платня в початках буде дуже мала, просто ніяка... Но так, але вас це не повинно знеохотити... Тепер ще оставало би питання часу. Щодо цього, то справа ще не рішена... В кожному разі, нове наше підприємство не піде в рух скорше, як за півроку... Так що ж ви на це, пане товаришу?..
Влодко мовчав. Його ясні, мрійливі очі якось тупо гляділи перед себе. На тонких спечених устах блукала гірка усмішка...
Пан директор нетерпеливився. Нервово бубнив пальцями по столі та раз-у-раз значуче зиркав на стіну, де містився напис: "Час — то гроші! Полагодь справу і прощай!" На вежі поблизького костелу три рази вдарив дзвін. Пан директор стрепенувся. "Но, це цікаве!.. Прошу: третя година, а я ще без обіду!.. Що це створіння властиво собі думає?.. Блазнує тут, робить траґічні міни, якби йому хто рідну мамуню зарізав!.. Небагато треба, а ще розплачеться... "
Пан директор знов неспокійно засуятився на кріслі та став покашлювати.
— Кхм!.. Но так, пане товаришу... Очевидно... ви так довго ждати не можете... Ми це розуміємо. Але майте на увазі, що наші кооперативні установи не повстають так, як трести чи картелі!.. Ми не маємо міліонових кредитів, ми не починаємо з готовими капіталами, ми не йдемо відразу на великі зиски. Нам, кооператорам, присвічує ідея рочдельських піонірів, ідея, що каже починати від сотиків, ідея, що каже гуртувати в спільних підприємствах найширші суспільні шари і солідарною працею змагати до кращого завтра цілого народу.
Ці ідеї, пане товаришу, ми вперто і послідовно впроваджуємо в життя. Світ бачить, чого ми вже доконали. Якраз завдяки нашій кооперації світ почув про нас, українців! Завдяки експортові нашого масла почула про нас Західна Европа. Те, що дала наша кооперація в останнім десятиліттю, як на умовини, що панували й панують досі на наших землях, — це велике досягнення, пане товаришу! А те, що вона перетривала сьогоднішнє господарське лихоліття, під якого прапором тріщить світ — це також не жарти, пане товаришу! Ми свідомо і твердо станули до цеї боротьби, бо знали, що на нас тяжить відповідальність перед народом та історією!.. Та на жаль, нове покоління не бачить цього й не чує... Так! Сини не хочуть здобутися на реальну оцінку трудів та досягнень своїх батьків! Вони здобуваються лишень на голословну критику, на шумні фрази, на "опозицію". І місто світлих ідей, нових сил та молодечого запалу до праці, яку ми з таким зусиллям започаткували, бачиться свідоме руйнування і підкопування наших здобутків, бачиться роздори, бачиться анархію! І виходить, що історія таки нічого нас не навчила. Цілі віки неволі, рабського пониження пішли надармо. Як не було, так немає в нас пошанування авторитетів, пошанування національного проводу, пошанування того, що створило старше покоління в будь-яких ділянках народнього життя.